Пора нашого злету
Перший номер нашої газети за 1998 рік вийшов тиражем 28 тисяч примірників. Якраз тривала передвиборна кампанія – вибори народних депутатів, тому перші три місяці в газеті було чимало політичної реклами. Зараз цікаво дивитися на програми кандидатів у депутати 1998 року – деякі з них встигли за цей час кілька разів змінити партію та політичну орієнтацію. Але до цих пір залишається актуальною бувальщина нашого постійного автора з Ратного Дмитра Мороза “Відро горілки – за крісло сільського голови”.
З перших років існування нашої газети у нас триває діалог з читачами. Тому в редакцію люди зверталися і звертаються як в останню інстанцію, з найрізноманітнішими питаннями, серйозними проблемами, зі своєю бідою. “Вісник” оперативно відгукувався на такі звернення, що сприяло зростанню популярності та авторитету нашого видання. Тому вже на другу річницю газети наш тираж становив 37 тисяч примірників, а до кінця року – 40 тисяч.
Майже в кожному номері – шокуючі кримінальні матеріали. Деякі прискіпливі читачі називали нас кримінальним “Вісником”. Тепер ми можемо дати відповідь тим критикам – сторінки газети були відображенням життя. Згадайте той період – розквіт рекету та бандитизму. Тому заголовки газетних матеріалів говорять самі за себе: “Садист зарізав трьох: дві жінки і дитину”, “Рекет”, “Мед з кров’ю”, “Син-убивця”, “Перевертні на нічній трасі”. Про розквіт проституції йшлося в серії публікацій “Кохання” на колесах”.
Серйозні актуальні проблеми піднімав на сторінках газети наш власний кореспондент Василь Трофимук. Багатьом запам’яталися матеріали “Зашморг для хлібороба”, “Митниця та навколо неї”. Майже в кожному номері друкувалися бувальщини, адже наше життя часто нагадує анекдот.
Не залишила байдужими читачів щира розповідь відомого на Волині журналіста, нині вже покійного, Петра Марценюка про свою дружину Любу “Мила, кохана, незабутня. Мене залишила дружина моя, зостався навіки без сонечка я...”
А ще запам’ятався 1998 рік тим, що у працівників редакції народилося четверо дітей. В Сергія Коломейця та Петра Філюка (нині покійного) – дочки, у Костя Гарбарчука та Володимира Хотимчука – сини. Це був найурожайніший на дітей рік за все десятиліття.
Серйозні актуальні проблеми піднімав на сторінках газети наш власний кореспондент Василь Трофимук. Багатьом запам’яталися матеріали “Зашморг для хлібороба”, “Митниця та навколо неї”. Майже в кожному номері друкувалися бувальщини, адже наше життя часто нагадує анекдот.
Не залишила байдужими читачів щира розповідь відомого на Волині журналіста, нині вже покійного, Петра Марценюка про свою дружину Любу “Мила, кохана, незабутня. Мене залишила дружина моя, зостався навіки без сонечка я...”
А ще запам’ятався 1998 рік тим, що у працівників редакції народилося четверо дітей. В Сергія Коломейця та Петра Філюка (нині покійного) – дочки, у Костя Гарбарчука та Володимира Хотимчука – сини. Це був найурожайніший на дітей рік за все десятиліття.
Відро горілки – за крісло сільського голови
Про недавні вибори до рад усіх рівнів люди згадуватимуть довго. А всіляких анекдотів і цілком ймовірних історій, неймовірніших за вигадки, розповідатимуть ще більше. Однією з найпопулярніших тем у попередніх баталіях кандидатів до Верховної Ради були звинувачення окремих з них у підкупі виборців. Які гроші витрачались на це – знають лише самі кандидати. Одна тільки реклама в засобах масової інформації чого варта.
Депутатські мандати в радах нижчих рівнів коштували, звичайно, дешевше, якщо тільки хтось за них платив. А коли стали відомі результати, то переможець не скупився на шампанське для найближчих друзів. Але всіх переплюнув голова одного з віддалених сіл Ратнівського району.
На його крісло виявилося аж чотири претенденти. Голова вирішив не ризикувати і не випробовувати долю, аби убезпечити себе від їхніх зазіхань. Він, можливо, пообіцяв молоді виставити добрячий могорич, якщо проголосують за нього (а в селі через безробіття в містах молоді о цій порі немало).
