На війні вперше спробував вино з панських погребів

Євгенові Парчаку із села Седлище Старовижівського району на Волині 81 рік. Він живе сам, але не почувається самотньо. Бо і в такий поважний вік господарює на городі, доглядає сад, утримує кролів і бджіл, а ще – любить робити виноградне вино.

Тричі втікав з неволі

Війна застала Євгена Парчака в Дніпропетровську, де він здобував в училищі педагогічну освіту. Він двічі просився на фронт, однак у військкоматі сказали: поки що дітей на фронт не беруть (хлопцеві на той час навіть не було шістнадцяти).
– А коли німці взяли Дніпропетровськ, то ми залишилися в окупованому місті, – пригадує Євген Петрович. – Стали брати на примусові роботи молодих людей. Ми написали на будинку, де квартирували, “тиф”, і фашисти оминули наш дім. Потім ми надумали переїхати додому, у Вінницьку область, бо ж яке навчання у війну? Оскільки зібралися з двоюрідним братом на батьківщину йти пішки, то вирішили на базарі купити нові чоботи, щоб ноги не збивати босоніж. Аж тут – облава, і всіх молодших знову почали запихати на машини, щоб везти в Німеччину.
І цього разу кмітливий хлопець уникнув примусового вивезення. Взяв у знайомого інваліда, який торгував на базарі кошелями, милиці, підняв ногу, заховавши її під довге пальто, і так вийшов з оточення. Німці навіть уваги на нього не звернули. А далі була довга дорога додому. Однак в П’ятихатках втікачів знову спіймали. На цей раз відкупився від поліцая, який стеріг хлопців, пляшкою горілки. Добрався додому. Однак в рідному селі також хазяйнували вороги. І Євген Парчак знову потрапив до списків вінничан, які мали їхати на роботу в Німеччину.
– На цей раз нас охороняли і німці, і поліцаї, – продовжує Євген Петрович. – Напхали людей у вагони, в яких до війни возили худобу. Вони були не надто міцні. Коли стемніло, ми продірявили стіну і вискочили на ходу з вагона. Через два тижні я був вдома. А коли у 1943 році німці відступили, я накінець потрапив до війська.
Євген Парчак зберігає червоноармійську книжку, де зазначено, в якому році і що йому видавали. Воював він, як сам стверджує, на чотирьох фронтах. Визволяв Вінниччину, Молдавію, Румунію, Прибалтику, Польщу. Був рядовим мінером.
– Я добре вивчив і радянські, і німецькі міни. Бувало, піхота ще не знає, що на ранок буде наступ. А ми вже робимо дорогу на мінних полях.
– А де зустріли День перемоги?
– У Прибалтиці.
– У вашій червоноармійській книжці записано, що ви у вересні 1945 року ще користувалися одягом, виданим в армії…
– Я ще три роки після війни служив в армії. Нас везли ще й на Японію. Тільки повантажили в ешелони, як влада Прибалтики звернулася, щоб ми розмінували поля, бо на них підривалося мирне населення. Після цього повезли на Урал, однак до Японії ми не доїхали, а будували військове містечко поблизу Свердловська, бо насувалася зима. Згодом ще одне збудували, проклали асфальтовані дороги, навіть трамвайну лінію.

На дахах будинків плавали люди і кози
 Однак найбільше ветеранові війни запам’яталась весна 1948 року. Солдатів підняли по тривозі.
– Тоді була сувора зима. У місті Курган випало в горах до 3 метрів снігу, на водоймах була товста крига. А тут пішов теплий дощ, ріки вийшли з берегів, на кілька метрів піднялася вода, кригу зірвало, і вона “прасувала” села, – пригадує ветеран. – Таке враження, ніби почався потоп. Місто затопило, тільки монастир на горі лишився цілим. Тоді ми на “амфібіях” їздили і рятували людей, які плавали на дахах, навіть кіз знімали, які ще були на поверхні води на якихось дерев’яках. Дванадцять мостів, які поставили за царизму, пішло за водою разом з вартовими. Дійсно, в такий момент усвідомлюєш, якою немічною є людина перед стихією.
А коли Парчак мобілізувався з армії, то вступив до училища зв’язку. Заслужив відпустку і поїхав додому до брата на Волинь, який у школі працював вчителем. Оскільки він не мав педагогічної освіти, то поїхав вступати до педучилища. Разом з ним і Євген.
– Мені брат сказав: “Ми з тобою схожі, то допоможеш мені екзамени здавати. Ти ж вчився до війни на вчителя”, – і тут Євген Петрович усміхнувся. – Але я перестарався на тих екзаменах.
– Чому?
– Коли здавав біологію, викладачка багатьох волинян зрізала. А я добре знав предмет. На екзамені навіть назвав, хто найкраще в Союзі вирощував тоді кукурудзу, буряки. Вона мені поставила п’ятірку. Видно, їй я сподобався, бо викладачка познайомила мене зі своєю донькою. І ввечері я вже гостював у них. Однак наступного дня викладачка побачила мене з іншою дівчиною. Закликала в учительську, дорікнула, що з іншими гуляю. А тут й інші викладачі підоспіли з уроків і давай питати, чому ж я не на уроках? Я почав викручуватися, однак довелося зізнатися, що на уроках мій брат, а я за нього просто здавав деякі екзамени. Тоді викладачі поставили ультиматум: вчися у нас, інакше відрахуємо за обман і брата. І я погодився.
Отак суто випадково Євген Парчак все ж став вчителем. Коли закінчив училище, також приїхав працювати на Волинь. Спочатку у Буцині, а потім у Седлищі. Працював вчителем молодших класів, згодом – трудового навчання та фізкультури. Тут зустрів і свою дружину, яка була родом з Чернігівщини.
– Віра Сергіївна була гарною і розумною. Згодом стала заслуженим вчителем України. Шість років, як її немає, відмучилася, бідолашна, бо довго була прикута до ліжка, – каже чоловік.

Дубові бочки солдати прострілювали автоматами

Тут збудували Парчаки хату. І не шкодували. Збулася мрія ветерана: біля власної оселі посадив виноградну лозу. Ветеран збирає виноград і робить домашнє вино. А надумав зайнятися виноробством саме у Вітчизняну війну. У Румунії під час однієї операції Євгена Парчака контузило. Він підірвався на протитанковому фугасі, коли разом з командиром взводу поверталися із завдання, знищивши німецький дзот. Пролунав вибух, полився вогняний дощ, і одяг на солдатові спалахнув. Він втратив свідомість. Врятував командир взводу, доставивши воїна в медчастину. Довго Євген лікувався. Якось начальник госпіталю попросив Парчака принести йому з панського погреба, який був неподалік, вина.
– Я зайшов у цей погріб і побачив, що вина в ньому… по коліна, – каже ветеран. – Це наші солдати, лінуючись відкручувати крани в бочках, стріляли по посудинах з автоматів і підставляли шоломи, набираючи вино з дір. Варварство. Я підійшов до дубової бочки з червоним вином 1926 року і набрав ціле відро. Витримка була вже більше 20 років. Тоді я вперше спробував цей напій. Смачне, терпке. Захмелів. А лікар сказав, коли приніс йому відро вина, що в мене хороший смак. З того часу вирішив: як матиму хату, вирощуватиму виноград…
Так і сталося. А ще інвалід війни розводить бджіл, тримає кролів. Своїх колег-вчителів з місцевої школи, коли заходить до них в гості, пригощає ароматним медом і вином. Завжди випиває склянку на свято Перемоги та в день, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна.

Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>