Бабусина хатина проситься в музей
Мабуть, ніщо так не тривожить душу і серце, як місця дитинства. І хай від оселі, в якій народилися, залишилися руїни, а сад заріс чортополохом, і стежки вже в іншому напрямку в’ються, але людина навіть у свої останні дні хоче тут побувати. Бо близька й земля, по якій ступали рідні. І повітря тут пахне солодом, м’ятою і мальвами…
Ця оселя у селі Столинські Смоляри, що в Любомльському районі на Волині, потопає у зелені. Біля неї чимало квітів, сама хатина гарно вибілена.
– Це найстаріша оселя в селі. І притому, що в дуже хорошому стані, – сказав сільський голова Анатолій Корнелюк.
…Двері – навстіж. Щоб зайти у сіни, потрібно пригнутися. У кімнатці, яка слугувала за кухню, спальню і вітальню, застали Магдалину Оркиш.
– От, прийшла відвідати… хатку, – каже жінка. – То оселя моєї покійної сестри Єви. Вона сама жила. І я сама. Зосталися ми з нею вдовами. Тож і утримували хату як могли. Ця оселя освячена в 1879(!) році, про що зроблено запис просто на стіні. Притому освячували її тричі.
Через маленькі віконця пробивається сонце. Променями ковзає по столі, хлібині, яку давно хтось поклав на скатертину.
– Засохла… – зітхнула Магдалина Матвіївна. – Немає вже кому їсти…
Сюди 82-річна жінка любить навідуватися. Бо не раз прибігала до сестри погомоніти. І не біда, що долівка замість підлоги, що стеля низенька і піч мало не на півхати, але тут тихо, спокійно. Із меблів – ліжко, стіл і дві великі лави, добре вишкрабані від бруду. В оселі аж сяє чистотою.
– Часто заходжу, прибираю, відчиняю двері, щоб повітря свіже зайшло, – продовжує Магдалина Оркиш.
– А що ж під ліжком? Щось на пам’ятник схоже?
– То вже для себе зробила. Щоб, як умру, нікому клопоту не було…
У сінях багато дерев’яних речей: квасок, бочок, навіть миски, вистругані із дуба, та соснові… мишоловки.
– То зараз розкішно живуть, – мовила жінка. – А колись тільки таким і користувалися. У печі все в глиняних горщиках варили. Цю посуду шанували, бо вона із натурального матеріалу зроблена, того й служила людям по 100 і більше літ.
Із бабусиної хатини запросто можна робити музей. Вона так добре доглянута, що може й ще двісті літ простояти.
– Знаєте, якось шкода все те, що пов’язано із молодістю, викидати. Бо воно нажите таким важким трудом. То як теплий промінчик з минулого. Ось гляньте на ці образи під стелею. Скільки ж то до них молилося… Скільки вони наших бід бачили… Як і хатка ця…
– Це найстаріша оселя в селі. І притому, що в дуже хорошому стані, – сказав сільський голова Анатолій Корнелюк.
…Двері – навстіж. Щоб зайти у сіни, потрібно пригнутися. У кімнатці, яка слугувала за кухню, спальню і вітальню, застали Магдалину Оркиш.
– От, прийшла відвідати… хатку, – каже жінка. – То оселя моєї покійної сестри Єви. Вона сама жила. І я сама. Зосталися ми з нею вдовами. Тож і утримували хату як могли. Ця оселя освячена в 1879(!) році, про що зроблено запис просто на стіні. Притому освячували її тричі.
Через маленькі віконця пробивається сонце. Променями ковзає по столі, хлібині, яку давно хтось поклав на скатертину.
– Засохла… – зітхнула Магдалина Матвіївна. – Немає вже кому їсти…
Сюди 82-річна жінка любить навідуватися. Бо не раз прибігала до сестри погомоніти. І не біда, що долівка замість підлоги, що стеля низенька і піч мало не на півхати, але тут тихо, спокійно. Із меблів – ліжко, стіл і дві великі лави, добре вишкрабані від бруду. В оселі аж сяє чистотою.
– Часто заходжу, прибираю, відчиняю двері, щоб повітря свіже зайшло, – продовжує Магдалина Оркиш.
– А що ж під ліжком? Щось на пам’ятник схоже?
– То вже для себе зробила. Щоб, як умру, нікому клопоту не було…
У сінях багато дерев’яних речей: квасок, бочок, навіть миски, вистругані із дуба, та соснові… мишоловки.
– То зараз розкішно живуть, – мовила жінка. – А колись тільки таким і користувалися. У печі все в глиняних горщиках варили. Цю посуду шанували, бо вона із натурального матеріалу зроблена, того й служила людям по 100 і більше літ.
Із бабусиної хатини запросто можна робити музей. Вона так добре доглянута, що може й ще двісті літ простояти.
– Знаєте, якось шкода все те, що пов’язано із молодістю, викидати. Бо воно нажите таким важким трудом. То як теплий промінчик з минулого. Ось гляньте на ці образи під стелею. Скільки ж то до них молилося… Скільки вони наших бід бачили… Як і хатка ця…
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
