Помста за армійські муки

Онисим мешкав у галицькому містечку неподалік курортного Трускавця. Після служби в радянській армії та навчання у політехнічному інституті майже п’ятнадцять літ працював інженером, був батьком двох діток, разом із дружиною збудували великий двоповерховий будинок на околиці міста. Правда, жив Онисим відлюдькувато, лише постійно щось конструював у підвалі, куди нікого не пускав. Було таке враження, що він, турботливий чоловік і батько, пережив у минулому якусь драму.

…Того вихідного літнього дня Онисим подався на ринок. Проходячи торговими рядами, мимохіть завернув у відділ, де продавали фрукти й овочі – до міста саме прибули торговці з Кавказу. Вже коли вийшов з воріт ринку на вулицю, аж раптом зупинився – назустріч йому чимчикував  смаглявий азербайджанець, несучи в обох руках лантухи і щось наспівуючи. Онисим прикипів очима до незнайомця і почав гарячково у пам’яті перебирати образи людей зі свого минулого. І... його чоло стало покриватися краплинами холодного поту. Кавказець, здавалося, відчув на собі чийсь погляд і зацікавлено подивився на Онисима. Враз опустив важкі торби і, не приховуючи радості, вигукнув на повен голос:
– О-о-о! Ка-кі-є лю-ді! Табурєтка! Дарагой! Нєужелі ета ти! Сколька лєт, сколька зім!.. – кавказець кинувся до Онисима обніматися. – А помніш, как ми тєбя в Вітєбскє с акеема чуть не прістрєлілі, а ти нє понял, што ета шутка, і абдєлался?..
Онисимові після шквалу цих слів аж задзвеніло у вухах, в горлі пересохло – навіть слова не міг вимовити у відповідь. Стало не по собі, і він вмить пригадав ту горезвісну службу в армії, в одній із військових частин у лісах  Білорусі…
Воістину – світ тісний. Так, то  був не хтось інший, а саме Рашид  Джафаров. Цей невисокий на зріст, але широкий у плечах азербайджанець разом з іншими звироднілими “дідами” (до речі, здебільшого слов’янами) цілий рік(!) жорстоко збиткувався над тихим, скромним, худорлявим   Онисимом, який навіть у школі ні з ким не бився. Ці нелюди відчували тваринне задоволення, принижуючи його людську гідність, навіть “приклеїли” образливу “клікуху” – Табурєтка. Втрьох-учотирьох “старики” полюбляли всідатися на плечі й голову “молодого”, в якого аж кістки тріщали. А найстрашніше зазвичай було потім: задовольняли свою звірячу хіть у неприродний спосіб. Зганьблений хлопець після того декілька днів страждав від болю й ледве ходив, але жодного разу не скаржився командирам, бо знав, що витончена помста “дідів” не забарилася б.
Побиття, тортури, постійне очікування нелюдських катувань і словесного глумління особливо допікали уві сні. Служба травмувала психіку Онисима на все подальше життя – час від часу його зболену душу ятрили спогади…
… – Мене звати Онисим, – з притиском обірвав улюлюкання армійського “друга” й скинув зі своїх плечей його волохаті, спітнілі на сонці й запилюжені бридкі руки, від доторків яких по всьому тілу аж мороз пробіг.
– Да што с табой, мужик? Забудь всьо, што била! Кто старає памянєт – таму глаз вон! – не вгавав Рашид і продовжував напосідати зі своїми “люб’язностями”. – Давай абмоєм встрєчу і снова станєм друзьямі!..
Онисим відчайдушно відпихнув його кулаком у груди, що той аж відсахнувся і ошелешено покліпував очима. Ледь стримуючи гнів, Онисим вже, було, вирішив піти геть. Але раптом із загадковим блиском в очах зненацька випалив:
– Добре, що було, те було. Пішли вип’ємо. Але посидимо не в кабаку, а в мене вдома. Маю дуже добру самогонку…
 Гостинна Онисимова дружина накрила колишнім “друзям” стіл в альтанці, у затінку розкішної виноградної лози. Вони розповідали про своє життя після армії. Господар пив оковиту, але від нервового перенапруження не п’янів. А ось гостя так “розібрало”, що коли на подвір’я опустилася тепла літня ніч, Рашид “відключився” і поринув у солодкий глибокий сон просто на лавці…

