Перші кроки – найтрудніші

Вирішено: лечу на Камчатку! Це було в роки горбачовської перебудови і боротьби з алкоголем та виноградниками. Первинна журналістська організація редакції газети “Волинь” вийшла переможцем огляду-конкурсу, який проводила Спілка журналістів України.
Мене, як секретаря журналістської організації, нагородили поїздкою в будь-яку точку тодішнього Радянського Союзу. Звичайно, я вибрав Камчатку.
Журналісти на Камчатку летять при першій будь-якій можливості. Але таке щастя випадало, як правило, авторитетам московських столичних видань. Ось переді мною там побував Василь Пєсков. Проте в “Камчатской правде” зустріли мене радо і гостинно, може, тому, що до них чи не вперше завітав провінційний колега.
Завідувач одного з відділів Іван Мартинюк виявився ще й земляком – родом з Львівщини. Наступного дня ми поїхали редакційною “Волгою” в селище Паратунка покупатися в гейзерах. Це було справжнім дивом: довкола лежить сніг, а ми у відкритому паруючому басейні плаваємо у 35-градусній воді.
Дорогою до Петропавловська-Камчатського ми зайшли в якийсь екзотичний дорожній ресторан. Вперше в житті я тут скуштував дуже смачного салату з папороті, навіть записав рецепт приготування.
За авторитетним журналістським протеже мене бере з собою в інспекторський рейд бригада басейнового управління по охороні рибних запасів Камчатського шельфу. Летимо на північ Камчатки, в романтичний край коряків, алеутів. У небі ми були три години. Перша посадка в аеропорту Тілічики. Пролетіли понад тисячу кілометрів – як з Луцька до Москви. Наш рейд закінчуємо ще північніше – над бухтою Наталії, в країні незайманих снігів. У зворотному рейсі я вже менше задаю запитань. Дивлюся на карту, в ілюмінатор – і нотую собі у блокноті: білі пасма гірських хребтів нагадують велетенські юрти, дивовижні білі містечка, снігові квітчасті каруселі... Бухта Наталії – це кам’яна квітка-наречена в оточенні елегантних гір-кавалерів у білих сорочках з чорними краватками. Берінгове море – безмежна водяна безодня… Острів Карагинський – Камчатка в мініатюрі, лігвище морських котиків… Мис Африка серед вічних снігів і гейзерів… Командорські острови – диво Тихого океану…
– Тобі пощастило, – з ноткою заздрості каже мені колега Іван Мартинюк. – Я п’ятнадцять років у газеті тут працюю, а не побачив на Камчатці стільки, скільки ти встиг за сім днів.

Святослав КРЕЩУК,
№20 від 5 вересня  1996 р.

Токує горлиця в осиротілому місті
Спогади про Назарія Яремчука

...Не віриться, не хочеться вірити, що його уже немає серед нас. Що він відійшов у вічність, на зоряний Чумацький шлях.
Пісенним талантом Назарія Яремчука, молодого соліста “Смерічки”, я захоплювався ще зі студентських літ, коли “Червона рута” – диво-пісня іншого геніального буковинця Володимира Івасюка – тріумфально летіла над світом, як символ незнищенності і вічності нашого народу. А вже познайомився з популярним співаком у Чернівцях, куди після університетських студій у Львові приїхав працювати в обласну газету.
Пригадую, засиділися ми в одного колеги-журналіста допізна. Говорили здебільшого про літературні справи, про мистецькі. До речі, Назарій ще зі шкільних років також кохався в поезії, сам пробував писати. Наскільки знаю, після його смерті зосталося кілька зшитків-зошитів з його щоденними нотатками і власними поезіями, написаними у різні роки. Так, у 1992 році співак гастролював у Парагваї, де його напрочуд тепло сприймала публіка. Навіть присвоїли звання почесного громадянина міста Дель Платта. Заморська екзотика заворожувала співака, але думками він линув в Україну, до дітей, дружини, друзів.
А десь через місяць-півтора – посеред осені – в Києві скликали перший і, по-моєму, останній у ті часи зліт творчої молоді. Звісно, під патронажем комсомолу. Молодих митців з Буковини представляв і Назарій Яремчук. По суті, Назарій став в Україні одним з перших естрадників, який одержав почесне звання.
Назарій завжди залишався українцем. Він ніколи не соромився материнської мови, спілкуючись нею як зі сцени, так і за кулісами. Чи то у буковинському селі, чи то у Києві, чи то у Донецьку… Він не розцяцьковував свій репертуар кон’юнктурними творами, не хапався за першу-ліпшу пісню “на общепонятном языке”, щоб здобути милість і прихильність “сильних” світу того. Він жив, як умів, як йому підказувала совість. Лише готуючись до участі у міжнародному фестивалі “Братиславська ліра”, до своїх концертів в Афганістані і Монголії, він заспівав по-російськи. Але то були пісні відомих композиторів, а не якийсь там музичний “ширвжиток”.
Так склалися обставини, що в середині 80-х років ми жили з Назарієм у сусідніх будинках, в центрі Чернівців. Навіть вікна наших квартир – ті, що виходили у двір – були одне навпроти одного. Назарій нерідко говорив про брак справжніх поетичних текстів для українських пісень, про необхідність створювати сучасні студії запису, про ставлення до поп-музики як до чогось скороминущого, другосортного.
Хоч від самого Назарія я майже ніколи не чув нарікань на несприятливі обставини, на зраду тих, кому він вірив, на невезіння, що, зрештою, доволі характерно для нас, українців. А на його життєвому шляху до того фатального минулого року не було все гладко, як декому може здатися.
Назарій завжди йшов назустріч знайомому з приязною усмішкою на обличчі. Ніби благословляв нас своєю щирістю, добротою. І жодного слова про те, що погано себе почуває. Хоча від друзів я уже довідався, що Назарій мусить терміново лягати в лікарню.
Свої творчі вечори співак переніс з весни на осінь, бо сам полетів за океан на операцію.
Операція була тяжкою і довгою. Він начебто почував себе після неї ліпше. Здавалося, біда відступила, усе минулося. Але за кілька тижнів після повернення додому страшна хвороба знову пішла у наступ – і тепер рятунку вже не було...

