Любов і кролики

Наталка мало не плакала: на останній любохинівський автобус вона спізнилася всього на декілька хвилин. Нічого не лишалося, як іти на виїзд з райцентру і “ловити” попутку. З  тривогою поглядала на сонце, що після довгого літнього дня швидко скочувалося за верхівки дерев. Нарешті, після майже години очікування, біля неї  зупинилися “Жигулі”. З’ясувалося, що водієві з нею по дорозі. Тож жінка швиденько вмостилася на задньому сидінні й полегшено зітхнула.
Всю дорогу їхали мовчки. Чесно кажучи, Наталка була рада. Бо стомилася за день страшенно, клопочучись різними справами. Тож відпочила, заколисана розміреним гудінням та легкою музикою з автокасетника. Раптом автомобіль різко звернув наліво, до лісу.
“Куди це він? – здивувалася жінка. – І головне ж мовчить, нічого не каже”. А машина котиться лісовою дорогою все далі і далі. Наталка вже ладна була на ходу з неї вистрибнути.
– Куди ж ми їдемо? – хвилюючись, спитала.
– Та звернемо трішки. Це ненадовго, – посміхнувшися, сказав чоловік.
Жінка запереживала ще дужче. Тут машина зупинилася. Чоловік вийшов, дістав з багажника покривало і розстелив поряд.
Наталка сторопіла. Аж почервоніла від обурення.
– Слухайте, шановний, що ви надумали? Що ви собі дозволяєте? Я кричатиму!
– Ну, навіщо ж кричати? – спокійнісінько мовив чоловік. – Ліпше вийдіть із машини й допоможіть мені трохи трави нарвати – у мене вдома двадцять голодних кроликів…

• Нравится
•