Хату підпалив… покійник
... – Що у вас за диво з покійником трапилося? – запитала в автобусі одна жінка в іншої.
– Загорівся він!
– Сам?! – не могла повірити знайома. – Ану-но розкажіть.
Після цих слів хоч-не-хоч, а мимоволі прислухаєшся до чужої розмови. Та життєва драма вразила не стільки незвичайністю випадку, скільки бездушністю, зневагою, немилосердністю, здавалося б, близьких людей.
Війна подарувала чоловіка
Тітка Ліда чоловіка з війни не дочекалася. Хоч і прийшла похоронка, що «пал смертью храбрых», проте один хлопчина із села, який разом з ним воював, сказав, що бачив, як пораненого Федьку виносили з поля бою. Тому й чекала Ліда чоловіка ще півроку після Перемоги, але так і не діждалась. У той час в село повернувся сусідський син. Хоч і був молодший на десять років від Ліди, проте став вчащати до неї. Допоміг посадити города, підремонтував хату.
– Дурна будеш, як не підеш за Василька, – повчала Ліду мати. – Прийшов з війни цілий, невредимий – та за ним люба дівка побіжить.
– А може, мій Федька вернеться?
– Жди-жди і гав лови...
Вже восени після Покрови відгуляли весілля. Аж на два столи! Пили самогонку і закушували з тушкованою капустою, картоплею, засмаченою олією. А потім ще й витанцьовували під скрипку сільського музики Тишка.
– Помню, Ліда тоді була у білому платті і вельоні, що осталися від її сестри, котра заміж йшла ще перед війною, – пригадувала жінка, від якої я й почула цю історію в автобусі. – Як їх вінчав батюшка, то все коло неї тулилася її дочка Люся. А Василько її не відганяв – а що, мале воно було, може, літ зо п’ять мало...
– Дурна будеш, як не підеш за Василька, – повчала Ліду мати. – Прийшов з війни цілий, невредимий – та за ним люба дівка побіжить.
– А може, мій Федька вернеться?
– Жди-жди і гав лови...
Вже восени після Покрови відгуляли весілля. Аж на два столи! Пили самогонку і закушували з тушкованою капустою, картоплею, засмаченою олією. А потім ще й витанцьовували під скрипку сільського музики Тишка.
– Помню, Ліда тоді була у білому платті і вельоні, що осталися від її сестри, котра заміж йшла ще перед війною, – пригадувала жінка, від якої я й почула цю історію в автобусі. – Як їх вінчав батюшка, то все коло неї тулилася її дочка Люся. А Василько її не відганяв – а що, мале воно було, може, літ зо п’ять мало...
Своє добро – чужій дочці
Не проганяв дівчинку Василько й пізніше. Виростив як рідну, бо Ліда дітей більше не народила – часто хворіла, а потім і зовсім злягла. Мав біля неї клопоту, але і на бригаду встигав, і весілля дочці Люсьці велике справив, і хату їй збудував. Жодного разу Ліда не поскаржилася сусідам, щоб її бив чи навіть ображав. А коли помирала, покликала чоловіка і дочку. Безсила була, але взяла Василькову руку і Люсину й ледь чутно прошепотіла:
– Гляди, дочко, на старості батька. Щоб біди і горя не знав...
Люська аж образилася: «Та що ви, мамо». А посивілий Василько плакав за Лідою, як мала дитина. Він так і не женився, хоч молодиці самі сваталися. Чи не хотів більше клопоту з чужими сім’ями, чи так любив свою Ліду, бо на могилу до неї ходив чи не щотижня. Жив сам, тримав биків, яких потім здавав, а гроші віддавав дочці Люсьці. Навіть дарчу на свою хату оформив для її сина.
Та поки здоров’я мав, і Люська його гляділа. А коли став немічний, про нього ніби забули. Люська стала сердитися і скаржитися сусідці, що «з тим старим» одні лише клопоти, а вона ж не може встигнути на дві хати. А коли сусідка нагадала про передсмертну материну просьбу, Люську аж пересмикнуло:
– Не заберу ж старого до себе. До меншої дочки хлопець ходить.
Тому до Василькової хати все частіше стала заглядати сусідка – то борщу гарячого принесе, то в хаті прибере, випере. Але вона захворіла і тиждень лікувалася у лікарні.
Коли поштарка, яка принесла Василькові пенсію, відкрила двері, мало не обімліла. З хати вдарило смородом, а дід у брудній і обдертій одежі лежав на підлозі серед нечистот. Кинулися до нього – а він вже мертвий.
Перед самим похороном селом облетіла звістка, що покійний Василько... підпалив свою хату. Звідки взявся вогонь – ніхто не знав. Бо коли зранку Люська заглянула в кімнату, полум’ям охопило штори, загорілася труна. «Не хотів хату їм віддавати, думав забрати з собою», – перешіптувалися люди.
А коли похоронна процесія йшла до кладовища, машина, якою везли Василька, чомусь поламалася – саме навпроти хати, яку збудував для Люськи її названий батько...
– Гляди, дочко, на старості батька. Щоб біди і горя не знав...
Люська аж образилася: «Та що ви, мамо». А посивілий Василько плакав за Лідою, як мала дитина. Він так і не женився, хоч молодиці самі сваталися. Чи не хотів більше клопоту з чужими сім’ями, чи так любив свою Ліду, бо на могилу до неї ходив чи не щотижня. Жив сам, тримав биків, яких потім здавав, а гроші віддавав дочці Люсьці. Навіть дарчу на свою хату оформив для її сина.
Та поки здоров’я мав, і Люська його гляділа. А коли став немічний, про нього ніби забули. Люська стала сердитися і скаржитися сусідці, що «з тим старим» одні лише клопоти, а вона ж не може встигнути на дві хати. А коли сусідка нагадала про передсмертну материну просьбу, Люську аж пересмикнуло:
– Не заберу ж старого до себе. До меншої дочки хлопець ходить.
Тому до Василькової хати все частіше стала заглядати сусідка – то борщу гарячого принесе, то в хаті прибере, випере. Але вона захворіла і тиждень лікувалася у лікарні.
Коли поштарка, яка принесла Василькові пенсію, відкрила двері, мало не обімліла. З хати вдарило смородом, а дід у брудній і обдертій одежі лежав на підлозі серед нечистот. Кинулися до нього – а він вже мертвий.
Перед самим похороном селом облетіла звістка, що покійний Василько... підпалив свою хату. Звідки взявся вогонь – ніхто не знав. Бо коли зранку Люська заглянула в кімнату, полум’ям охопило штори, загорілася труна. «Не хотів хату їм віддавати, думав забрати з собою», – перешіптувалися люди.
А коли похоронна процесія йшла до кладовища, машина, якою везли Василька, чомусь поламалася – саме навпроти хати, яку збудував для Люськи її названий батько...
Олена ПАВЛЮК,
Житомирська область
Житомирська область
| Comments: |
