«Перти плуга» не заради сенсації, а заради милосердя
“Нелегко перти плуга на всякій ниві”. Цей підпис під фотографією – просто родзинка! На ній реальний кінь, плуг і орач. Але ілюстрація як алегорія, бо йдеться не про хліборобську ниву, а журналістську. Знахідка образу належить перу редактора Євгена Хотимчука. Так підписав він одну з ілюстрацій до своїх спогадів “Починав кар’єру із кур’єра”. У них розповідає про власне становлення на тернистій “не трояндами встеленій” дорозі. І дякує за те, що відбувся як журналіст своїм вчителям (нині вже покійним) редактору газети “Радянська Волинь” (зараз “Волинь”) Полікарпу Шафеті та завідувачу відділу сільського господарства Петру Марценюку. Як кращий публіцист Євген Хотимчук отримав у цьому році найпрестижнішу обласну журналістську премію імені Полікарпа Шафети.
Гортаючи підшивку 2000 року, яка просто рясніє журналістськими знахідками цікавих тем, від багатьох матеріалів не можна відірватися. І приємно, що не заради сенсаційності, не заради високих нагород, образно кажучи, Пулітцерівської премії (є така в Америці, і присуджується вона за найсенсаційніший матеріал року), журналісти вишукують цікавинки-теми. Просто як золотошукачі, перелопачують пласт людського життя, і особливо в глибинці. Але, розповідаючи сенсаційні повороти долі героїв і дивацькі їхні пригоди, не ставлять за самоціль інтриги, бо публікації несуть глибокий моральний зміст, націлені на те, щоб будити доброту і милосердя. Усіх матеріалів не перелічиш, але, гадаю, варто назвати рубрики, які говорять самі за себе: “Вдовина доля”, “З Богом у серці”, “Ми – українці”, “А серце плаче і болить”, “Про близьке і дороге”, “Сильні духом” та інші.
Воістину можна сказати, що “пре плуга” одна із провідних журналістів газети Ольга Жарчинська, яка, дослідивши численні публікації, розповіді очевидців, вислухавши болючі спогади рідних, видала на-гора серію публікацій “Загибель “Нахімова”: нові факти і подробиці”, в яких ставить глобальну проблему вартості людського життя в масштабах держави. Із вбивчим висновком: воно ніколи не цінувалося.
Традиційною вже стала передостання, 15 сторінка, житейські драми якої, майстерно виписані журналісткою Валентиною Сидько, залишають глибокий слід у жіночих серцях.
Чому тільки в жіночих? – ловлю себе на думці. Адже і представники сильної статі зачитуються “Вісником” та освідчуються йому у великій любові. “Поки не прочитаю газети від “А” до “Я”, не відкладаю її. Хотілося б, звичайно, залишити щось на наступний день, але так не виходить”, – пише шофер А. Шолом із села Кам’януха Маневицького району і просить в новому році збільшити кількість сторінок.
Воістину можна сказати, що “пре плуга” одна із провідних журналістів газети Ольга Жарчинська, яка, дослідивши численні публікації, розповіді очевидців, вислухавши болючі спогади рідних, видала на-гора серію публікацій “Загибель “Нахімова”: нові факти і подробиці”, в яких ставить глобальну проблему вартості людського життя в масштабах держави. Із вбивчим висновком: воно ніколи не цінувалося.
Традиційною вже стала передостання, 15 сторінка, житейські драми якої, майстерно виписані журналісткою Валентиною Сидько, залишають глибокий слід у жіночих серцях.
Чому тільки в жіночих? – ловлю себе на думці. Адже і представники сильної статі зачитуються “Вісником” та освідчуються йому у великій любові. “Поки не прочитаю газети від “А” до “Я”, не відкладаю її. Хотілося б, звичайно, залишити щось на наступний день, але так не виходить”, – пише шофер А. Шолом із села Кам’януха Маневицького району і просить в новому році збільшити кількість сторінок.
Цирульник, швець й на акордеоні гравець
Зрозуміло, що з того Царства не повертаються. Але для Дем’яна В’ячеславовича Чупрія, лучанина, доля зробила виняток. Навіть після восьми операцій.
Дід Демко – перукар ще з польських часів. Ходив у підмайстрах у поляка Романа Вариводи, а коли в Луцьку господарювали німці, стриг вже сам. Його перукарня другого класу була на вулиці Ягельонській (тепер Лесі Українки). Відвідували її, зрозуміло, не перші люди міста, хоча разів зо два заходив гебітскомісар (із живим вовком на ланцюгу).
