Проміняла сина на хахаля

Його батько, як він сказав, «українець з Росії», після війни ще малим був вивезений з сім’єю у Сибір. Там разом з дідом і бабусею мріяв про повернення в Україну. Дивно, що батько, так би мовити, син ворогів народу, поступив у військове училище. Успішно його закінчив і при першій нагоді повернувся на рідну землю, у Львів. Але не сам, сюди він приїхав з дружиною і піврічним сином, тобто з Віктором. За дружину взяв собі казанську красуню. Як складалися у них стосунки – невідомо. Вже покійна бабуся (дідусь і бабуся Віктора нарешті теж переїхали в Україну, купивши будиночок під Львовом) розповідала, що тато любив Нелю – так звали Вікторову матір.
– Бабуся не раз повторювала, що я – татова копія, – розповідає мій новий знайомий. – На жаль, я його зовсім не пам’ятаю. Мені мало виповнитися два роки, коли його не стало. Татову смерть можна назвати банальною, але така вже, мабуть, його доля. Надворі того дня, коли приїхав провідати батьків, було  надзвичайно жарко – і він обіллявся холодною водою. Згодом почав скаржитися на головні болі, до лікарів не звертався. А коли «швидка» його забрала у лікарню, то вже допомогти там нічим не могли. Лікарі сказали, що у голові – гострий запальний процес. Скоро його й похоронили. Тоді ледве і бабусю виходили, так сильно вона побивалася. Але Бог – милостивий, він залишив її, аби поставила мене на ноги...
Вікторова мама дуже швидко зняла траурну шаль. І з приємністю ловила на собі спокусливі погляди колишніх колег свого чоловіка – вона працювала у медчастині. Своєю красою і звабливими формами завжди привертала до себе неабияку чоловічу увагу. Не дивно, що до бабусі раз за разом доходили чутки про її гульки, аж поки нарешті вона не вкрутила якогось новоприбулого майора. Той навіть відрікся від дружини, яку залишив «на місяць» десь у Росії.
– Коли вона совалася з мужиками, як правило, з військовими, то ще так-сяк дивилася за мною, – продовжує згадувати своє дитинство Віктор. – Обдертим і “замизганим” не ходив, інколи й цукерку витягала із дорогої сумочки. О, за собою вона доглядала! А якщо із зрозумілих причин не могла забрати мене з садочка – телефонувала бабусі. Майже усі вихідні дні я проводив тільки з дідусем і бабусею. Коли трішки підріс, мене на деякий час забирав до себе в Ленінград рідний дядько – батьків брат, який справді замінив мені тата. Він туди переїхав із Сибіру відразу після школи. Закінчив інститут, одружився й досі там мешкає. У нього, дякувати Богу, дуже приємна жінка, вже дорослі діти. Тобто все гаразд. І зараз дядько для мене – надійна моральна опора, бо матеріальних проблем не маю. Телефонував нещодавно, що скоро приїде. З дідусевої господарки ми зробили гарну дачу, і дядько Василь разом з жінкою із задоволенням проводять тут літо. Я пішов у третій клас, коли у нашій квартирі поселився «батя» – так мені звеліли називати материного хахаля. Назвати його її чоловіком не можу. Не тому, що він офіційно з нею не одружився, а тому, що він ніколи не ставився до неї як до жінки. А вона йому догоджала, мало ноги не мила.

З того часу Віктор втратив маму. «Батя» на дух не переносив «бандеровское отродье» і не міг чути, як дитина говорила «недоразвитой речью» – так він характеризував українську мову. Тому, коли мамин хахаль приходив у хату, дитина ховалася у своїй кімнаті й навіть носа звідти не висовувала. «Баті» потрібні були сорочки, штани, одеколони, «калорійне харчування»... Вітя носив те, у що міг влізти, і їв те, що залишалося після «закоханої пари». Коли дідусь з бабусею зрозуміли, що діється, – почали просити, аби внука віддали їм. Проте мати чомусь ці прохання категорично відкидала. Але одягати дитину почали вже вони. Ще й ховали у кишеньці якусь копійчину в школу на пиріжок.
