Перше атомне випробування зброї провели на… радянських людях

Ми добре знаємо про грудень 1946 року, коли вперше було розщеплено атомне ядро, про серпень 1949-го, коли було випробувано першу атомну бомбу, про червень 1954-го, коли дала струм перша атомна станція, та про вересень того ж року знає мало хто. Для багатьох Тоцькі військові навчання, які відбулися у цей рік, й досі залишаються білою плямою в історії.
Мало кому відомо, що п’ятдесят два роки тому в Радянському Союзі вперше у світі атомна зброя була випробувана на жителях своєї країни. Цей варварський експеримент провели у густонаселеному районі Південного Уралу, біля міста Тоцьк-54.
17 жовтня 1954 року в радянській центральній пресі було надруковано повідомлення ТАРС, яке розпочиналося словами про те, що “за останні дні в Радянському Союзі було здійснено випробування одного з видів атомної зброї”. За явно завуальованим повідомленням ховалась подія неординарна: вперше (і лише один раз) в СРСР було проведено масштабне військове навчання з реальним застосуванням ядерної зброї.
На жаль, ми погано знаємо свою історію. І це не тільки наша вина. Адже чимало історичних фактів замовчувалося. Перша публікація стосовно Тоцьких навчань з’явилась у пресі лише у жовтні 1989 року – через 35 років. “Известия” спромоглися відтулити завісу над тим, що відбувалось на цих навчаннях.
У селі Яровище Старовижівського району живе людина, яка за випадком долі стала очевидцем і безпосереднім учасником цих навчань. Це Амвросій Силович Бідзюра.

Разом з батьками в 1950 році він приїхав у Дніпропетровськ на постійне місце проживання. Тоді багато людей виїжджали у міста, бо після війни там була надзвичайно велика потреба в робочих руках.
Коли призвали на службу в армію у 1952 році, потрапив в 61-й окремий батальйон зв’язку повітряної армії Одеського військового округу.
– У червні 1954 року почався відбір особового складу в окремий батальйон, який формувався виключно за станом здоров’я, – розповідає Амвросій Силович. – Нам влаштували прискіпливий медогляд. Відібрали найміцніших бійців. Видали нове обмундирування. При цьому нікому нічого не пояснювали.
У липні почали завантажувати в ешелони військову техніку: танки, гармати, бронетранспортери. Коли підготовка була закінчена, техніку та бійців відправили ешелонами, а куди і для чого, ніхто не сказав.
Прибули на станцію Тоцьк Оренбурзької області. У лісі для них вже було побудоване наметове містечко.
– Згодом оголосили, що тут проводитимуться великі військові навчання. Загальне керівництво здійснюватиме маршал Жуков, – згадує Амвросій Силович. Пізніше з преси він дізнався, що в навчаннях брали участь війська з усіх військових округів СРСР – 45 тисяч чоловік.
Півтора місяця йшла підготовка. Закопували в землю військову техніку, радіостанції, будували протиатомні укриття, прокладали лінії зв’язку.
Від передбачуваного епіцентру вибуху на різних відстанях розміщувалася військова техніка, будівлі і навіть тварини. Це зараз ми знаємо, що все це робилося з метою вивчення впливу на ці об’єкти ядерної зброї.
Була проведена генеральна репетиція. Вибух імітували за допомогою піротехніки. При цьому чітко визначалася роль кожного солдата і офіцера. Після цього чекали сприятливих погодних умов. Для випробувань потрібна була сонячна і безвітряна погода.
14 вересня зранку командирами був відданий наказ: під час вибуху нікому не  бути на поверхні – всі повинні знаходитися в укриттях.
І ось настав час “Ч” (мовою військових це означає час проведення навчання). О дев’ятій годині 33 хвилини сколихнулася земля, а потім пролунав страшенної сили вибух. Амвросій Силович був в укритті, але коли їм дозволили вийти через десять хвилин, бійці побачили, як, переливаючись усіма кольорами райдуги, виростав атомний гриб.
– У цей час ми знаходились за 5-6 кілометрів від епіцентру вибуху. Через декілька хвилин всі одягли протигази. Пролунала команда: “У наступ!”
Війська кинулись в наступ у саме пекло, до центру вибуху. Люди пішли через ядерну зону без захисних костюмів і спецодягу. Було важко дихати, дехто непритомнів.
Добралися до епіцентру. Від побаченого жахнулися: спалена земля, понівечене озброєння, трупи тварин. Диміли й навколишні села, з яких людей заздалегідь виселили.
Згодом виявилось, що потужність бомби була еквівалентна 60000 тонн тротилу.
– Невже вам так і не пояснили, що діється? – запитую в Амвросія Силовича.
– Ніхто нічого не пояснював. Після всього нас завезли до річки, помили. Ото і весь був захист.
Ще тиждень бійці знаходилися в наметовому містечку. Зразу ж на місці була дана підписка на 25 років про нерозголошення військової таємниці. І всі ці роки вони ні з ким не ділилися своїми гіркими спогадами. І навіть лікарі не знали справжніх причин затяжних захворювань своїх пацієнтів. Після навчань ніхто не проходив ніяких медичних обстежень. Люди жили, а згодом почали вмирати від невідомих хвороб.
Відчув на собі наслідки вибуху й Амвросій Силович. З 1956 року почав хворіти. У 1960-му переніс операцію на шлунку. Болять руки і ноги.
– Соромно й образливо за те, що наші можновладці ніколи і ніде не згадували про ці події і людей, які опинилися в ролі піддослідних кроликів, – з болем каже чоловік. – Лише в червні 1994, через сорок років, ті, хто вижив (а їх одиниці), отримали пільги, їх прирівняли до чорнобильців І-ІІ категорії.
Ніхто й ніде не говорив про ціну цього експерименту. А вона була жахлива. З 45 тисяч учасників цих випробовувань їх залишилось менше 400. У багатьох – важкі долі, підірване здоров’я. Є одинокі, бо ніколи не змогли мати ні сім’ї, ні дітей, а часто і засобів для існування.
А в цей час радянська пропаганда трубила про успіхи випробування атомної бомби.
Тисячі покалічених життів… Тисячі життєвих трагедій… Я не знаю, чи є держава у світі, яка б так повелася зі своїми громадянами. Нікого вже не повернеш і нічого не зміниш, але ці люди заслуговують на те, щоб світ дізнався про їхній подвиг. Вони хоча б під кінець життя хочуть почути правду, навіть таку гірку.