Було, що розпалював грубку радянськими грішми, які, втікаючи, покинули у підвалі нинішнього національного банку червоні комісари. Ніхто не вірив, що комуністична влада повернеться. Комуністи все-таки повернулися. І тоді Дем’яну Чупрію, вже відомому на весь Луцьк перукарю, доручалося стригти і голити керівників області та Луцька. Все почалося з Іллі Профатілова – першого секретаря Волинського обкому партії. Він якось поламав ногу, був вдома, і забажав поголитися й підстригтися – доручили Дем’яну В’ячеславовичу.
Найкраще, згадує Дем’ян В’ячеславович, приймав Іван Грушецький та його дружина. “Перший” не вередував і забалакував українською, а його дружина завжди давала троячку і сто грамів коньяку. Але найбільше клопотів завдавав керівник області Калита. Постійно роздратований і непохмелений покрикував на перукаря і жодного разу не заплатив навіть рубля.
Із заїжджих знаменитостей Дем’ян Чупрій підстригав і голив секретаря ЦК Компартії України Дем’яна Коротченка та Сидора Ковпака. А колишній партизан Федоров вимагав до себе особливого ставлення, вередував.
Дем’ян В’ячеславович захопився, як нині кажуть, західними технологіями. Як висококваліфікованого фахівця, його часто направляли для запозичення досвіду у Москву, Прибалтійські республіки. Якось, завоювавши п’яте місце на Всесоюзному конкурсі перукарів, луцький майстер потрапив на такий же конкурс до Польщі, в місто Познань. Повернувшись звідти, загорівся бажанням створити перукарню європейського зразка у Луцьку, а також манікюрний і педикюрний відділи, сам виготовляв непрості пристосування для хімічних і парових завивок. Однак, певно, перестарався і цим самим замахнувся на якісь комуністичні святині. Тоді не схвалювалося фарбувати радянським трудівницям нігті, особливо на ногах.
Згодом перекваліфікувався на шевця взуття. Вже був зажив слави неперевершеного майстра з ремонту і пошиття жіночих чобіток з “блискавками”, як його скосила хвороба.
Ще у лікарні він мріяв після одужання взяти в руки акордеон і заграти. Ця мрія з часом переросла у нав’язливу ідею.
Вже під завісу існування країни Рад вибрався він до Польщі, відвідав у Гданську родину свого першого вчителя-перукаря, хоч самого Романа Вариводу вже не застав. Там же й купив акордеона, свою давню мрію. Місцеві жидки, сусіди Вариводи, порадили: купіть акордеон “Роял стандарт”, такий, як у Яна Табачника, ліпшого у світі ще не винайшли. Цей “Роял…” і служив Дем’яну Чупрію, коли він керував самодіяльним хором.
Після операції, дякувати Богу, зір трішки повернувся, і дід Демко здивувався, що світ дещо не такий, яким він його уявляв.
А нещодавно Дем’ян В’ячеславович серйозно заслаб і засумував – пропав його вірний песик Кубик. Вже й надії не мав господар на повернення свого друга. Але якось Дем’ян В’ячеславович сидів, як завжди, увечері на лавці поблизу Свято-Троїцького собору, і його щось штовхнуло у ногу. Помацав – Кубик, мокрий, у ранах. Десь, певно, відлежувався, збитий автомобілем. Тоді вперше сусіди побачили, як у старого Дем’яна покотилися сльози з очей…
– Я піду-піду, – ніби вибачався Дем’ян Чупрій. Взяв на руки Кубика, мов дитя. Песик повискував і лизав господарю руки…
Дід Демко – перукар ще з польських часів. Ходив у підмайстрах у поляка Романа Вариводи, а коли в Луцьку господарювали німці, стриг вже сам. Його перукарня другого класу була на вулиці Ягельонській (тепер Лесі Українки). Відвідували її, зрозуміло, не перші люди міста, хоча разів зо два заходив гебітскомісар (із живим вовком на ланцюгу).
Було, що розпалював грубку радянськими грішми, які, втікаючи, покинули у підвалі нинішнього національного банку червоні комісари. Ніхто не вірив, що комуністична влада повернеться. Комуністи все-таки повернулися. І тоді Дем’яну Чупрію, вже відомому на весь Луцьк перукарю, доручалося стригти і голити керівників області та Луцька. Все почалося з Іллі Профатілова – першого секретаря Волинського обкому партії. Він якось поламав ногу, був вдома, і забажав поголитися й підстригтися – доручили Дем’яну В’ячеславовичу.