– Ті дитячі роки – то рана на все життя... Одного разу, це було у п’ятому класі, я прийшов додому і, заглянувши у холодильник, побачив там гарні шматки м’яса. Тепер вже розумію, що це готувалися відбивні для «баті». Мені так хотілося їсти і тому, довго не думаючи, кинув два на пательню, якось обжарив. А вже з яким задоволенням їх  проковтнув! – З болем пригадує дитинство цей вже сивочолий львів’янин. – Думаю, що якби на ту пору до хати зайшла мати, то я ними вдавився б – стільки вислухав, коли вона повернулася з роботи, навіть отримав стусана по голові. Наступного дня зі школи поїхав до бабусі. І більше я не бачив матері до смерті «баті». Правда, вона приперлася до дідуся й бабусі. Я тоді відразу втік з дому. Верещала на всю вулицю, щоб повернули їй дитину і «не делали с нее стерву». Навіть погрожувала. Тоді мої старенькі не втрималися й зателефонували дядьку Василю, бо до цього йому нічого не говорили про мою сирітську долю. Дядько приїхав відразу, і після його розмови з «батею» мати забула, що я живу на білому світі.
Як виявилося пізніше, вона боялася втратити трикімнатну кватиру, бо житло було не державним, а відомчим. І її запросто могли перевести в меншу квартиру – бо розширення потребувало чимало інших сімей. Згодом їх справді «попросили» у двокімнатну. Ось для чого я був їм тоді потрібний.
Життя у Віті змінилося на краще – дитина нормально їла, дід з бабою одягали не гірше інших дітей, на канікули його разом з іншими однокласниками відправляли в дитячі табори.  Матеріально племінника підтримував дядько. Звичайно, як  і кожній дитині, йому бракувало материнської ласки, але мати навіть не прийшла на випускний вечір і не поцікавилася, чим збирається займатися її син далі. Віктор розумів, що навчатися у вузі, хоча школу він закінчив з хорошими оцінками, йому буде важко. Зрештою, не хотілося сидіти на шиї у стареньких і дядька, тому знайшов роботу. Але заочно поступив в інститут політехніки – дядько таки наполіг. Особливою втратою для нього була смерть дідуся, а через два роки – і бабусі. Тоді він дійсно пережив депресію, і якби не приїзд дядька, то нікого не здивував би його нервовий зрив. Аж через три роки по смерті його найрідніших людей Віктор одружився. Життя почало набирати яскравіших кольорів. Особливо, коли народилися дві доньки.
– І тут, як грім з ясного неба, об’явилася мати. Зі сльозами молила приїхати – помер «батя». Чесно кажучи, я швидко поклав трубку, але моя дружина наполягла поступити по-християнськи. Чого мені вартувало переступити поріг їхньої хати, не знає ніхто! Далі почалися прохання допомогти пом’янути на сім і сорок днів. Не відмовив. Однак, закриваючи двері її квартири, коли йшов після поминального обіду, категорично заявив: «Більше мені не дзвони, щоб з тобою не сталося. Навіть якщо захворієш – ти для мене гірше чужої людини». Вона мало не голосила, який же я невдячний син, бо ж найкращі молоді роки, мовляв, присвятила мені, а тепер я їй шкодую копійку. Бачите, «она не может позволить себе кусочек колбаски». Її сльози мене не те що не пройняли, а викликали ще більшу огиду. І відтоді почалося: майже щоденні дзвінки, сльози, прокльони, крики. Присунулась до мене на роботу, і там, розмазавши сльозами нафарбоване обличчя, спаскудила, вимагаючи, аби з моєї зарплати їй виділяли допомогу. Аякже, це – мій синівський обов’язок! Її чемно відправили назад. І ось сьогодні я отримав повістку в суд, буде вимагати від мене аліментів. Хай мене Бог простить: я чужим людям допоможу, а їй – копійки не дам. Вона мені не мати. 
Ольга ОКСАМИТ