Отож, після закінчення голосування навколо сільської виборчої дільниці зібрався чималий гурт парубків, які терпляче очікували закінчення підрахунку голосів. Коли ж стало відомо, що голова обраний на другий термін, негайно залунали вимоги обіцяного могоричу.
Щасливий голова не заставив себе довго просити. На випадок перемоги він заздалегідь запасся самогоном і відразу ж виставив парубкам відро житнівки. Поки дільнична комісія продовжувала підрахунок голосів, молодь на подвір’ї пустила по колу кухоль. Кожен зачерпував з відра скільки міг потягнути без закуски. Всі були веселі, хвалили голову, який дотримав слова, і в радісній товкучці хтось ненароком перекинув ще й наполовину не спорожнене відро з самогоном.
Знамениту німу паузу з фінальної сцени гоголівського “Ревізора” не порівняєш з паузою, що виникла після цієї катастрофи. Але неповороткого зловмисника врятувала від готових розтерзати його друзів чиясь винахідливість:
– А нехай голова ставить ще одне відро! – вигукнув хтось.
Ця ідея надзвичайно сподобалася всім, і її дружно підтримали. Проте й голова теж виявився на висоті: навіть не сперечаючись, він тут же виніс парубкам ще одне відро житнівки! (Не виключено, що в запасі у нього було й третє…)
Ось такі кадри працюють у нас на Поліссі. Ну як їх не підтримати?!
Депутатські мандати в радах нижчих рівнів коштували, звичайно, дешевше, якщо тільки хтось за них платив. А коли стали відомі результати, то переможець не скупився на шампанське для найближчих друзів. Але всіх переплюнув голова одного з віддалених сіл Ратнівського району.
На його крісло виявилося аж чотири претенденти. Голова вирішив не ризикувати і не випробовувати долю, аби убезпечити себе від їхніх зазіхань. Він, можливо, пообіцяв молоді виставити добрячий могорич, якщо проголосують за нього (а в селі через безробіття в містах молоді о цій порі немало).
Отож, після закінчення голосування навколо сільської виборчої дільниці зібрався чималий гурт парубків, які терпляче очікували закінчення підрахунку голосів. Коли ж стало відомо, що голова обраний на другий термін, негайно залунали вимоги обіцяного могоричу.
Щасливий голова не заставив себе довго просити. На випадок перемоги він заздалегідь запасся самогоном і відразу ж виставив парубкам відро житнівки. Поки дільнична комісія продовжувала підрахунок голосів, молодь на подвір’ї пустила по колу кухоль. Кожен зачерпував з відра скільки міг потягнути без закуски. Всі були веселі, хвалили голову, який дотримав слова, і в радісній товкучці хтось ненароком перекинув ще й наполовину не спорожнене відро з самогоном.
Знамениту німу паузу з фінальної сцени гоголівського “Ревізора” не порівняєш з паузою, що виникла після цієї катастрофи. Але неповороткого зловмисника врятувала від готових розтерзати його друзів чиясь винахідливість:
– А нехай голова ставить ще одне відро! – вигукнув хтось.
Ця ідея надзвичайно сподобалася всім, і її дружно підтримали. Проте й голова теж виявився на висоті: навіть не сперечаючись, він тут же виніс парубкам ще одне відро житнівки! (Не виключено, що в запасі у нього було й третє…)
Ось такі кадри працюють у нас на Поліссі. Ну як їх не підтримати?!
Дмитро МОРОЗ,
Ратнівський район,
№ 15 від 9 квітня 1998 р.
Ратнівський район,
№ 15 від 9 квітня 1998 р.
Чого ми бідні
Чого бідні? Бо дурні!
А дурні? Бо бідні!
Хоч слова ці і сумні,
Зате наші, рідні…
Чого бідні? Бо дурні!
А дурні? Бо бідні!
Хоч слова ці і сумні,
Зате наші, рідні…
Долар Гривню інтимно лоскоче:
Секс-пікантна у них ситуація!..
Але Гривня контакту не хоче,
Бо у неї, пробачте, інфляція!
Секс-пікантна у них ситуація!..
Але Гривня контакту не хоче,
Бо у неї, пробачте, інфляція!
