Італійці називають українок ангелами

Доброго дня всьому колективу “Вісника!”
Шлемо свої вітання з Італії. Ми – це колишня читачка “Вісника” – Галина і моя компанія жінок-заробітчанок. До речі, моїм подругам, Ларисі з Ковеля, Анні з Тернополя, Любі з Чернівців, подільській Жені, а також рівнянкам Людмилі, Вірі та Тамарі подобається ваш тижневик.
Наша робота маловідома для вас. Ми є вільнонаймані, добровільно віддаємо свої сили, здоров’я, інтелект на користь чужої країни. Однак скажу, що тутешні власники помітно відрізняються від рідних господарів особливо прихильним ставленням до нас, порядністю у стосунках. Особисто на мене ніколи тут не кричали і не звільняли з роботи з якихось нездорових переконань, аби вибити людину з життєвої колії. Це справжнісінькі християни, вільна нація. Просто чудуюся з їхньої довіри до нас. Це ж бо вони, мої “падрони” довірили мені свої ключі. Мені, людині іншого віросповідання, іншої нації, чужоземці довірили відкривати двері їхньої дво- чи триповерхової власності. Довірили спокій в незнайомі руки, які ввечері закривають на той же ключик ці двері. Все ж щонеділі рвемося на пляцу, де з’їжджаються наші кур’єрні бусики з України. Рвемося передати свої заробітки в руки своєї сім’ї, чимшвидше купити за 1 євро або 50 чентезімів свіжий номер української “Експрес”-газети. Вся інша привізна – російськомовна, бульварна. Начитавшись досхочу, відчувається, що наші газети ширять скупенькі вісті про українців в Італії або не бажають говорити правду про нас. Не до душі, повірте, читати, як заробітчанам то відтинають нирки уві сні, то примушують молодих жінок народжувати на продаж. Це невігластво, і не хочеться, аби така лжива тінь падала на тих християн, які по-справжньому і по-братерські сприяють нам заробити несолодкий гріш і врятувати дітей від злигоднів, врятувати від бродяжництва. Аби потім не носити гріх за те, що ці обділені наші діти тепер уже вимушено вдома торгуватимуть органами тіла і власним тілом на вулицях. Якби в Італії хто викинув новонароджене дитятко на смітник, то це було б шоком як для церкви, так і для нації. Скажу, що такий випадок уже не забарився, щоб себе оприлюднити. Знову ж таки це була “страньєра”, тобто якась землячка. Ніякі італійці не сприяли їй у цьому. Громадяни Італії минають, як вогню, небезпечні ситуації з нашим жіноцтвом. Саме через строгі закони їхньої держави. На відміну від короткої інформації в наших газетах, в тому випадку збігалися репортери з відомих телеканалів, і нація “познайомилась” ближче з азіатською дикістю.
Щосуботи в католицьких храмах можна натрапити на безкоштовну і високопрофесійну християнську пресу. Тепер я можу вже читати її вільніше. В ній немає й натяку на якусь ворожість до християн іншої віри. (Ось і цікаво мені знати, чи в Почаївській лаврі ще й досі точиться релігійний антагонізм проти мого патріархату?)
Проте я вела до того, що втрапила якось на сторінках газети “Християнської сім’ї” на розповіді про наших українців в Італії. Бачите тепер наяву, як іменують тут працівників. Називають… ангелами. Тих, кого не сприймають рідні керівні установи, в чужій країні з обіймами приймають. Справжнім заробітчанам таланить іменуватися цим незвичним титулом. Бо ангели – це ті, хто несе добро і милосердя.

• Нравится
•