Північне сяйво у формі… тризуба

Цікаво, за словами 35-річного екстремала, стало на п’ятий день шляху, коли, недоїхавши кілометрів сто до Мурманська, зламався „Дніпро”. Поломка була незначною, і допомогти усунути її, дізнавшись про мету Романової подорожі, зголосився директор місцевої заправки, колишній мототурист. Він також люб’язно запропонував колезі подивитися на видатні місця краю.
– Мене провезли величезним Оленегорським кар’єром, показали технологію відмивання залізної руди і золота на гірничорудному комбінаті, – розповів Роман Мартинюк. – Зустрів я на Кольському півострові багатьох земляків. Корінні ж мешканці, помори і лопарі, вважають себе карелофінами, живуть у компактних фінських селах і ревно дотримуються національних звичаїв. Слов’ян вони недолюблюють за привласнення їхньої території: відомо, що після війни півострів перейшов до Союзу за анексією. У часи горбачовської перебудови норвежці і фіни зупинили процес споювання „аборигенів”, давши їм можливість заробляти на оленях. За одну тварину іноземці нині платять до тисячі доларів, а на початку 90-х років минулого століття олень коштував усього 10-20 доларів. У Фінляндії я бачив абсолютно нелякані стада оленів. Як в Індії корови, вони тут – священні, нікому й на думку не спаде завдати тваринам шкоди, бо штрафують за це суворо. Оленина – найделікатесніше м’ясо, оскільки тварини їдять бездоганно чистий ягель (мох). Він не ростиме 25 років, якщо по ньому проїдеться трактор.
Природа у „російській” частині Кольського півострова, за словами Романа Мартинюка, вже майже знищена. Фіни купують у росіян ліс у величезній кількості, розробляють на російській території рудники, а свої надра бережуть, як зіницю ока.

