Як «Вісник і Ко» мене заміж видав

Перші пробні кроки на новому робочому місці – це завжди нелегко. Намагалася прислухатися до всіх порад. Хотілося вчитися працювати так, як того вимагала внутрішня атмосфера редакції. Допомагало вливатися в колектив те, що в основному тут були молоді люди. Та надзвичайно цінними стали поради старших колег Валентини Сидько, Василя Недільського, Сергія Коломейця. Тепло ставало на душі, коли редактор звертався до мене “дочечко”. Бо з дитинства не вистачало батьківської уваги (тато помер, коли мені було лише сім). Коли матеріал нещадно креслив літредактор, заспокоювало “Не переживай, дитинко”, почуте від Валентини Блінової. Саме Валентину Миколаївну та Євгена Яковича я б назвала “хресними батьками”, що благословляли мене на журналістську дорогу. У редакції лишилися мої друзі-колеги, за якими сумую й досі. Більше року в одному кабінеті пропрацювала з теперішньою моєю кумою Людмилою Гошко, а з кумом Віталієм завжди допізна верстали газету “Ринок. Реклама. Програма” (в той час мене удостоїли бути редактором цього вісниківського додатка).
Багато можна розказувати, та головне, що у житті мені вдавалося максимально наближатися до своїх мрій і здійснення бажань. Інші називають це везінням, а я впевнена – це віра в те, що все має здійснитися, максимум зусиль і Боже провидіння. Хіба можна назвати випадковістю, що на екзаменах мені випадали саме ті питання, які найкраще знала, що після училища без жодних “блатів” (всім відомо, що без цього тепер нікуди) вступила до університету. В кінці 5 курсу мої одногрупники точно знали, де будуть працювати (про це потурбувалися їхні батьки), мені ж, чи не єдиній серед них, попереду не світило нічого. Два місяці після вручення диплома я вперто ходила від дверей до дверей найрізноманітніших луцьких закладів, де від знайомих чи з реклами дізнавалась про вакансію. А тим часом заробляла на життя гонорарами за замітки у місцевій газеті. Так і привела мене ця стежка до вісниківського порога.

Попрацювавши без відпустки, з незвички відчула втому, та й зі здоров’ям почалися негаразди. Знову ж таки, дякуючи Валентині Бліновій та її знайомим, “вибила” путівку в санаторій. Хоча спочатку була дуже лиха на працівників камінь-каширського райсоцзабезу (саме з цього району я родом), бо путівка, що мені призначалася, неждано-негадано потрапила до рук іншої людини. Вже потім я зрозуміла, що треба дякувати долі за те, що все повернулося саме так. Минуло літо, перед новим роком мені запропонували “горящу” путівку у “Лісову пісню” (це притому, що я мала отримати путівку у спеціалізований заклад до моря). На цей раз відмовилася сама. Наступного ж літа мені зателефонували на роботу у “Вісник і Ко” і запропонували довгождану путівку в Одесу. Якраз у той момент, коли я вже зовсім почала розклеюватися. Це стало для мене подвійним подарунком – путівка була на 6 червня, в День журналіста.
Дівчата з роботи, випроводжаючи, наставляли: “Відірвись там по повній програмі”. А у мене інше було в голові. Виспатися, начитатися книжок і основне – взяти моря й сонця досхочу. І ніяких романтичних історій, про серйозні ж стосунки на кшталт кохання з першого погляду не могло бути й мови. Але це почуття з хитринкою: постукає до тебе, коли найменше цього чекаєш.
У перші дні перебування в санаторії “Салют” – автобусна екскурсія по Одесі. Зайшовши в “Ікарус”, просто наштовхнулася на погляд голубих очей. Цей рудий кирпатий хлопець, якого вперше побачила мимохідь на сходах санаторію, і є тепер моїм чоловіком. На екскурсії фотографували один одного біля визначних місць. Він простягнув мені руку, щоб допомогти пройти по хиткому мостику. А коли дісталися на протилежний його бік, почули від екскурсовода, що це “місток кохання”, і якщо закохані ним пройдуть, то не розлучаться довіку. На що ми лише усміхнулися. Увечері того ж дня на танцях ми познайомилися ближче. А далі – щоденні прогулянки одеськими пляжами, романтичні вечері в ресторані під відкритим небом, театр, катання на підвісній канатній дорозі. Все це перейшло у ненав’язливі теплі стосунки з ніжними поцілунками. Не помічали, як спливали дні. На вулицях випадкові перехожі зупиняли нас, щоб сказати, що ми схожі, як брат із сестрою, як дві краплі води. А ще нам постійно зустрічалися близнюки.
Для нас обох це була перша в житті поїздка в санаторій. І двадцять днів пролетіли, як мить. Сашкові час був від’їздити, а мені довгих п’ять днів провести без нього. Тільки він поїхав – почалися дощі, роблячи похмурими й без того сумні дні. Коли Шура залишав мене, то запитав, чи поїду з ним до Москви, якщо через кілька місяців він за мною приїде. І я сказала “так”.