Валерій НЕКРАСОВ,
м. Луцьк,
№ 38 від 17 вересня 1998 р.
м. Луцьк,
№ 38 від 17 вересня 1998 р.
Замість пенсій – домовини?
Днями мені довелося побувати у м. Коростені на Житомирщині у родичів. У цьому місті “оригінально” виконують постанову Кабміну “Про невідкладні заходи щодо погашення заборгованості з виплати заробітної плати, грошового забезпечення пенсій, стипендій та інших соціальних виплат на 1998 рік”. Колишні працівники райкому компартії, а нині – районного відділу Пенсійного фонду через місцеву пресу порадували пенсіонерів, які по півроку чекають пенсій, що за рахунок невиплачених їм грошей на заводі з такою революційною назвою “Жовтнева кузня” (він за часів Союзу випускав військові міноукладачі) можна одержати хрести металеві по 20 гривень 69 копійок за штуку, домовини по 68 гривень 69 копійок, рамки наддомовинні по 46 гривень 80 копійок. А одна з комерційних фірм, заснована теж колишнім партійним керівником, пропонує в рахунок пенсій навіть надмогильні пам’ятники. Ці предмети ритуальних послуг колишні партійні керівники вважають дуже необхідними для знедолених пенсіонерів.
А може, скоро нам в рахунок пенсій почнуть і могили копати, хоча ми ще живі? А може, нашим районним соцзабезам перейняти цей досвід?!
А може, скоро нам в рахунок пенсій почнуть і могили копати, хоча ми ще живі? А може, нашим районним соцзабезам перейняти цей досвід?!
Микола Лукич,
м. Луцьк,
№ 38 від 17 вересня 1998 р.
м. Луцьк,
№ 38 від 17 вересня 1998 р.
Де була виставка – тепер редакція «Вісника»
Лучани, напевне, призабули, а дехто й зовсім не знає, що років сорок тому в Луцьку була обласна виставка промисловості і сільського господарства, така собі “ВДНГ” у трохи менших масштабах. Організовувалася вона, починаючи з 1949-го, щороку восени після збору врожаю і тривала кільканадцять днів, щоб усі встигли нею намилуватися.
Виставка займала площу від нинішнього проспекту Перемоги (тоді – вулиці Артема, яка за Польщі називалась Льотнічою, а за Росії – Офіцерською) до нинішньої вулиці Гулака-Артемовського, аж до казарми; від Червоноармійської (нині Стрілецької) до залізничного вокзалу, якого тоді ще не було, як не було ні привокзального житлового масиву, ні лікарні, ні роддому, ні стадіону у його нинішньому вигляді, ні школи № 5, ні офісних корпусів. Недалеко від п’ятої школи, навскоси через вулицю, знаходився центральний вхід на виставку. Був він спочатку дерев’яним, пізніше – мурованим. Закрили виставку в кінці 50-х років. Вхід лишився. Довго стояв він просто так. У 1961 році “Міжколгосппроект”, що розміщувався у приміщенні колишньої тюрми, реконструював вхідні ворота і розбудував нове приміщення.
Величезний огороджений пустир забудовувався дерев’яними павільйонами і павільйончиками, сценічними майданчиками, закладами громадського харчування: наметами і “чайними” (“кафе” і “бар” були тоді пережитками буржуазного минулого), відкритими павільйонами, де демонструвалася сільськогосподарська і промислова техніка. Кожен мав свій павільйон і свої експонати: чим були багаті, тим радо ділилися з лучанами. На останніх виставках показували уже не тільки те, що виростили і напрацювали, а й те, що хотіли б мати: плани і макети найновішої забудови сіл, окремих ділянок села, макети шахт Нововолинська (це було новим у житті області і сприймалося справді з величезним ентузіазмом), шахтну техніку. У віддаленому кутку виставки, десь в районі м’ясокомбінату, був навіть зоокуточок: серед висаджених на два тижні сосен і беріз гуляли на свободі олені, косулі. На виставці зранку до вечора грала музика (духові оркестри), сотні святково одягнених лучан різного віку снували від павільйону до павільйону, розглядаючи дари колгоспних ланів та інші дива. Наприклад, машину для чистки картоплі в закладах громадського харчування, хоча більшості вона не подобалася, бо маленька “вискакувала” нечищеною, а більша ставала маленькою. На півдорозі між павільйонами, перехопивши пивка або чогось гарячішого, затримувалися біля естради (дерев’яного помосту), де співали або танцювали гопака.