Найкраще, згадує Дем’ян В’ячеславович, приймав Іван Грушецький та його дружина. “Перший” не вередував і забалакував українською, а його дружина завжди давала троячку і сто грамів коньяку. Але найбільше клопотів завдавав керівник області Калита. Постійно роздратований і непохмелений покрикував на перукаря і жодного разу не заплатив навіть рубля.
Із заїжджих знаменитостей Дем’ян Чупрій підстригав і голив секретаря ЦК Компартії України Дем’яна Коротченка та Сидора Ковпака. А колишній партизан Федоров вимагав до себе особливого ставлення, вередував.
Дем’ян В’ячеславович захопився, як нині кажуть, західними технологіями. Як висококваліфікованого фахівця, його часто направляли для запозичення досвіду у Москву, Прибалтійські республіки. Якось, завоювавши п’яте місце на Всесоюзному конкурсі перукарів, луцький майстер потрапив на такий же конкурс до Польщі, в місто Познань. Повернувшись звідти, загорівся бажанням створити перукарню європейського зразка у Луцьку, а також манікюрний і педикюрний відділи, сам виготовляв непрості пристосування для хімічних і парових завивок. Однак, певно, перестарався і цим самим замахнувся на якісь комуністичні святині. Тоді не схвалювалося фарбувати радянським трудівницям нігті, особливо на ногах.
Згодом перекваліфікувався на шевця взуття. Вже був зажив слави неперевершеного майстра з ремонту і пошиття жіночих чобіток з “блискавками”, як його скосила хвороба.
Ще у лікарні він мріяв після одужання взяти в руки акордеон і заграти. Ця мрія з часом переросла у нав’язливу ідею.
Вже під завісу існування країни Рад вибрався він до Польщі, відвідав у Гданську родину свого першого вчителя-перукаря, хоч самого Романа Вариводу вже не застав. Там же й купив акордеона, свою давню мрію. Місцеві жидки, сусіди Вариводи, порадили: купіть акордеон “Роял стандарт”, такий, як у Яна Табачника, ліпшого у світі ще не винайшли. Цей “Роял…” і служив Дем’яну Чупрію, коли він керував самодіяльним хором.
Після операції, дякувати Богу, зір трішки повернувся, і дід Демко здивувався, що світ дещо не такий, яким він його уявляв.
А нещодавно Дем’ян В’ячеславович серйозно заслаб і засумував – пропав його вірний песик Кубик. Вже й надії не мав господар на повернення свого друга. Але якось Дем’ян В’ячеславович сидів, як завжди, увечері на лавці поблизу Свято-Троїцького собору, і його щось штовхнуло у ногу. Помацав – Кубик, мокрий, у ранах. Десь, певно, відлежувався, збитий автомобілем. Тоді вперше сусіди побачили, як у старого Дем’яна покотилися сльози з очей…
– Я піду-піду, – ніби вибачався Дем’ян Чупрій. Взяв на руки Кубика, мов дитя. Песик повискував і лизав господарю руки…
Ростислав ХВЕНЬ,
№31 від 3 серпня 2000 р.
№31 від 3 серпня 2000 р.
До «стовпа ганьби»
Двоє випивох у селищі Люблинець Ковельського району поцупили з хлівчиків 22 нутрії та семеро курей. Звірків вони одразу забили, а курей покидали в мішок і поспішили на залізничну станцію. Але…
Там їх “видав” півень, що виліз з мішка і почав співати. Через це підозрілими пасажирами зацікавилися працівники станції. Злодюг спіймали. Господарі, вважаючи, що мають право відлупцювати крадіїв, прив’язали їх до “стовпа ганьби”, а на шию почепили вбитих нутрій. Ще й сфотографували на додачу, а потім здали в міліцію.
Там їх “видав” півень, що виліз з мішка і почав співати. Через це підозрілими пасажирами зацікавилися працівники станції. Злодюг спіймали. Господарі, вважаючи, що мають право відлупцювати крадіїв, прив’язали їх до “стовпа ганьби”, а на шию почепили вбитих нутрій. Ще й сфотографували на додачу, а потім здали в міліцію.
Надія ХИТКА,
№2 від 13 січня 2000 р.
№2 від 13 січня 2000 р.
