«Козацькі могили» – те святе місце, де треба вчитися, як боронити нашу волю та віру

Саме тут, на полях під Берестечком, маємо ту сторінку з нашої багатостраждальної історії, яка вчить неабиякій мужності й насназі до волі й так само чітко вказує на наші віковічні помилки. Чомусь ми ніколи не покладаємось самі на себе, а завжди сподіваємося на чиюсь поміч. Чи не це нас губить? Прикро, але з цієї героїчної битви 1651 року почалося наше довге поневолення – адже через три роки потому, щоб перемогти Польщу, втративши віру в кримських татар, знову просимо помочі в іншого сусіда, Московщини. Вона допомогла подолати шляхту, але вже згодом геть накрила Україну своїм широким матрьошиним сарафаном, перетворивши нас у васалів. І ту ганьбу ми зносили більше трьохсот літ...

Прах Хмельницького поляки рознесли з гармати!

“А як би могло все повернутися, якби українські козаки перемогли у тому бою!” – із запізнілими сподіваннями роздумуємо з редактором, слухаючи поминальну відправу, яка щороку проводиться у дев’яту п’ятницю після Великодня на Козацьких могилах біля Свято-Георгіївського храму. Мо’ й мав рацію Михайло Грушевський, досліджуючи ці події: “В першій половині травня нового стилю, коли козацькі сили були скупчені приблизно на лінії Гончариха-Збараж, польське військо було розкидане в трьох пунктах: останки старого коронного контінґенту під проводом Каліновского повільно посувалися з Камінця на збірне місце до Сокаля. Новозатягнене військо, котрим розпоряжався великий гетьман Микола Потоцкий, збиралося під Володимиром... Обов’язком козацького гетьмана було не дати місця концентрації, не допустити до об’єднання сих елєментів польської армії – але гетьман не використав ні трохи всіх дефектів сього процесу їх збирання”. До того ж Каліновський з Потоцьким ворогували, що негативно впливало на міць польського війська. Однак гетьман ждав підмоги, яку йому пообіцяв кримський хан Іслам-Гірей. Не вірив у свої сили? А може й справді душевна травма затьмарила йому здоровий глузд? Саме напередодні цієї битви він втратив свою любов і пристрасть, Гелену – за зраду син Тиміш вкоротив їй життя. А мо’, якби він не рушив у погоню за татарськими мурзами і не потрапив у двотижневий полон до Гірея, військові дії на берестецькому полі теж були б зовсім іншими? Зараз можна висловлювати різні припущення, навіть “напоучувати” нашого гетьмана Богдана і звинувачувати його, як це робив польський мемуарист Станіслав Освєнцім, у втечі з ханом. Але це все марно. Він прагнув головного – честі і свободи. Його військо того ж самого. Можна собі уявити, скільки цей гетьман залив сала за шкіру полякам і жидам, якщо останні, як пише Грушевський, переповідаючи історію, що нібито колись була розказана Пшіємським, братом начальника польскої артилерії, просили у польського короля: “щоб він як дістане до рук Хмельницького живого, зволив їм його віддати. На питаннє, що ж вони хочуть з ним зробити, відповіли, що вони обдеруть на-свіжо подільського вола і зашиють Хмельницького голого, як мати родила, до тої волової шкіри, так щоб тільки голова виставала. Будуть його тримати в теплім місті, годуватимуть його смачними стравами і напитками, а в свіжій воловій шкірі будуть рости хробаки і годуватимуться тим, що з нього виходитиме. Почнуть гризти заживо його тіло, а щоб він від смороду і від болю не вмер швидко, вони підтримуватимуть його життє як найдовше найкращими ліками, стравами і напоями, аж доки хробаки з’їдять його цілого, аж до серця. Тоді вони спалять його перед козаками на стосі, а попіл його дадуть випити иншим полоненим козакам в горівці”. А польський магнат Чарнецький пізніше виверне із гробу прах українського гетьмана Богдана і вистрілить ним з гармати!
Не дивно, що ця битва під проводом такого відважного гетьмана вважається в історії однією з найбільших і найгероїчніших після Грюнвальдської (битва 1410 року під час “Великої війни”  між військами Тевтонського ордену та об’єднаною польсько-литовсько-українською армією.  Союзницькі війська очолював великий князь литовський Вітовт і польський король Ягайло; тоді німецькі хрестоносці були розгромлені слов’янами). Мужність і відданість Україні тут проявили чимало козацьких полковників, а особливо Іван Богун. Йому таки вдалося відтіснити полки Лянцкоронського й забезпечити відступ козаків через переправу. Тут, на полі бою,  загинув і митрополит коринфський Іоасаф, який благословив гетьмана мечем, освяченим на гробі Господнім в Єрусалимі. А якої слави вартують ті триста козаків, котрі мужньо захищалися в урочищі Монастирщина. Вилягли там всі до одного. А останньому славному козаку, який не зміг переправитися через річку і бився у човні протягом трьох годин з сотнями польського війська, сам король обіцяв життя і золоту шаблю! Але цей козак не продав своєї честі. Він отримав ніж у спину від найманого німця, що підкрався ззаду. Тепер те місце, де він згинув, називають “Козаковою ямою”. І цей безстрашний козак до цього часу не заслужив пам’ятника! Отак ми цінуємо наших героїв...

