Вручну викопав… озеро, аж лопата «злизалася»

Колись до Яревища вели стежки-доріжки через болота-броди.  За день це село обійти неможливо, адже протяжність його – 15 кілометрів. Та й кутків тут немало (майже двадцять). Загребля, дві Клибанщини, Заполона, Підлісок, Осини, Дубрівка, Ясенівка… На кутку Самарове живе Степан Мартинець. Для нього він рідним став тоді, коли у 1964 році в Яревище прийшов за зятя. Сам Степан Панасович родом із Куснища Любомльського району. Хоч Яревище вразило його болотистою місцевістю, але й гадки чоловік не мав, щоб десь переселитися. Кмітливо оцінивши місцевість ще у сімдесятих роках, вирішив, що можна дещо покращити життя.
Наприклад, вулиця, де мешкає Степан Мартинець, колись була з ямами, піде дощ – вода до коліна стоїть, тільки в гумовцях і можна пройти. А вже щоб проїхати машиною, годі було й думати. Зараз, навіть коли мокро, можна дорогою ходити в босоніжках. І все завдяки Степанові Панасовичу. Пороги кабінетів він не оббивав і не скаржився на бездоріжжя. А взяв лопату – і давай копати рови, а піском настеляти дорогу. Через кілька місяців дорога була впорядкована. Хтось поскаржився, що не може проїхати машиною. Чолов’яга дорогу розширив.
– Я люблю копати, – каже Степан Панасович. – Бо це приносить користь. Добре, коли все зручно і гарно. Це вже наприкінці сімдесятих у селі почалося масове осушення, а до того, та і ще після, ого-го, скільки я перекопав, щоб облагородити наше Самарове.
Все життя дядько Степан працював у колгоспі: то коні пас, то їздовим був. І вдома роботи вистачало, бо завжди утримували Мартинці чимале господарство, багато землі.
– Ой, скільки то ми крипами сіна перевозили по тих болотах, – пригадує дружина Степана Мартинця Пестимія Хомівна. – Бувало, до пояса у воді хлюпалися. А зараз – тож добриня жити! На город, де жаби квакали, зараз у тапочках можу зайти. Все чоловікова робота. Хоча сварюся з ним за той труд. Кажу: “Ти вже старий, не чуєш, здоров’я собі тою лопатою надірвав, вже відпочинь…” А він все копає. Ми ж і так все життя не ледарювали. Я ж в колгоспі відгепала, за льон навіть орден Леніна маю. То можна і відпочити. Де там!

Такі рови, що й танк не візьме

Ще тільки надворі сіріє, а Степан Панасович вже на ногах. Сто разів забіжить на город: там зілля вирве, там подивиться, чи гарно городина зійшла. А минулого року, коли після тривалих дощів город залило, він вночі прокопав два довжелезні, метрів на сто, рови.
– А чому ж вночі копали?
– Бо вдень люди сміються, – відповідає.
Звісно, коли в інших все посаджене скисло, то в Мартинця за день вода пішла у рови, а картопля, буряки, морква зазеленіли. І врожай він зібрав восени гарний.
Ще донедавна Мартинці утримували два гектари землі. Зараз хочуть площу трохи зменшити, бо молодший зять свариться, мовляв, він добре заробляє, а старим пора б уже відпочивати. Але то не в характері Степана Панасовича. Всі його городи обкопані ровами на кілометри. Та ще й ніби під лінійку.
– Коли копаю, то обов’язково, протягую шнурок, щоб все гарно було, рівненько, – показує свої володіння господар. – Копаю тоді, коли велика спека, щоб, бува, вода зразу ж не підтоплювала викопане. Добре укріплюю береги, розгортаю землю.
Рови навколо його городів такі, що й танком не проїдеш, а глибиною, буває, до трьох метрів.
А то якось надумав трудяга викопати озерце поблизу городу.
– Ну, десь більш як на сто метрів завдовжки, мабуть, і на кілька вшир, – каже Степан Панасович. – За тиждень перекопав. Заведу там рибу. Ще хочу обладнати тут альтанки, поставити столик, зручні лавочки. Жінка прийде картоплю полоти, втомиться – відпочине.
– Ой, що вже ти мелеш, та вгомонися, – не вгавала Пестимія Хомівна. – Нащо тобі те копання? Вже старий…
– Нічого. Люди мене згадуватимуть. Бо хто ще так вміє хазяйнувати?
А й дійсно? На поля, що на кутку Самарового, не можна було колись заїхати трактором і комбайном. Кілька тижнів лопатою потрудився Степан Панасович, змайстрував кілька мостів, підклавши під них дубові колоди (як тільки можна було їх сюди прикотити?), насипав землі,  вивів з дороги воду у рови – і землю окультурено. Без проблем проходить комбайн, і люди мають змогу змолотити зернові безпосередньо на полі.
– А люди вам дякують? – запитую у Мартинців.
– Де там. Правда, можуть чоловікові сто грамів горілки налити, то ще додому п’яненький прийде, – розповідає дружина. – А взагалі кажуть, що він… дурний. Якось приїхав мій брат з Криму. Глянув, що Степан копає, і собі спробував. Побачила сусідка і каже: “О, другий лежав би собі на сонці, так ні, за лопату вхопився. Тут вся сімейка така…”

Порядок і біля обійстя Мартинців. Багато квітів, до сотні фруктових дерев. Притому накупив хазяїн сортових.
– В цьому місці був у мене ставок, я його сам викопав, – показує подвір’я мій співрозмовник.
– А де ж подівся, що й сліду немає?
– Щось він мені не сподобався, то назад закопав. І викопав в іншому місці, зручнішому, неподалік альтанки з живих кущів ліщини, всередині якої змайстрував лавочки. І там в тіні можна відпочити.
А ще господар зайнявся вирощуванням полуниць. Всі кущі привезені з Польщі.
– Щоб в селі жити і своєї ягоди не мати? Це гріх, – стверджує селянин. – Ще мрію про рибу в ставку. І, звичайно, біля озерця зробити гарний пляж.
Руки у Степана Панасовича струджені. Скільки ж бо то тонн землі за все життя перекидав! Навіть важко уявити. Лопати з важкого металу не витримують тої роботи, як сам каже трудівник, і “злизуються”. Вони світять дірами.
– Немає зручних лопат…– скаржиться дядько Степан.
– Йому знаєте яку треба? Десь 80 на 80 сантиметрів. То така, може, й витримала б, – жартує дружина. – Ми так добре з ним живемо, тільки ж ото за ту його звичку копати деколи й сваримося.
– Але ж добре, що земля впорядкована? – не погоджуюсь з жінкою.
– Добре. Але ж хай ще пожиє, відпочине від тої роботи.
– А я і жию цим, – додав Степан Панасович і щиро усміхнувся…