Вишивають сироти Матір Божу
У вишивках головненських сиріт чомусь домінують релігійні мотиви, дуже часто вони відтворюють образ Божої Матері. Я бачив її прекрасний одухотворений лик на полотні в людський зріст. Не вірив очам, що це своїми тендітними пальчиками вигаптувала десятикласниця Аня. Але ж вона сама популярно пояснювала мені, як це робиться. Господи, і чому вона – сирота?
Поклавши руку на серце, треба, мабуть, зізнатися хоча б собі: а хіба можуть по-справжньому уявити собі тепло і затишок батьківського дому хлопчики і дівчатка, котрі з пелюшок перебувають тільки в казенних стінах? Судячи з особових справ вихованців Головненської школи-інтернату, а таких серед них, ой, як багато, що ні.
Ось переді мною звичайний аркуш з учнівського зошита. Заява: “Я, Петренко Людмила Юріївна, 1961 року народження, відмовляюся від дитини, Петренко Ані Володимирівни, народженої 7 серпня 1982 року. Претензії до людей, які її удочерять, мати не буду. З наслідками відмови ознайомлена. Дата і підпис”. Сьогодні Аня вже десятикласниця. Її ніхто не удочерив. І рідна ненька, мов у воду канула. То ж світ замкнувся школою-інтернатом.
Досвідчені, терплячі й мудрі наставники не тільки ведуть дітей у світ знань, а й наполегливо прищеплюють навички до праці. І стають вони рільниками, швачками-мотористками, мулярами-штукатурами, столярами-теслями, у десятикласників професійно-трудове навчання поглиблене. Вони самотужки навіть дещо будують.
– Ось спорудили для селищної аптеки паливний склад, а за те нам виділили медикаментів на 1400 гривень, – каже директор школи-інтернату Віталій Микитюк. – А ще виготовляємо шлакоблоки, які використовуємо і для будівництва у себе, і бартеру, продаємо. За рік – 10-12 тисяч штук. Учні навіть зарплату невеличку отримують. Щоправда, законодавство наше не зважає на статус школи-інтернату. Мусимо і податки сплачувати, і в Пенсійний Фонд відраховувати. За рік більше п’яти тисяч гривень, а це – сирітська праця.
Працюють тут діти справді натхненно. Знайомлячись з творіннями їхніх рук у затишних класах і навчальних майстернях, ловив себе на думці: “Цікаво, якою була б реакція на усе це батьків, котрі відмовилися колись від теперішніх сиріток?” Але для цього потрібно хоча б один-єдиний раз переступити поріг інтернату. І тоді, можливо, й інші повернулися б в рідні домівки, як це сталося з Олегом Сірошом, Янісом Шиловим та Олегом Філіповським (останньому, до речі, покійну маму замінила її сестра, вийшовши заміж за Олегового тата).
Якось язик не повертається казати про “обмежені можливості” дітей, якщо їх вишивки цього літа експонувалися навіть у столичному Палаці мистецтв “Український дім”. А робота Ані Познякової “Неупиваемая чаша” привернула особливу увагу Президента України Леоніда Кучми, і він поцікавився в організаторів виставки, хто ж ця майстриня. Вона ж у Головненській школі-інтернаті не одна така. Свідченням цьому є Подяка Міжнародного фонду імені Ярослава Мудрого після Всеукраїнського конкурсу дитячої творчості “Журавлині ключі Покрови”.
А із сусіднього класу долинали дзвінкоголосі пісні і колядки. З’ясувалося, що й в оглядах-конкурсах художньої самодіяльності юні головненці посідають перші місця. Ще в одному класі – 9-Б – мені з гордістю показували свого роду оранжерею посеред зими – стільки тут різноманітних диво-квітів. А вирощує й доглядає їх Льоня Ліщук. Він не розлучається з милицями, але це не заважає йому з любов’ю творити красу.
Поклавши руку на серце, треба, мабуть, зізнатися хоча б собі: а хіба можуть по-справжньому уявити собі тепло і затишок батьківського дому хлопчики і дівчатка, котрі з пелюшок перебувають тільки в казенних стінах? Судячи з особових справ вихованців Головненської школи-інтернату, а таких серед них, ой, як багато, що ні.
Ось переді мною звичайний аркуш з учнівського зошита. Заява: “Я, Петренко Людмила Юріївна, 1961 року народження, відмовляюся від дитини, Петренко Ані Володимирівни, народженої 7 серпня 1982 року. Претензії до людей, які її удочерять, мати не буду. З наслідками відмови ознайомлена. Дата і підпис”. Сьогодні Аня вже десятикласниця. Її ніхто не удочерив. І рідна ненька, мов у воду канула. То ж світ замкнувся школою-інтернатом.