Дружина з дітьми вже поснули, а Онисим тим часом повантажив “друга” на плечі й тишком-нишком переніс його у підвал. Тремтячими руками відімкнув великим ключем замок на підлозі, у замаскованій таємній ляді. І скинув п’яного, як чіп, азербайджанця на бетонну долівку у другий… секретний підвальчик, якого потай викопав і змурував декілька років тому. Насамкінець підняв нагору драбинку. Про всяк випадок…
Зранку Онисимова дружина здивовано запитала, куди подівся його “колєга”.
– Він мусив удосвіта повернутися на ринок до своїх, – преспокійно відповів.
А Рашид тим часом прокинувся у невідомій темній кімнаті без підлоги й із запліснявілими й змережаними павутинням стінами. З перепою він ніяк не міг відтворити у пам’яті події минулого дня і безсило навколішки та навпомацки обстежував кожен метр тісного холодного карцеру. Дотягнутися ж до того місця, де був люк, кавказець не зміг, бо від різкого руху й болю його мовби вдарило електрострумом – нога була… закута в кайдани, приварені до товстелезного ланцюга. З жахом усвідомив своє ув’язнене становище, адже  тільки невеличкий вентиляційний отвір зв’язував його із зовнішнім світом. “Парашею” мала слугувати “мишача” дірка, що вела по трубі до септика.
Господар нагодився до свого “гостя” лише… через три дні. Хоча постійно майстрував у підвалі, але не чув криків і благань відпустити на волю за великі гроші – про ідеальну звукову ізоляцію інженер свого часу завбачливо подбав. Глиняне горня теплої смердючої води, котрої Онисим навмисно набрав з калюжі на дорозі й на мотузці спустив через отвір-віконце у “камеру”, стало для “засудженого на невизначений термін” справжнім даром Божим. Мотузку “наглядач” потім кинув униз, хоча знав: “зек” навіть на межі божевілля не зможе скористатися нею, щоб повіситися, – у тому льосі не було до чого її прив’язати.
А земляки Джафарова разом з міліцією настійливо шукали його по всьому місту, але Рашид, мов у воду канув (навіть водолази шукали його труп на дні міського ставка). З ким і куди він пішов – азербайджанці до пуття не знали.
Та й Онисим повівся вкрай обережно: зателефонував на завод і запевнив керівництво, що мусить узяти лікарняний, а через тиждень взагалі “пішов у відпустку за власний рахунок”. Дружині сказав, що повинен попрацювати в майстерні, щоб потім дещо потай продати у Львові. Всім – і сусідам, і випадковим знайомим, котрі й так майже ніколи не навідувалися на їхнє закрите обійстя, обнесене високим  парканом, жінка мала спокійно сказати, що господар поїхав далеко у якихось справах. Як, врешті, й траплялося раніше.
Тільки через тиждень(!) “прокурор”, “суддя” і “начальник в’язниці” в одній особі навідався до “арештанта”, щоб дати йому “попоїсти” – посьорбати “похльобки-баланди” з глиняного горняти, від якого навіть свиня відвертала рило.  “Полонений” просидів “за гратами” понад три тижні – відчуваючи нестачу повітря, води й нормальних харчів, а головне – лежачи… серед своїх нечистот. Коли Онисим нарешті прочинив віконце у ляді й заговорив з “другом”, то не став йому нагадувати про ті жахіття,  які пережив в армії майже п’ятнадцять літ тому завдяки Рашидові – ватажкові мучителів. Не міг пересилити жагу помсти.
…А вночі крізь хвіртку садиби Купінців вийшов невідомий, геть посивілий чоловік – увесь в брудному смердючому лахмітті, з почорнілим обличчям і довгою бородою. Він прямував невідь-куди і лише бурмотів собі під ніс незрозумілі слова… Як переповідають очевидці, цього божевільного бомжа, від котрого не можна було довідатися, хто він і звідки, невдовзі доправили у психоневрологічну лікарню до Львова, на вулицю Кульпарківську…