Газета «тиражує» красунь

Гортаючи підшивку за 1999 рік, дивуєшся, наскільки газета відрізняється від теперішньої. Інша верстка, шістнадцять сторінок, маленькі знімки, ще не було розвороту «Для вас і про вас»... Але з номера в номер присутні рубрики «У Луцьку» і «Алло, район!», раз у місяць – авторські сторінки. Саме в такому стилі – своєрідними розмовами з читачем – вийшов «Вісник» до Дня журналіста. 
Вже тоді нашу працю оцінили – ще не минуло й трьох років від дня заснування, як тираж «Вісника» зріс більше як у десять разів – на 1 січня 1999 року перевалив за сорок тисяч примірників.

Попри всі недоліки «Вісник» був багатий на цікаві теми. Не в однієї людини стиснулося серце від циклу публікацій Валентини Сидько «Афганістан болить в моїй душі...» і Василя Трофимука про матерів, яких діти вивезли доживати віку у будинок пристарілих – «Через сина мати без рідної хати». І з якою любов’ю, ніжністю і теплотою згадував свою маму, рідне село Євген Хотимчук – «Про близьке і дороге...». Того року він став заслуженим журналістом України.  А про відомого на всю Україну редактора «Волині» Полікарпа Шафету розповіла Ольга Жарчинська у матеріалі «І дні без тебе – то дні з тобою». Шокував того року цикл матеріалів  нашого житомирського власкора Петра Тарасюка «Звір» про серійного вбивцю Онопрієнка. А з яким інтересом прочиталася всім відома «Сповідь юної повії»!.. Цікавих матеріалів, історичних, про людські долі, незвичайні випадки, життєві драми і не перелічити. Та найбільше запам’яталась не тільки вісниківцям, а й нашим читачам публікація Ольги Жарчинської «Заплати шість тисяч доларів за використання мого члена». (Друкуємо уривки деяких матеріалів).
Загалом 1999 рік для «Вісника» був знаменний тим, що ми започаткували і вперше провели на солідному рівні конкурс краси «Міс-«Вісник». Для багатьох дівчат перемога в ньому стала перепусткою на «Таврійські ігри» та інші престижні конкурси. А особливо «Міс-«Вісник» круто змінив життя юній лучанці Марині Занюк, фото котрої відкривало цей конкурс у газеті. Згодом вона неодноразово перемагала на міжнародних конкурсах краси. Тепер Марина Занюк – відома волинська модель, має модельне агентство. Разом зі своїми вихованками не раз представляла Україну на закордонних показах мод. Марина не перестає повторювати, що путівку у самостійне життя дав саме «Вісник».
Сподіваємося, газета стала щирим порадником, підтримкою й іншим нашим читачам. Бо багатьом «Вісник» допоміг у той рік вирішити наболілі проблеми. Якщо люди пишуть, звертаються до нас – значить, довіряють...

І дні без тебе – то дні з тобою

...Кабінет покійного Полікарпа Шафети нагадує невелику бібліотеку – стільки тут книг... Розкішна троянда. Галина Степанівна посадила її зразу після похорону, а вона розрослася так, ніби їй уже багато літ. І портрет. Щоранку, у вільні хвилини, коли дуже важко на душі, немов на сповідь підходить до нього дружина.
Відчуваю, наскільки важко їй розповідати про все те, що було у минулому...
... – Народилися і виросли ми в одному селі – Дубове, що на Ковельщині. Ходили в один клас. Полікарп вже тоді якось не по роках виділявся серед нас. Багато читав. Ще учнем почав дописувати у газету. Звичайно, як усі хлопці й бешкетував, і утнути щось міг. Жили тоді бідно. Пригадую, мені мама на Великдень купила хустинку, а хлопці забрали і давай приміряти. Порвали мені її. Я додому плачучи прийшла. А мама каже: “Піду до Антошки, скажу, що її Полікарп виробляє”.
– А коли почало завмирати і тьохкати серце?
– Почалося це в десятому класі, на одному зі шкільних вечорів, коли він запросив мене на танець... А згодом в одному листі написав, щоб я обов’язково на жовтневі свята приїхала додому. І що дивно, я йому нічого не написала, проте, коли добралася до Ковеля, він чекав мене серед ночі на пероні. Тоді ми й розписалися. Це був 1958 рік. А весілля справили аж у травні. Незадовго до смерті він не забув, привітав мене з 38-ю річницею нашого одруження. Не знала я тоді, що це було востаннє…
– Ви коли-небудь пожалкували, що стали його дружиною?
– Ні разу за все наше спільне життя. Він був дуже доброю людиною. Як своїй рідній дитині, так і кожній жінці побажала б такого чоловіка. Він шанував мене. Один одному болю ми ніколи не завдавали.
– Наскільки я зрозуміла, він завжди з Вами…
– Я стала просто спостерігачем. Без нього усе проходить, немов за кадром. Живу, можна сказати, заради дітей. Непросто тепер. Довелося стати “крутою бабою” – мусиш крутитися, бо ще ж і дітям хочеться допомогти. А так все проходить у спогадах. І хвилини нема, щоб я не думала про Полікарпа. Дуже прикро, що тепер вже непросто й на могилу поїхати: на дорогу грошей чимало треба. Коли вже приїду на могилу, то переговорю з ним про все. Розповідаю йому і розповідаю про життя без нього. І ніяк не виходить з пам’яті, як він незадовго до смерті процитував вірш Дмитра Нитченка з Австралії: “Десь далеко рожевий початок, дуже близько вже чорний кінець…” Полікарп завжди буде зі мною.