І хто тоді думав, що селянин, основний господар виставки, безпаспортний і безправний, вдома бідує чорно. Що вся та показуха коштує шалені гроші, які можна було б використати на щось нагальніше. Що Героїв соціалістичної праці плодять штучно, а кок-сагиз на Волині рости не хоче.
Але буряки і гарбузи на виставці насправді були величезними.
Виставка займала площу від нинішнього проспекту Перемоги (тоді – вулиці Артема, яка за Польщі називалась Льотнічою, а за Росії – Офіцерською) до нинішньої вулиці Гулака-Артемовського, аж до казарми; від Червоноармійської (нині Стрілецької) до залізничного вокзалу, якого тоді ще не було, як не було ні привокзального житлового масиву, ні лікарні, ні роддому, ні стадіону у його нинішньому вигляді, ні школи № 5, ні офісних корпусів. Недалеко від п’ятої школи, навскоси через вулицю, знаходився центральний вхід на виставку. Був він спочатку дерев’яним, пізніше – мурованим. Закрили виставку в кінці 50-х років. Вхід лишився. Довго стояв він просто так. У 1961 році “Міжколгосппроект”, що розміщувався у приміщенні колишньої тюрми, реконструював вхідні ворота і розбудував нове приміщення.
Величезний огороджений пустир забудовувався дерев’яними павільйонами і павільйончиками, сценічними майданчиками, закладами громадського харчування: наметами і “чайними” (“кафе” і “бар” були тоді пережитками буржуазного минулого), відкритими павільйонами, де демонструвалася сільськогосподарська і промислова техніка. Кожен мав свій павільйон і свої експонати: чим були багаті, тим радо ділилися з лучанами. На останніх виставках показували уже не тільки те, що виростили і напрацювали, а й те, що хотіли б мати: плани і макети найновішої забудови сіл, окремих ділянок села, макети шахт Нововолинська (це було новим у житті області і сприймалося справді з величезним ентузіазмом), шахтну техніку. У віддаленому кутку виставки, десь в районі м’ясокомбінату, був навіть зоокуточок: серед висаджених на два тижні сосен і беріз гуляли на свободі олені, косулі. На виставці зранку до вечора грала музика (духові оркестри), сотні святково одягнених лучан різного віку снували від павільйону до павільйону, розглядаючи дари колгоспних ланів та інші дива. Наприклад, машину для чистки картоплі в закладах громадського харчування, хоча більшості вона не подобалася, бо маленька “вискакувала” нечищеною, а більша ставала маленькою. На півдорозі між павільйонами, перехопивши пивка або чогось гарячішого, затримувалися біля естради (дерев’яного помосту), де співали або танцювали гопака.
І хто тоді думав, що селянин, основний господар виставки, безпаспортний і безправний, вдома бідує чорно. Що вся та показуха коштує шалені гроші, які можна було б використати на щось нагальніше. Що Героїв соціалістичної праці плодять штучно, а кок-сагиз на Волині рости не хоче.
Але буряки і гарбузи на виставці насправді були величезними.
Наталя ПУШКАР,
№ 23 від 4 червня 1998 р.
№ 23 від 4 червня 1998 р.
Мила, кохана, незабутня
«Мене залишила дружина моя, зостався навіки без сонечка я, та смерті для себе
я не зову і з серцем розбитим живу та й живу»
Час летить, мов на крилах, і проти цього важко щось заперечити. Особисто я незчувся, як уже дев’ять років минуло відтоді, як для мене стало правилом кожного тижня вирушати за місто в одному і тому ж напрямку. Де видніється повитий людською печаллю цвинтарний масив.
А я тим часом щоразу простую далі, на узвишшя, до найдорожчої з могил на цьому цвинтарі, на чергову зустріч, під час якого не відбудеться найкоротшого діалогу, крім одного внутрішнього монологу, зі своєю дружиною, котра спочиває тут вічним сном. Находилася, натрудилася, втомилася і спить… Палають гарячим полум’ям її улюблені чорнобривці на всю довжину земляного надгробку, яскравіють айстри і хризантеми в узголів’ї. Не почув я останнього її слова, коли прощалася з білим світом. Не довелося мені закривати її очі в ту мить, як пекельна кома зупинила зболене серце. Давня і підступна недуга довго підстерігала мою дружину Любу. Та й у гадці не було, що фатальна розв’язка настане так несподівано.