Спеціально для “Вісника”
Володимир Краснодемський з Києва,
№2 від 3 травня 1996 р.

Відразу розчарую любителів смаженого, котрі сподіваються, що депутатське хропіння було підслухане у сесійному залі Верховної Ради України. Усе почалося з поїзда.
Ми удвох з Полікарпом Шафетою їхали поїздом Ковель-Київ у дев’ятому спальному вагоні до столиці у відрядження. У сусідньому купе розмістилася народний депутат України Катерина Ващук. Зав’язалася розмова.
– Он в Рівному вам підселять хропучого депутата-демократа, і буде безсонна ніч.
Виявилося, що мій колега, як у воду дивився. У Рівному, як по команді, у наш вагон зайшло чотири народних депутати. І всі демократичного спрямування. Ми дружно розсміялися.
Почалося знайомство. Волинський депутат двох останніх скликань Андрій Мостиський. Доля не зводила досі. Уважно вдивлявся у молоде симпатичне обличчя. Хотілося на ньому прочитати щось особливе. За що так люди довіряють цій людині? Привертали до себе увагу розумні очі.
...Забігаючи наперед, скажу, що Микола Поровський уже пізніше на вокзалі з цього приводу процитував Олександра Гудиму, котрий закликав злодійські ешелони пускати під укіс, а літаки – збивати. Наш вічний волинський революціонер трохи перегнув, але тут, мабуть, якесь раціональне зерно є.
– Можна на ваш вогник? – у дверях з’явилося двоє поважних панів. Представилися – Богдан Ярошинський, Роман Омельчук.
Наша розмова тривала за північ. Вдалося дізнатися багато цікавого, нового. Зокрема, якщо депутати оцінюють діяльність президента в основному позитивно, то оточення – зовсім навпаки. Немало говорилося і про побут. Виявляється, Катерина Ващук кожного тижня на вихідні приїжджає додому, бо одночасно керує господарством.
Смію вас запевнити, приємне враження справили на мене депутати. Це непересічні особистості. Достойних ми вибрали, і чомусь дивно, що дехто з виборців критично оцінює їхню діяльність, звинувачує у бажанні організувати собі квітуче життя. Немає там особливо великого добра. Безпідставно, мабуть, звалювати на депутатів усі наші сьогоднішні біди.
Зрозуміло, не на всі питання я одержав відповіді. Зокрема, так хотілося дізнатися: чому це наші вельмишановні обранці такий придумали хитрий закон, що ми у 65 Луцькому окрузі до десятка разів голосуємо і ніяк не можемо вибрати депутата. Кому подобається викидати величезні гроші на отакі, з дозволу сказати, вибори-забави. Або як вони знаходять єдність – ліві і праві, коли голосують про свої пільги. Чи правда, що є такий пункт чи положення, коли сам депутат має дати письмову згоду (при порушенні закону) на свій арешт? І т. д.
...О, був би забув сказати про те, з чого почав! Так хропуть чи не хропуть депутати? А їй-бо не знаю, бо після такої цікавої розмови міцно спали. Навіть не чув, чи сам хропів. Зрештою, і не це головне…

Євген ХОТИМЧУК,
№1 від 25 квітня 1996 р.

Морфоскульптура дна поліських озер змінюється не лише завдяки підводним течіям і джерелам. Іноді узвищення над дном – за морською термінологією “банки” – з’являються рукотворно.
Скажімо, віднайти рештки старезного пращурівського човна, занесеного мулом, цікава знахідка для краєзнавця, а такі випадки бували на озері Світязь. Вони багато чого розкажуть і археологам-професіоналам. Але є досить свіжі природні скарби, які могли б зацікавити і любителів, і профі. В озеро Велике Згоранське нібито впав, збитий у часи війни, німецький літак. Про це згадують лише окремі старожили. Але навіть хлоп’ята покажуть вам місце в озері Оріховому (поряд із Згоранським), де в останні роки існування Союзу під час військових навчань через солдафонське нехлюйство втопили бронетранспортера. Навіть професійні водолази зі Світязької рятувальної станції у повному “важкому” спорядженні не могли зачепити транспортера тросом. Мул засмоктав бойову і недешеву машину, мов зелену жабу. Не менш цікавий експонат чекає любителів підводного плавання в озері Люцимир.
Місцеві жителі розповідають, що після розвінчення культу особи тамтешні активісти відтранспортували пам’ятник (чи бюст?) Йосипа Джугашвілі на лід водойми. Прорубали ополонку і… штампований твір зодчих шубовснув під кригу. От тільки нема точних даних, чи був він з гіпсу, чи з металу. Отож, аматори, запасайтеся до літа комплектом №1 (ласти, маска, дихальна трубка). Бо якщо бюст ідола відлито з бронзи, то тут діло пахне “зелененькими”.

Яр. ЛУГОВИЙ,
№1 від 25 квітня 1996 р

.