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
№16 від 22 квітня 1999 р.
А серце плаче і болить

У душі і серці кожного є щось найсвятіше, найглибше, най-ближче. Для мене завжди була і залишається любов до матері. Майже п’ять років минуло відтоді, як її немає поруч. Але й досі ятриться незагоєна рана втрати. З віддаленням дня вічної розлуки усе більше приходить розуміння своєї неправоти у ставленні до найріднішої людини, вини перед нею. Її ж образ завжди зі мною, підтримує у важку мить, зігріває. Часто оживають спомини про матір. Вона ж бо прожила таке важке, багатостраждальне життя.

Мак

Ми з братом Володею у дитинстві дуже любили мак. Завжди на великі свята, а частенько і в неділю мати пекла пироги з маком. По-різному його готували. Іноді товкли в ступі. До тих пір, доки при стисканні у жмені він зліплювався у єдину масу. Траплялося, мати розпарить і качалкою тре в макітрі. Потім ліпить пироги. З ностальгією згадую ті неповторні, милі серцю картини. У печі аж гуде вогонь. А в кухні витають пахощі тіста, ванілі, кориці. Нас же найбільше притягував мак. Не встигне мати на якусь мить відвернутися, як ми ложкою чи просто пальцем у макітру – і в рот.
– Ну ж, халамидники, – сердиться мати. – Скільки вам тлумачити, розкрадете зараз – у пироги не вистачить. Будуть пампушки.
Кожного разу, скільки б не пекла мати пироги, стільки ж ця історія продовжувалася. Ми підростали, але не переставали любити мак. А коли вихоплюєш його під пильним оком, він здається ще солодшим, ще смачнішим.
Коли ж виросли, пішли в люди: брат служив в армії, я вчився у Львові, мати дуже скучала за нами. І коли з’їжджалися, вона згадувала “макову” історію та її продовження.
– Одного разу надумала спекти пирогів, – розповідала. – Чи то не розрахувала з тістом, розчинила мало, чи перестаралася з маком за старою звичкою, що ви його половину розкрадали. Але коли зліпила останній пиріг, побачила, що чимало маку залишилося. Поставила у шафину. Подумала, пізніше щось придумаю з ним. За домашніми клопотами забулася про мак. Коли згадала, він уже поцвів. Взяла макітру на руки, сіла на ослоні, а сльози відразу кап та кап на той мак. У серці така туга, і кляну в душі на себе: “Нащо ж я хлопців  тоді відганяла від маку”.
Ми обидва з братом повідвертали голови, бо очі були повні сліз. Соромно було їх показувати матері.