Досвідчені, терплячі й мудрі наставники не тільки ведуть дітей у світ знань, а й наполегливо прищеплюють навички до праці. І стають вони рільниками, швачками-мотористками, мулярами-штукатурами, столярами-теслями, у десятикласників професійно-трудове навчання поглиблене. Вони самотужки навіть дещо будують.
– Ось спорудили для селищної аптеки паливний склад, а за те нам виділили медикаментів на 1400 гривень, – каже директор школи-інтернату Віталій Микитюк. – А ще виготовляємо шлакоблоки, які використовуємо і для будівництва у себе, і бартеру, продаємо. За рік – 10-12 тисяч штук. Учні навіть зарплату невеличку отримують. Щоправда, законодавство наше не зважає на статус школи-інтернату. Мусимо і податки сплачувати, і в Пенсійний Фонд відраховувати. За рік більше п’яти тисяч гривень, а це – сирітська праця.
Працюють тут діти справді натхненно. Знайомлячись з творіннями їхніх рук у затишних класах і навчальних майстернях, ловив себе на думці: “Цікаво, якою була б реакція на усе це батьків, котрі відмовилися колись від теперішніх сиріток?” Але для цього потрібно хоча б один-єдиний раз переступити поріг інтернату. І тоді, можливо, й інші повернулися б в рідні домівки, як це сталося з Олегом Сірошом, Янісом Шиловим та Олегом Філіповським (останньому, до речі, покійну маму замінила її сестра, вийшовши заміж за Олегового тата).
Якось язик не повертається казати про “обмежені можливості” дітей, якщо їх вишивки цього літа експонувалися навіть у столичному Палаці мистецтв “Український дім”. А робота Ані Познякової “Неупиваемая чаша” привернула особливу увагу Президента України Леоніда Кучми, і він поцікавився в організаторів виставки, хто ж ця майстриня. Вона ж у Головненській школі-інтернаті не одна така. Свідченням цьому є Подяка Міжнародного фонду імені Ярослава Мудрого після Всеукраїнського конкурсу дитячої творчості “Журавлині ключі Покрови”.
А із сусіднього класу долинали дзвінкоголосі пісні і колядки. З’ясувалося, що й в оглядах-конкурсах художньої самодіяльності юні головненці посідають перші місця. Ще в одному класі – 9-Б – мені з гордістю показували свого роду оранжерею посеред зими – стільки тут різноманітних диво-квітів. А вирощує й доглядає їх Льоня Ліщук. Він не розлучається з милицями, але це не заважає йому з любов’ю творити красу.
Василь ТРОФИМУК,
№1 від 6 січня 2000 р.
№1 від 6 січня 2000 р.
Хотіла покарати нелюбого чоловіка, але вийшло навпаки
Чоловік грюкав у двері, лаявся. Рятуючись від нього, на смерть перелякана жінка зателефонувала у міліцію. Правоохоронці негайно прибули й схопили його просто у під’їзді. Врятована Олена, не гаючись, написала звернення “в органи”. У справі Олександра М. розпочалося слідство. І тоді-то з’ясувалося, що пан ніяким хуліганом не був, у двері він не ломився, а просто стукав, жалібно просячи його впустити до оселі, де… жив. Сусіди, як відомо, знають все про всіх, підтвердили, що він тривалий час жив з Оленою в тій квартирі. Потім вони посварилися… Олена й придумала як позбутися його.
Рівненський міський суд відхилив звинувачення в хуліганстві, виправдавши бідолаху Олександра. А от що стосується підступної пані, то правоохоронні органи вирішили порушити проти Олени кримінальну справу за завідомо неправдивий донос (відповідно до статті 177 Кримінального кодексу України). Хотіла покарати нелюбого чоловіка, а була покарана сама.
Рівненський міський суд відхилив звинувачення в хуліганстві, виправдавши бідолаху Олександра. А от що стосується підступної пані, то правоохоронні органи вирішили порушити проти Олени кримінальну справу за завідомо неправдивий донос (відповідно до статті 177 Кримінального кодексу України). Хотіла покарати нелюбого чоловіка, а була покарана сама.
Катерина КОНЄВА,
№2 від 13 січня 2000 р.
№2 від 13 січня 2000 р.
| Comments: |
