Інна молодша від свого чоловіка на… 34 роки!

Те, що Інна перебралася з Луцька в Гороховище, у селі сприйняли неоднозначно. Хто й біля скроні покрутив, мовляв, чого це юна “городська” пані погналася за “дідом” на край світу? А молодичка й зараз не шкодує про свій вибір і запевняє, що таки знайшла те, про що мріяла, – шану і любов.
Познайомився Микола Мартинюк з Інною, коли та ще зовсім була дитиною – він доводиться троюрідним братом чоловіка її тітки. А вподобав юнку через добрий десяток років. Зізнаються, що до любові шлях був неблизький, в обох паралельно бігли різні долі. Тепер позаду залишилося чимало. В Інни – шлюб, народження первістка Стаса, розлучення... У Миколи Яковича – інші жінки, бо розійшовся з першою дружиною дуже давно. Про минуле не надто хочуть згадувати, що було – відгуло. Та Інна як сьогодні пам’ятає день, який назавжди щось перевернув у її серці.
– Моєму синові якраз виповнилося три рочки, коли Микола приїхав до нас у гості на іменини, – пригадує молодичка. – Тоді й закрутилося. Та так крутило, що зібрала свої речі, взяла сина і приїхала сюди. Як бачите, залишилася. Чим так дуже привабив? Хтозна...
Інні довелося освоюватися у господарці, давати раду землі – відразу додалося чимало клопотів. Але та робота не стала тягарем для жінки, бо відчувала себе бажаною і потрібною. Тим більше, бачила, що Микола уважний до її дитини. Життя після великого розчарування завирувало з новою силою.

А через три роки Інна зрозуміла, що вагітна. Вагалася, як сприйме таку новину її Микола, адже має дорослих дітей, онуків. А він її ледь на руки не підхопив з радощів.
– Ви того не можете уявити – яке то щастя в такому віці стати батьком! – емоції переповнюють літнього татуся. – Це ж дружина мені синочка нашептала. Чуєте, який голос має ніжний? Отож, одного вечора й шепоче: “Я вагітна”. Хоч маю сина й доньку, та й немалих онуків (найстарший Ігор уже закінчує дев’ятий клас і має 15 років – авт.), усіх їх любив, як народилися, і зараз люблю. Але те почуття, яке наповнює моє серце тепер, не можу ні з чим порівняти. (Помічаю, як у чоловіка заблищали очі – авт.). Вже вибачте, бо тільки почну розповідати – сльози самі навертаються. А як гляну, як воно до мене “гу-гу, гу-гу” – й зовсім не можу стриматися...
Дмитрик наче почув, що йдеться про нього, і прокинувся. Микола Якович обережно вийняв синочка зі старовинної люлі і ніжно пригорнув до грудей. Поруч сіла Інна. Щаслива пара...
– Не шкодуєте, що подалися за чоловіком у сільську глушину за сотню кілометрів від “цивілізації”? – цікавлюся у жінки.
– Я шкодую, – випереджає її Микола Якович (від несподіванки аж блокнот випускаю з рук). А тоді пояснює: – Бо я такий, що можу прикрикнути, образити, а Інні прикро через це.
– Та ви що?! – заперечує молодичка. – Хіба маю на що нарікати? Що б там не говорили, добре бачу, як живуть інші. Жінки не раз бігають селом і кричать: “Рятуйте, людоньки!” І з синцями не ходжу. А що мій Микола старший від мене, то не біда. Ви ж ніколи йому не дасте його років.