Сподвижниця В’ячеслава Чорновола живе у Колках
Як розповісти читачам, особливо молодшому поколінню, хто такі дисиденти і як виник дисидентський рух в радянській Україні? Хочеться бути об’єктивним, щоб нічого не упустити. Це зараз нам легко судити, а спробуйте себе поставити на їхнє місце. В країні “розвинутого соціалізму” жили люди, які думали не так, як всі, які не боялися і йшли проти течії. Їх було не так багато.
Словник іншомовних слів дає таке пояснення терміну “дисидент”, яке походить від латинського слова “dissidentis” – незгодний, інакодумець, який виступає проти панівної в країні ідеології, суспільного ладу.
Енкаведист скакав по мертвих повстанцях
Нещодавно я познайомився з цікавою людиною, волинською дисиденткою Наталією Каразією. Вона живе в селищі Колки Маневицького району на Волині у старенькій напіврозваленій ще батьківській хатинці, яка складається із сіней та двох крихітних кімнаток. Над ліжком – великий портрет Лесі Українки, на підлозі та на письмовому столі – книги. Пані Наталя зберігає унікальний архів, у якому є листи відомих українських дисидентів Івана та Надії Світличних, Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, В’ячеслава Чорновола.
У неї тихий, лагідний голос, розмовляє жінка чистою українською мовою, дуже гарною та образною. Коли домовлялися про публікацію, пані Наталя зазначила, що вона скромна людина і про неї не треба писати, а краще розповісти читачам про покоління шестидесятників.
– Я – маленька людина, просто Бог допоміг мені, і в своєму житті зустріла таких неординарних людей, – каже моя співрозмовниця.
Ми хочемо зробити серію матеріалів про дисидентський рух в радянській Україні, але розпочнемо все-таки з нашої землячки Наталії Хомівни Каразії.
Вона з багатодітної колківської сім’ї, у її батьків, Хоми та Олени Каразії, було семеро дітей. Тато працював кравцем, був щирим українським патріотом, активістом “Просвіти”, співав у церковному хорі. Своїх дітей батьки навчали любові до рідного краю. Старший син активно співпрацював з ОУН, за що у 1952 році отримав 10 років концтаборів.
– Я з дитинства стала бандерівкою, – розповідає вона.
А її дитинство припало на роки війни, тоді в їхньому селищі у квітні 1943 року була утворена знаменита Колківська республіка, яка проіснувала до листопада і була розгромлена німцями.
Коли на Волинь повернулася радянська влада, то почалися розправи над повстанцями УПА. Якось восьмирічна Наталка зовсім випадково опинилася біля місцевої тюрми НКВС. До цих пір стоїть у неї перед очима жахлива картина, яку побачила за парканом. Там лежали без сорочок закатовані колківські хлопці, а по їхніх мертвих тілах з живота на живіт скакав енкаведист. Дитина була шокована, у неї мову відняло, прибігла перелякана додому і два дні не могла говорити. На таких страшних випробуваннях гартувався її дух.
У неї тихий, лагідний голос, розмовляє жінка чистою українською мовою, дуже гарною та образною. Коли домовлялися про публікацію, пані Наталя зазначила, що вона скромна людина і про неї не треба писати, а краще розповісти читачам про покоління шестидесятників.
– Я – маленька людина, просто Бог допоміг мені, і в своєму житті зустріла таких неординарних людей, – каже моя співрозмовниця.
Ми хочемо зробити серію матеріалів про дисидентський рух в радянській Україні, але розпочнемо все-таки з нашої землячки Наталії Хомівни Каразії.
Вона з багатодітної колківської сім’ї, у її батьків, Хоми та Олени Каразії, було семеро дітей. Тато працював кравцем, був щирим українським патріотом, активістом “Просвіти”, співав у церковному хорі. Своїх дітей батьки навчали любові до рідного краю. Старший син активно співпрацював з ОУН, за що у 1952 році отримав 10 років концтаборів.
– Я з дитинства стала бандерівкою, – розповідає вона.
А її дитинство припало на роки війни, тоді в їхньому селищі у квітні 1943 року була утворена знаменита Колківська республіка, яка проіснувала до листопада і була розгромлена німцями.