Норвезькі прикордонники зустріли тернополянина привітно, попросили сфотографуватися з ним на згадку. Від морозів мінус 30-38 градусів Роман рятувався у мотоциклетній „спальні” – будці з ДВП. Мандрівник ґрунтовно запасся українським салом, ковбасою, шоколадом, але їв лише раз на день, щоб не марнувати часу на „кухню”. У результаті втратив за дорогу 11 кілограмів. Їжу чоловік розігрівав за допомогою товстої, на 200 годин дії, свічки, без якої навряд чи зміг би запалити газову лампу.
– Норвегія – найдорожча і найсуворіша країна у світі, – каже Роман. – Люди тут живуть у невеликих (10-30 тисяч осіб) містечках, займаючись в основному рибним промислом. У Кіркінесі, першому місті, в яке в’їхав, найбільше здивували величезні вікна у будинках. Так люди „ловлять” дуже короткий світловий день. Всі вікна – на три шиби і незашторені, але роздивитися, що увечері поробляють норвежці, неможливо: на підвіконнях стоять настільні лампи, і за їхнім світлом усередині приміщень нічого не видно. За Кіркінесом мені пощастило побачити північне сяйво. Красивішого видовища я ще не бачив. Дивно, що сяйво з’явилося у лютому, адже його пора – кінець осені-початок зими. Спершу на небі утворилося щось подібне до велетенської труби, яка повільно набрала обрисів коня і невдовзі... тризуба. Картинка, переливаючись на горизонті всіма кольорами райдуги, трималася зо дві години і поступово зникла з початком снігопаду. 
Можна уявити здивування Романа, коли за сто кілометрів від фінішу він зустрів таких же екстремалів, як сам. Німецьке подружжя, Рудольф і Габріела, теж прямували на мотоциклі до Норд-Капу. У такий спосіб вони відзначали 50-річчя Рудольфа. Зрозуміло, що далі українець та німці поїхали разом, спілкуючись на суміші англійської та російської мов.
Ювілей Рудольфа мандрівники святкували у хаті одного норвезького пенсіонера, в якого заночували перед кидком на Норд-Кап. Здаючи в оренду свій катер іноземним любителям рибалки, пенсіонер влітку заробляє до 40 тисяч євро. Своїм гостям він приготував оленину з журавлиним варенням, узявши за це без сум’яття у німців 500 євро. А Роман балував ніжних європейців салом та іншими холестериновими делікатесами, поївши яких, ті на ранок мучилися животами. Під час вечері німці впилися дорогим молдавським вином, і у Габі розв’язався язик – вона назвала всіх слов’ян „жуліками”. Оливи у вогонь підлив норвежець. Він приніс якусь стару морську карту, на якій територію України позначав надпис: „Татари”. Все це Мартинюка „заїло”. Відстоюючи національну честь, він „пройшовся” по уповільненому скандинавському менталітету. Страшно ображений норвежець відповів: „Ми не загальмовані, а раціональні, бо живемо у суворих умовах. Наші предки, саами, вчили своїх дітей найголовнішому – не пітніти, бо це для скандинава – вірна смерть”. Врешті вечеря закінчилася мирно. Можливо, після розповіді тернополянина про його мандрівки, а особливо – подорож на мотоциклі навколо світу, думка іноземців про нас дещо поліпшилася.
На своїх мотоциклах до Норд-Капу мандрівники потрапити не змогли – взимку транспорт на мис не пускають, бережуть екологію, тому за 13 кілометрів від цілі довелося пересісти на туристичний автобус. За дві години екскурсії Роман виклав сто доларів, тоді як влітку задоволення обійшлося б у 25 „зелених”. Влітку мис пропускає вал туристів – до 400 тисяч людей.
– Норд-Кап – справжня туристична Мекка, але на мене він не справив великого враження, – зізнався тернопільський екстремал. – Це невеличке плато, що виситься над морем метрів на 300. Один з двох оглядових майданчиків на краю крутого обриву огороджений сіткою, у центрі стоїть громіздкий металевий глобус з координатами мису. Іноземні туристи – переважно пенсійного віку і, як на мене, не вельми виховані – пішли дивитися фільм про Норд-Кап, а я заглянув у підземні приміщення. Там є цікавий храм з шаманською атрибутикою. Сучасні норвежці, до речі, чомусь дуже соромляться шаманських звичаїв своїх предків. Зате саамська музика – просто чудова!
Найбільше розчарували Романа Мартинюка норвезькі заправки і дороги. Бензин там коштує приблизно два долари за літр, і влітку він, напевне, бездоганний, а от взимку у паливі, що зберігається у цистернах під землею, утворюється конденсат. На нього Роман потрапляв дуже часто, а з таким пальним їзда – суцільна морока. Не потішили його і „правильні” дороги. Розчищені, але не посипані, вони нагадували каток. Для „їхнього” транспорту на шипованій гумі – це хоч би що, а для „лисих” Романових шин то була велика проблема.

На російському прикордонному переході Лотта Роман зустрівся з „дорогими земляками”. 
– Мені радили не їхати цим шляхом, але я не послухав, – зітхає тернополянин. – Тамтешні митники, видно, звіріють у глушині, де нема туристів і можливості поживитися за їхній рахунок. Гарною українською вони спершу причепилися до мого „недійсного” закордонного паспорта, потім – „неправильно” заповненої декларації. Дві години обшукували мотоцикл. Я не витримав і сказав, що вони „хороші земляки”. Через 150 км двоє митників догнали мене на спортивній „Тойоті” і почали бити. Один товк руками по шлему так, що він тріснув. Я не опирався, розуміючи, що з п’яними (а вони були дуже п’яні) краще не зв’язуватись. Перший раз мені вдалося вирватися, а коли вони наздогнали мене вдруге, я кинув мотоцикл на дорозі і втік у тайгу. Дійшов до якогось населеного пункту і заявив про інцидент у міліцію. На щастя, мотоцикл митники не спалили. Міліція супроводила мене до Мурманська, і на цьому пригода закінчилася.
Після подібних історій Роман Мартинюк зробив висновок: „Чим менше навколо людей, тим у більшій безпеці себе почуваю. Немає гіршого звіра за людину”. Однак, попри неприємний фінал останньої мандрівки, спортсмен вважає її дуже вдалою.