…Дивлюся в зажурі на встановлений на пам’ятнику фотопортрет дорогої людини – миле обличчя з ледь помітним усміхом на ньому, теплий лагідний погляд, що, здається, проникає в саму душу, і згадую, згадую…
Було це в грізному сорок четвертому році, у ті липневі дні саме розгорталася Львівсько-Сандомирська операція радянських військ. Наша дивізія з боями просувалася до Західного Бугу. На шляху до нього в околицях Локач їй довелося долати укріплену гітлерівську лінію. Поранені, які потребували госпітального лікування, проходили його в дивізійному медсанбаті. Як зараз пам’ятаю: того недільного ранку поріг переступило юне дівча, тримаючи в руках велику ринку, наповнену паруючими варениками з вишнями.
– Їжте, хлопці, і здорові будьте, – запросила.
…А потім були листи, які носила польова пошта у двох напрямках.
До скону свого життя не дасть мені спокою розпука каяття, що, одружившись з Любою, я не зумів ощасливити її. Менше трьох років вдалося нам прожити разом після шлюбу. А потім почалися мої митарства по ГУЛАГівських маршрутах. Люба з донечкою, якій ще й року не сповнилося, залишилася на поталу недругів. Про те, як їй жилося без мене, свідчать листи від неї, які розшукували мене під непривітним небом Колими.
я не зову і з серцем розбитим живу та й живу»
Час летить, мов на крилах, і проти цього важко щось заперечити. Особисто я незчувся, як уже дев’ять років минуло відтоді, як для мене стало правилом кожного тижня вирушати за місто в одному і тому ж напрямку. Де видніється повитий людською печаллю цвинтарний масив.
А я тим часом щоразу простую далі, на узвишшя, до найдорожчої з могил на цьому цвинтарі, на чергову зустріч, під час якого не відбудеться найкоротшого діалогу, крім одного внутрішнього монологу, зі своєю дружиною, котра спочиває тут вічним сном. Находилася, натрудилася, втомилася і спить… Палають гарячим полум’ям її улюблені чорнобривці на всю довжину земляного надгробку, яскравіють айстри і хризантеми в узголів’ї. Не почув я останнього її слова, коли прощалася з білим світом. Не довелося мені закривати її очі в ту мить, як пекельна кома зупинила зболене серце. Давня і підступна недуга довго підстерігала мою дружину Любу. Та й у гадці не було, що фатальна розв’язка настане так несподівано.
…Дивлюся в зажурі на встановлений на пам’ятнику фотопортрет дорогої людини – миле обличчя з ледь помітним усміхом на ньому, теплий лагідний погляд, що, здається, проникає в саму душу, і згадую, згадую…
Було це в грізному сорок четвертому році, у ті липневі дні саме розгорталася Львівсько-Сандомирська операція радянських військ. Наша дивізія з боями просувалася до Західного Бугу. На шляху до нього в околицях Локач їй довелося долати укріплену гітлерівську лінію. Поранені, які потребували госпітального лікування, проходили його в дивізійному медсанбаті. Як зараз пам’ятаю: того недільного ранку поріг переступило юне дівча, тримаючи в руках велику ринку, наповнену паруючими варениками з вишнями.
– Їжте, хлопці, і здорові будьте, – запросила.
…А потім були листи, які носила польова пошта у двох напрямках.
До скону свого життя не дасть мені спокою розпука каяття, що, одружившись з Любою, я не зумів ощасливити її. Менше трьох років вдалося нам прожити разом після шлюбу. А потім почалися мої митарства по ГУЛАГівських маршрутах. Люба з донечкою, якій ще й року не сповнилося, залишилася на поталу недругів. Про те, як їй жилося без мене, свідчать листи від неї, які розшукували мене під непривітним небом Колими.
Петро МАРЦЕНЮК,
№ 39 від 24 вересня 1998 р.
№ 39 від 24 вересня 1998 р.
| Comments: |