Коли на Волинь повернулася радянська влада, то почалися розправи над повстанцями УПА. Якось восьмирічна Наталка зовсім випадково опинилася біля місцевої тюрми НКВС. До цих пір стоїть у неї перед очима жахлива картина, яку побачила за парканом. Там лежали без сорочок закатовані колківські хлопці, а по їхніх мертвих тілах з живота на живіт скакав енкаведист. Дитина була шокована, у неї мову відняло, прибігла перелякана додому і два дні не могла говорити. На таких страшних випробуваннях гартувався її дух.
З 12 літ – туберкульоз кісток
Кажуть, Бог дає кожній людині стільки випробувань, скільки вона може витримати. А їх на долю цієї жінки випало чимало. Судіть самі. Ще в третьому класі дівчинка захворіла туберкульозом кісток, і з 12 літ розпочалися її поневіряння по лікарнях та госпіталях. Ходити у звичайну школу в неї не було можливості. Хвора фізично, але незламна духом Наталія Каразія наполегливо займалася самоосвітою. Дуже багато читала, особливо українську та світову класику. Через постійні проблеми зі здоров’ям школу закінчувала заочно, хотіла стати педагогом, деякий час навіть вчителювала у селі Підкормілля Любешівського району.
З часом сама пробувала писати, спочатку невеличкі твори, які нікому не показувала. Після перших оповідань Наталя написала великий твір – роман “Надія” обсягом 800 сторінок друкованого тексту про життя медиків та їхніх пацієнтів. Авторка нічого не придумувала, адже мала власний багаторічний досвід перебування у різноманітних медичних закладах.
Показати свій творчий доробок волинянка повезла у столицю до молодого, але вже відомого літературного критика Івана Дзюби. Київський літератор дуже привітно прийняв провінціалку, взяв роман і згодом надіслав у Колки величезну рецензію на 19 сторінках на твір волинянки. Пані Наталія зберігає її у своєму архіві. Я з інтересом читав ці пожовклі від часу аркуші, списані розмашистим почерком Івана Михайловича Дзюби.
Варто виділити кілька моментів: “Цей чималий за розміром роман написаний людиною, яка вперше спробувала свої сили в літературі. Мені здається, що в рукописі можна знайти свідчення про певний літературний хист молодої авторки...”
Роман “Надія” настільки цікаво і детально проаналізований, що відчувається – критик читав його дуже уважно. А в кінці рекомендації зазначив: “Авторці слід серйозно зайнятися самоосвітою, читанням кращих зразків художньої літератури, вивченням історії й теорії літератури, психології, філософії – тільки тоді можна по-справжньому розвинути задатки природного хисту, краще відчувати людські душі, – щоб писати цікаво, змістовно, сильно. 6. VII. 63. Іван Дзюба”.
З часом сама пробувала писати, спочатку невеличкі твори, які нікому не показувала. Після перших оповідань Наталя написала великий твір – роман “Надія” обсягом 800 сторінок друкованого тексту про життя медиків та їхніх пацієнтів. Авторка нічого не придумувала, адже мала власний багаторічний досвід перебування у різноманітних медичних закладах.
Показати свій творчий доробок волинянка повезла у столицю до молодого, але вже відомого літературного критика Івана Дзюби. Київський літератор дуже привітно прийняв провінціалку, взяв роман і згодом надіслав у Колки величезну рецензію на 19 сторінках на твір волинянки. Пані Наталія зберігає її у своєму архіві. Я з інтересом читав ці пожовклі від часу аркуші, списані розмашистим почерком Івана Михайловича Дзюби.
Варто виділити кілька моментів: “Цей чималий за розміром роман написаний людиною, яка вперше спробувала свої сили в літературі. Мені здається, що в рукописі можна знайти свідчення про певний літературний хист молодої авторки...”
Роман “Надія” настільки цікаво і детально проаналізований, що відчувається – критик читав його дуже уважно. А в кінці рекомендації зазначив: “Авторці слід серйозно зайнятися самоосвітою, читанням кращих зразків художньої літератури, вивченням історії й теорії літератури, психології, філософії – тільки тоді можна по-справжньому розвинути задатки природного хисту, краще відчувати людські душі, – щоб писати цікаво, змістовно, сильно. 6. VII. 63. Іван Дзюба”.
Друкувала роботи дисидентів
З того часу розпочалося їхнє спілкування та листування. Коли Іван Дзюба у 1964 році написав книгу “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, відразу розпочалося брудне пропагандистське цькування літератора, у пресі з’явилися замовні статті, направлені проти нього.