«Я так чекала тебе, сину»

Чого гріха таїти – не дуже часто навідував матір. Своя сім’я, клопоти, різні проблеми. Нерідко траплялося, їду з відрядження поряд з Рудкою-Козинською, що у Рожищенському районі, всього два кілометри додому, а минаю її. Стомлений, пізно, поспішаю. Коли ж нарешті приїду провідати матір, вона з гірким докором каже:
– Я так чекала тебе, сину. Чого так довго не їхав?
Вибачаюсь, проклинаю себе в душі, даю сам собі слово виправитися. Але минає час – і знову все повторюється.
Вдячний долі і випадку, коли рівно за півтора місяця до її смерті щось ніби підказало не минути домівки. Було пізно. Не хотілося будити братову сім’ю (його будинок на одному подвір’ї) – постукав у мамину хату. На кухні, де отоплювалося, одне ліжко. В кімнаті – холодно.
– Лягай біля мене, – запропонувала.
Мені цілу ніч снилося дитинство, довга наша вулиця з моріжком, тепер вкрита асфальтом, гуси. Вранці пробудився. Мати сидить на ліжку.
– Чого ви не спите?
– Боюся тебе потривожити.
Тільки тоді я побачив, що витягнувся майже на все ліжко, матері зовсім не залишилося місця. Стало совісно, став вибачатися. А вона погладила по голові, як малу дитину:
– Я завжди встигну виспатися, а ти ж стомився, треба добре відпочити.
Мати є мати, вона завжди намагалася захистити. Навіть і тепер, коли її немає на світі. Коли присниться, знаю точно – будуть неприємності. Мати з того світу мене попереджає.

Євген ХОТИМЧУК,
№№5, 7 від 4 і 18 лютого 1999 р.
«Заплати шість тисяч доларів за використання мого члена»

– В один день мій “коханий” залишив мене без квартири, будинку та двох власних машин. Знаєте, найдивовижніше те, що я у нього закохалася буквально за два тижні. Він був другом мого чоловіка і часто приходив до нас в гості.
За свої кошти зробила у його квартирі ремонт, купила дорогі меблі, гарні речі, побутову техніку. Навесні 1996 року ми почали будувати власний будинок. Земельну ділянку Павло взяв на своє ім’я. У будівництві були задіяні і мої машини, і працівники фірми. Щоб швидше його закінчити, я взяла в борг чималу суму грошей.
До останнього фатального дня усе встигала. Вела фірму, контролювала будівельні роботи, їздила на ділянки, де поралась на городі. Павло був дуже зайнятий – у травні-червні у вузі напружені дні. Купувала йому все дороге, що він хотів і просив. Ідемо бувало базаром, а Павло, приміром, каже:
– Мені так подобається ця дубляночка.
...Заради нього я навіть операцію перенесла і нарешті завагітніла. Але мовчанка та зневажливе ставлення призвели до викидня. Страшенно переживала, а він навіть не прийшов у той день у лікарню, щоб мене провідати.
Павло перестав зі мною спілкуватися, додому приходив пізно. Я вичікувала, що все минеться, як завжди. А у липні, як грім серед ясного неба:
– Я хочу знайти собі молоду жінку (це він, як уже дізналася пізніше, говорив і першій дружині), яка народить мені дитину. (Дивно, адже Валя молодша від нього – авт.). Все, що є у квартирі, сама квартира, будинок, машини належатимуть мені. А подаси до суду на розподіл майна – включу всі важелі і знищу тебе. 
Павло забрав документи на квартиру, будинок, свідоцтво про одруження, деякі дорогі речі, запасні ключі від усіх складських приміщень моєї фірми, навіть мою лікарняну книжку (щоб не могла свідчити про вагітність від нього). Якось сказав:
– Таких фірмачок знайду ще багато. А ти мені ще сплатиш 6000 доларів за використання… мого члена.
Чого-чого, а погроз я від нього наслухалася! Вистачить на усе життя. За його заявами мене вже викликали до багатьох інстанцій: у карний розшук, прокуратуру, міліцію, податкову міліцію, приходили й з УБОЗу – в останню інстанцію він подав заяву, що там, де я проживаю, проводяться оргії з “нацменами”. Будете сміятися, але навіть із жіночої консультації “завітали” і пояснили, що мене треба перевірити на… вагітність. Він і там побував. (?! – авт.). Тепер чекаю бригаду з Липин – про мої розумові вади також пише у своїх заявах до міліції.
Тим, хто його знає, важко, напевно, повірити, що такий вдалий молодий чоловік, займаючи відповідальну посаду (завідуючий кафедрою, кандидат технічних наук, доцент, член-кореспондент Академії наук) здатний на такі підлості...

Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
№46 від 18 листопада 1999 р.
  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>