Зрадники допомогли шляхті

Але, як завжди, на цьому полі битви теж не обійшлося без запроданців. Тут знайшовся полковник Криса, який з іншими побратимами пішов до ляхів нібито на переговори, а насправді рятував свою шкуру. За його порадою було загачено річку Пляшівку нижче козацького табору так, що вона залила його прибережну частину  й позабирала гати й переправи, які поробили козаки. Після чого поляки почали енергійні заходи для блокади. Інший козацький дезертир, перебігши до шляхти, доповів, що козаки ладяться до переправи через багнисту річку й стави, що закривали їм відступ, рубаючи вози, стелять ними дорогу, кидають хмиз, шатра, одежу. А з якою ненавистю рубав козацькі голови ополячений українець-магнат Ярема Вишневецький, потомок Івана Вишневецького, всім відомого Байди! Чи не у цих запроданцях, про яких Шевченко казав: “... за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси, то оддасте”, найбільша наша біда?! Чи не вони причина всіх наших поразок? Недарма митрополит Рівненський і Острозький, відправляючи у минулу п’ятницю літургію на Козацьких могилах, у своїй проповіді так палко закликав:
– У хвилини відчаю й розпуки згадай страждання Христа і не зійди з чеснот. Нехай твоя душа буде чиста! Чи цінимо ми історію? Чи все зробили для волі, як ці душі, що пішли у вічність? Тож не загубіть найбільшого дару – свою душу! Нема в нас списку, нема імен цих козаків, але їх пам’ятають і будуть пам’ятати поки земля існуватиме!

Дзвонять дзвони, вітри вісті носять: Вбиті брати-козаченьки на поминок просять

Ой, як довго ми не могли увіковічити пам’ять цих українських патріотів. Козацтво завжди викликало в Московії “отвращєніє”. Проте, напередодні Першої світової війни, коли треба було боронити “могутню імперію” і від революцій, і від ворога, там згадали про цю битву. Цинізму східним братам ніколи не бракувало. І цього разу за організацію “Козацьких могил” взялася чорносотенна організація “Союз русского народа” (!), до якої входив архімандрит почаєвський Віталій. Ось як він звертався до української громади у “Волинських єпархіальних відомостях” 1909 року, згадуючи цю битву: “Это была, так сказать, последняя жертва русскаго народа за освобождение Малороссии. Так Пляшевское избиение послужило великою искупительною жертвою за свободу малороссийского народа и его вечное и неразделимое единение с Великой Россией. Такие моменты в истории народа нельзя забывать. Они могут служить великим средством для народного воспитания… Козацкия могилы под Пляшевой находятся теперь в полной заброшенности и невозможном поругании”. Ох, як хотілося б почути відповідь цього духівника на запитання: чому  ж “Великая Россия” не подбала про них за 255 років?! Згадала про козаків, як про “средство народного воспитания”, коли вже припекло, боячись втратити свою “велич”. Чомусь, коли “східні брати” прийшли після Другої світової війни на Західну Україну, то вже так не думали. Для них Козацькі могили видавалися “очагом национализма”, і вони тут влаштували птахоферму. Лише чудом вдалося врятувати Свято-Георгіївську церкву, яку зводили для “народного виховання”. Про те, що поляки чинили усілякі перешкоди для поминок убієнних душ, годі й говорити. Лише 1965 року великими зусиллями небайдужих українців тут створили музей-заповідник “Козацькі могили”, який чомусь 1991 року Кабінет Міністрів своєю постановою перейменував у історико-меморіальний заповідник “Поле Берестецької битви”.
“Дивися, дитино, оце козаки на всій Україні високі могили. Дивися, дитино: усі ті могили – усі отакі. Начинені нашим благородним трупом, начинені туго. Оце воля спить!”, – так писав наш геніальний Кобзар, якому боліла кожна клітинка від отого рабського ярма. Господь допоміг нам розбудити тую волю чудом, без жодної кровинки. Чи не приколишемо ми її знов, якщо будемо сподіватися лише на когось, якщо будемо байдужі до нашого життя? Єдине, на кого нам треба сподіватися – це на Бога, і просити у нього сили й мудрості. Чи годиться на цьому місці, де “вже три віки кості тихо мліють”, і у такий день з’ясовувати якісь стосунки, як це трапилося минулої неділі? Кого хочемо прославити: пам’ять отих Героїв чи своє ім’я?

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область
 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>