– Коли я запитала в Івана Дзюби, за що так його переслідують, – згадує жінка, – він дав мені рукопис праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Я забрала книгу додому, всю ніч читала, була приголомшена прочитаним. На своїй старенькій друкарській машинці передрукувала цю роботу і привезла до Києва. Це справило дуже велике враження, адже мене ніхто про це не просив.
Мужній вчинок волинянки зробив її своєю в колі столичної інтелігенції. Дзюба познайомив Наталію з Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Леонідою та Надією Світличними, Аллою Горською, Людмилою Семикіною. Наталія без зайвих слів передруковувала твори дисидентів і возила до столиці. Таким чином заборонене радянською цензурою вільне слово правди приходило до людей. За тодішніми законами така діяльність трактувалася як “розповсюдження антирадянської літератури” і загрожувала серйозною кримінальною відповідальністю. Але невтомна волинянка продовжувала працювати над передруками.
– Я всіх робіт вже не пам’ятаю, – розповідає вона. – Там були найрізноманітніші статті, твори Солженіцина. Якось на прохання Івана Світличного передруковувала “Репортаж із заповідника імені Берії” Валентина Мороза.
Буваючи у Києві наїздами, жила на різних квартирах. Якось ночувала у Світличних, і господар привів Михайлину Коцюбинську. Тоді вони й познайомилися, згодом подружилися. З тих пір донька Михайлини Тетяна щоліта гостювала в Колках. Таким чином Наталія Каразія допомагала подрузі. Не раз вона бувала і в майстерні відомої київської художниці Алли Горської. Але ближче познайомитися вони не встигли. У грудні 1970 року в Колки надійшла печальна звістка від Михайлини Коцюбинської – за таємничих обставин загинула Алла Горська.
У 1972 році розпочалася нова хвиля репресій проти українських дисидентів. У січні заарештували Євгена Сверстюка. Щоб підтримати однодумців, Наталія поїхала в Київ. У столиці її затримали, а в цей час у Колках місцеві кагебісти проводили обшук. Тоді конфіскували щоденники, листи та рукописи. Цих документів їй так і не повернули.
Наталія Каразія повернулася в Колки і потрапила під контроль місцевого КДБ. Але це волинянку не зломило, і вона продовжила листуватися з репресованими політв’язнями Іваном Світличним, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком. Збираючи копійку до копійки, відправила їм посилки.
З особливою теплотою в голосі згадує Наталія Хомівна свої зустрічі та листування з Іваном Світличним. У книзі “Доброокий” є спогади Наталії Каразії про Івана Світличного.
– Коли я запитала в Івана Дзюби, за що так його переслідують, – згадує жінка, – він дав мені рукопис праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Я забрала книгу додому, всю ніч читала, була приголомшена прочитаним. На своїй старенькій друкарській машинці передрукувала цю роботу і привезла до Києва. Це справило дуже велике враження, адже мене ніхто про це не просив.
Мужній вчинок волинянки зробив її своєю в колі столичної інтелігенції. Дзюба познайомив Наталію з Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Леонідою та Надією Світличними, Аллою Горською, Людмилою Семикіною. Наталія без зайвих слів передруковувала твори дисидентів і возила до столиці. Таким чином заборонене радянською цензурою вільне слово правди приходило до людей. За тодішніми законами така діяльність трактувалася як “розповсюдження антирадянської літератури” і загрожувала серйозною кримінальною відповідальністю. Але невтомна волинянка продовжувала працювати над передруками.
– Я всіх робіт вже не пам’ятаю, – розповідає вона. – Там були найрізноманітніші статті, твори Солженіцина. Якось на прохання Івана Світличного передруковувала “Репортаж із заповідника імені Берії” Валентина Мороза.
Буваючи у Києві наїздами, жила на різних квартирах. Якось ночувала у Світличних, і господар привів Михайлину Коцюбинську. Тоді вони й познайомилися, згодом подружилися. З тих пір донька Михайлини Тетяна щоліта гостювала в Колках. Таким чином Наталія Каразія допомагала подрузі. Не раз вона бувала і в майстерні відомої київської художниці Алли Горської. Але ближче познайомитися вони не встигли. У грудні 1970 року в Колки надійшла печальна звістка від Михайлини Коцюбинської – за таємничих обставин загинула Алла Горська.
