Дві Олі – дві трагічні долі…
Старші дітки, а це тринадцятирічна Люда, дванадцятирічний Віталик, десятирічна Марічка та дев’ятирічна Оленка – вже мамині помічники. Віталик у хаті за господаря: розетку вставити, щось поремонтувати, на базар піти і т. д. – це його справи. Після дев’ятого класу хоче навчатися на столяра. Нещодавно хлопчина знову переніс стрес – у день виборів загинув його класний керівник, якого він дуже любив. Не маючи батька, хлопчик горнувся до цього вчителя. Але втратив і його.
Зрозуміло, що Олі так само непросто, але вона не скаржиться на долю, просить у Бога лишень здоров’я. Дякує усім, хто допоміг і допомагає у біді. З особливою любов’ю говорить про сусіда Григорія Шахраюка, який щотижня, а то і два рази на тиждень приносить дітям гостинці. Не дивно, що дітки називають його святим Миколаєм. Оля не хоче йому зайвий раз завдавати клопоту і звертатися по допомогу, бо ж бідкається, що він не бере за роботу грошей. Але він все одно, коли потрібно, приходить і допомагає.
– Людей з таким серцем, як ця сім’я, на світі тепер дуже мало, – додає Олина свекруха. – У них самих троє діток.
Але декому здається, що в Олі нема проблем, бо ж багато грошей отримує. Та чомусь забувають такі заздрісники, що ці гроші треба розділити аж на дев’ятьох(!) – і виходить мізер.
Лишень на дорогу дітям у садочок і школу скільки треба на місяць, а що вже говорити про інші витрати.
Дуже прикро, що Олі до цього часу не провели телефон – кому-кому, а їй він дуже потрібний. Не хочеться дорікати міській владі, але у цій ситуації саме міський голова мав би докласти усі зусилля й подбати про цю сім’ю. І не лише з телефоном...
Думаю, для Олі не настільки важкі матеріальні проблеми, бо вона віруюча людина (а з Богом завжди добре і легко), як моральні. Напевно, не раз її серце обіллється кров’ю і сльози накотяться на очі, дивлячись на діток, а особливо на Богданчика і Сашу – вони навіть не пам’ятатимуть свого тата. Нещодавно Сергійко притулився до пам’ятника на могилі й розплакався: “Хочу побачити татка...” Навіть слухаючи це, ледве стримуєш сльози...
На подвір’ї Ольги Фенюк нас зустрів маленький хлопчик. Як виявилося – це Андрійко, якого вона народила через сорок днів після смерті чоловіка. Окрім Андрійка, інших дітей вдома не застали – були в школі. Оля, як і всі господині, зараз готується до Пасхи. А ще має чимале господарство, отож, роботи біля хати в селі вистачає.
Цій жінці, похоронивши чоловіка, довелося пережити ще одне страшне горе. У 2002 році захворіла її 16-річна Марійка, і вона бачила, як донька згасає на очах. Можна лише уявити, які муки перенесла мати, якщо, слухаючи її розповідь, холоне у душі й терпне тіло. А вже навесні 2003 року у Великодню суботу дитина відійшла в інший світ.
Оля теж дуже дякує усім людям, хто їй допомагав, бо, залишившись сама, не могла викарабкатися з боргів. А крім того, ще потрібно було піднімати дітей, мусила ще й докінчувати хату, яку будував чоловік. Діти ростуть, а як знаємо: більші діти – більші й клопоти. Їх треба нагодувати, одягнути. Хоч вони й невимогливі, проте у старшому віці одяг менше передається один одному – більш зношується. І хоч як не розподіляй гроші, а їх завжди бракує.
– Добре, що мені люди позичають чи запишуть у борг в магазині. Але той борг треба віддавати, інколи думаю – краще б не записували.
Найстарший, Микола, йому 21 рік, закінчив училище і вже влаштовується на роботу. Ірина закінчує одинадцятий клас, Оксана – дев’ятий, Саша – сьомий, Люба – четвертий, Лєна – перший. Ірина все частіше запитує маму: “А що я робитиму після школи?”, і мама не знає, що їй відповісти. Але не втрачає надії, бо вірить, що Бог допоможе доньці якось прилаштуватися у житті. Переживши велике горе і зазнавши чимало біди, Оля розуміє, що на все воля Господа, і надіється лише на Нього: “Бог дуже добрий, він нам допомагає. Мені навіть інколи соромно, що я, буває, нарікаю на щось. Аби було здоров’я, то якось дамо раду”.
Олина опора й допомога – це її мама. Як тільки донька овдовіла, вона відразу перейшла до неї жити.
– Я навіть не уявляю, що б я без мами робила. У мене так вийшло, що не я їй допомагаю, а вона мені, – розповідає жінка. – А ще я вдячна владиці Ніфонту, я відчуваю його молитви за нас. Не знаю, як би перенесла усе те, що випало на мою долю, якби я не була віруючою людиною. Владика Ніфонт і матеріально підтримує. Він колись мені сказав: “Олю, я тобі пізніше допоможу, коли люди забудуть про твою біду, тоді ця поміч буде важливіша”.
Прикро, але й від цієї Олі знову почула фразу, що теж трапляються такі люди, які навіть заздрять, що вона отримує багато грошей. Мовляв: яка їй біда? Тут, як говориться, нема коментарів, лише дивуєшся: як можна позаздрити багатодітній вдові, яка отримує якусь тисячу чи трохи більше? Та це ж копійки на таку сім’ю! Навіть при статках не позаздриш нікому, хто росте без батькового тепла й опіки. Боронь, Боже, котрійсь матері почути від дитини: “Мамо, а тато мене впізнає, як ми зустрінемось колись?” П’ятирічний Андрійко допитується про це в Олі, бо вірить, що він таки зустріне свого тата…
Волинська область
| Comments: |