Сашко родом з Черкащини, разом з братами поїхав “відбудовувати” московію, та так всі троє там і залишились. За якийсь рік-півтора, мов мішок розв’язався, як каже мама-свекруха: всі троє братів одружилися. Наш шлюб теж був через три тижні після весілля моєї сестри. І не тільки в цьому наша з чоловіком схожість: інколи ми говоримо одні і ті ж слова разом, телефонуємо один одному в ту саму хвилину, дивуючись, чому телефон зайнятий. Ми схожі не тільки зовні, але й внутрішнім світом настільки, що інколи самі цього лякаємося. І хай тепер хтось скаже мені, що Шурочка – не моя половинка.
Коли отримуєш щось цінне у житті, то приходять випробування, які перевіряють тебе на переконаність у правильності вибору. Так було і зі мною. Коли ми із Сашком вирішили поєднати долі, як з-під землі з’явилися давні мої кавалери, і кожен мало не з пропозицією руки і серця. Та це ще більше додало мені впевненості, що мій вибір правильний. Тепер лише дякую Богові, що мені випало це щастя, бо крім Сашка, доля подарувала мені, точніше нам ще й донечку Катрусю – найкращу дитину в світі.
Після нашого весілля навдивовижу сонячного 23 листопада я ще повернулася у редакцію. За місяць, що лишився до нового року, мала встигнути здати “пост” заввідділу листів (на той час “Ринок” вже не виходив), зібрати купу документів на виїзд за кордон і перший наш Новий рік зустріти разом з коханим. На черговій “летючці” після весільних подій не брала участі в обговоренні номера, що вийшов, лише зауважила, що найбільше мені сподобалася сторінка, де мене із Сашком вітають з одруженням. Неочікувано схвилювало завершення “летючки”. Шеф сказав, що сьогодні мене будуть посвячувати в молодиці. Під оплески колег редактор одягнув мені фартушок і пов’язав хусткою. З “Вісника” я й вийшла справжньою молодицею. І досі пам’ятаю настанову Євгена Яковича – бути гарною дружиною. Стараюся, чесне слово. Сашко каже, що я найкраща господиня Москви та Московської області. Та сумно тут, на чужині, особливо важким був перший рік, поки не було Катрусі. Чоловік цілими днями на роботі, а я, зізнаюсь, іноді плакала вдома. Та приходили товсті конверти з “Вісником і Ко”. А ще пам’ятаю, як Наталка Слива, менеджер “Вісника” з реклами, заїхала до мене, будучи з чоловіком проїздом у Москві. Чи не найбільше чекала таких сюрпризів і вісточок від редакції. Тепер простіше – заходжу на вісниківський сайт в Інтернеті і читаю свою газету.

Людмила Мазурик-Батяшова,
Московська область
Р.S.: Хорошими були роки, проведені у редакції. З кожного прожитого етапу  береш щось на озброєння в майбутнє. “Вісник і Ко” навчив мене відстоювати свою думку, себе. Бажаю вісниківцям теж вистояти ще не один десяток років. Здоров’я та снаги вам, бо це ви продовжуєте вік нашій газеті. З ювілеєм вас!