У 1972 році розпочалася нова хвиля репресій проти українських дисидентів. У січні заарештували Євгена Сверстюка. Щоб підтримати однодумців, Наталія поїхала в Київ. У столиці її затримали, а в цей час у Колках місцеві кагебісти проводили обшук. Тоді конфіскували щоденники, листи та рукописи. Цих документів їй так і не повернули.
Наталія Каразія повернулася в Колки і потрапила під контроль місцевого КДБ. Але це волинянку не зломило, і вона продовжила листуватися з репресованими політв’язнями Іваном Світличним, Василем Стусом, Євгеном Сверстюком. Збираючи копійку до копійки, відправила їм посилки.
З особливою теплотою в голосі згадує Наталія Хомівна свої зустрічі та листування з Іваном Світличним. У книзі “Доброокий” є спогади Наталії Каразії про Івана Світличного.
Хату облили соляркою і підпалили
У середині 80-х років у Радянському Союзі розпочалася горбачовська перебудова. Наталія стала членом Української Гельсінської спілки. Деякий час жила у Львові в родині політв’язнів Шастківих. Активно співпрацювала з В’ячеславом Чорноволом, на його прохання друкувала окремі випуски самвидавного “Українського Вісника”. Допомагала редагувати газету “Молода Україна”, редактором якої був Тарас Чорновіл. З тих часів пані Наталія зберігає записки, зроблені рукою В’ячеслава Максимовича. Вже тоді вона усвідомлювала, що вони колись стануть історичними документами тієї епохи. А приносив ті записки Тарас Чорновіл.
Жінка повернулася зі Львова в рідне селище у свою стареньку хатинку і з новою енергією включилася в громадське життя. Першим про неї написав наш маневицький колега Іван Романик. Але влада залишилася байдужою до цих публікацій. А напередодні перших демократичних виборів до Верховної Ради її хатинку облили соляркою і підпалили.
Непросто зараз живеться цій жінці. Вона ніколи нічого не просила, а їй так зараз потрібна допомога.
– Я мушу бути сильною, – каже пані Наталія. – Для мене шестидесяті роки ніколи не закінчувалися. А щоб майбутні покоління більше знали про дисидентів, всі документи, які в мене є, хочу передати у Волинський обласний краєзнавчий музей.
Про останні вибори Наталія Хомівна зазначила:
– Сили були розпорошені, партій багато. То наша біда. А провідників нормальних і немає.
Коли ми розмовляли, до хати зайшла жінка. Наталія Хомівна з теплотою в голосі сказала про неї:
– Це – моя помічниця і рятівниця з Червоного Хреста Надія Матвійчук. Кожного дня ходить мене провідати, тиск поміряти. Я щиро вдячна всім людям, які мені допомагають та підтримують.
Жінка повернулася зі Львова в рідне селище у свою стареньку хатинку і з новою енергією включилася в громадське життя. Першим про неї написав наш маневицький колега Іван Романик. Але влада залишилася байдужою до цих публікацій. А напередодні перших демократичних виборів до Верховної Ради її хатинку облили соляркою і підпалили.
Непросто зараз живеться цій жінці. Вона ніколи нічого не просила, а їй так зараз потрібна допомога.
– Я мушу бути сильною, – каже пані Наталія. – Для мене шестидесяті роки ніколи не закінчувалися. А щоб майбутні покоління більше знали про дисидентів, всі документи, які в мене є, хочу передати у Волинський обласний краєзнавчий музей.
Про останні вибори Наталія Хомівна зазначила:
– Сили були розпорошені, партій багато. То наша біда. А провідників нормальних і немає.
Коли ми розмовляли, до хати зайшла жінка. Наталія Хомівна з теплотою в голосі сказала про неї:
– Це – моя помічниця і рятівниця з Червоного Хреста Надія Матвійчук. Кожного дня ходить мене провідати, тиск поміряти. Я щиро вдячна всім людям, які мені допомагають та підтримують.
***
Ця хвора фізично, але сильна духом жінка все життя йде своєю власною дорогою. Її не зламали ні хвороби, ні переслідування, ні погрози. І статків великих у цьому житті вона не нажила, але залишилася справжнім патріотом України.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
| Comments: |
