Рік трагедій і примирень
Цей рік видався багатим на події. З приходом нової влади в область ще у 2002 році (на посаді губернатора Бориса Клімчука змінив генерал міліції Анатолій Француз), „Вісник і К°” практично став опозиційним виданням, бо ігнорував забаганки „зверху”. Реакція влади не забарилася. Чиновники, які на той час почали втручатися у всі сфери життя, організували зміщення з посади голови спілки журналістів Волинської області редактора тижневика „Вісник і К°” Євгена Хотимчука. Організацію очолив більш „зручний” Анатолій Якубюк. Однак те, що ми на правильному шляху, вказували нам читачі. Бо тираж „Вісника і К°” у 2003 році зріс на 7 тисяч примірників. А на святкуванні сьомої річниці газети вперше пролунала цифра „сто тисяч”. Однак тоді вона сприймалася як мрія, зараз це – реальність. Працівники „Вісника”, напевно, надовго запам’ятають осінь 2003-го. Це була справжня пора редакційних весіль. Наприкінці жовтня одружився працівник вісниківської друкарні Олександр Гаврилюк, а у листопаді на рушничок щастя стала заступник редактора, директор друкарні Наталія Степанюк, завідувачка відділу листів Людмила Мазурик та працівниця друкарні Ірина Близнюк.
На жаль, рік 2003 приніс із собою як ніколи багато трагедій. Про це свідчать заголовки публікацій, які виходили у газеті: „Застрелив кохану і себе”, „Син закатував матір”, „Гуртом і батька добре прибити. Синочки пекли його праскою, лупили кулаками. Після чергового побоїща він помер” і т. д.
Надзвичайно актуальною у 2003 році була тема українсько-польського примирення у світлі подій 1943 року. На сторінках тижневика було надруковано цикл публікацій Ольги Жарчинської на цю тему під назвою „Українсько-польська різня 1943 року. Кому це було потрібно?” і заключний репортаж про зустріч примирення між президентами Польщі та України у селі Павлівка Іваничівського району – „Мирили в Павлівці мертвих і живих”.
Цікаве журналістське дослідження провів Кость Гарбарчук, на певний час ставши послушником чоловічого монастиря. Свої враження журналіст виклав на сторінках газети.
м. Луцьк,
№28 від 10 липня 2003 р.
Після липневої трагедії 1943 року у Рудці-Козинській Рожищенського району перестали співати пісні, люди ходили як очманілі. За один день на сільському кладовищі з’явився цілий ряд свіжих могил, а вулицю Густу почали називати Спаленою...
Вчителька історії Софія Антонівна Дмитрук розповідає:
– Я побувала в очевидців тих кривавих подій. І ось що з’ясувала. Був липень 1943 року, якраз перед святом апостолів Петра і Павла (конкретну дату встановити не вдалося). У Рудку-Козинську приїхало 25 підвод поляків і мадяр. Спочатку повернули на вулицю Вітрякову і почали її палити.
Коли закінчили там свою „чорну справу”, поїхали на Густу. А там жило двоє сусідів: поляк і українець. Притому вони були кумами.
– І коли поляк побачив, що горить Рудка-Козинська, то прибіг до свого кума-українця, який із сином сховався в льосі, і кинув туди... гранату, – промовляє, ніби не вірячи цим словам, Софія Антонівна. – Отак загинули Марко та Олексій Михалевські.
Ніна Василівна Яцюк, член товариства „Холмщина”, так розповіла про цю трагедію:
– Ця біда злоби між населенням не посіяла. Українці не мстили полякам, які тут лишилися жити. Правда, самі ж поляки у помешканнях боялися зоставатися і на ніч втікали десь, а вдень поверталися до своїх господарств. У 1946 їх переселили на Холмщину. У Рудці-Козинській за той кривавий липневий день спалили 64 двори, 184 будівлі. Загинуло 13 чоловік.
Степан Васильович Яцюк, лише ми почали мову про трагедію, заплакав:
– А мого брата на косовиці вбили... Тоді сусідка прийшла і каже: „Допоможіть сіно з болота тащити...” Ми ще з Миколою сперечалися, хто піде. І він, як старший, пішов у помічники. Мати каже: „Ти ж не снідав...” „Там поснідаю...” – відповів. Ото й „поснідав” кулями...
Стихли пісні. Бідність у селі поселилась. У багатьох сім’ях одні чоботи на двох були, старі й малі в землянках тулилися. Вулиця Густа Спаленою стала.
Волинська область,
№25 від 19 червня 2003 р
Коли ми під’їхали до хати осиротілих батьків, якби не колега-фотокореспондент Микола Комаровський, у хату не зайшла б – вперше за всю свою журналістську практику не знала, як повестися, що говорити цим людям: 33-річній Марії й 38-річному Василю. Ми намагаємося не задавати питань, лише згадуємо, що розповідають ці зболені батьківські душі.
– Того ранку Василь пішов на ферму до телят, ще мені казав: „Марусю, не йди. Я сам попораю”. Та я, думаю, піду – швидше справимось. Була 5 година 38 хвилин, – розповідає Марія. – Повернулися, ще семої години не було. Ми ніколи не закривали ні кухні, ні хати. А то дивимось, літня кухня закрита на колодку, хата – теж. Я по ключі, де ховаємо, а їх там нема. Василь на кухні обірвав скобля і пішов сипати гусям. Навіть не заходив туди. Я зайшла процідити молоко. Дивлюся, кров під столом – багато і густа. Глянула – дід лежить на лавці, а в нього рука перерізана. Наробила крику: „Василю, біжи сюди”. Він почав тормосити діда, а я побігла по дохторку. Вона як прибігла і завиділа: „Ах, Матір Божа, та в него голова розрубана”... Я кричу: „Василю, біжи в хату, що там робиться”. Він зірвав там скобля теж. Вийшов і каже: „Все лежить порубане...” Ой-ой-ой, що ми побачили... Двоє дітей тікало, мабуть. Найменше (Володя – 9 років) лежало під порогом, у нього і мозги вискочили. Старшому (Михась – 10 років) вісім ударів по голові зробила. А найстаршу (Оксана – 13 років), певно, зарубала сонну, бо лежала на дивані.
...Її одразу злапали у кущах під ліском – я побачила, що хвіртка в той бік відкрита. Вона лежала там, як непритомна, а біля неї знайшли ще бритву оту колишню, з широким лезом. Вона нею дітям ще й горло перерізала, діда порізала.
– Коли ту різню побачила, то мені ноги і руки відібрало, – гірко ридає мама. – Мене забрали в лікарню в Золочів. Я на третьому поверсі лежала, а баба – на першому. Її відкачували, бо кажуть, що трутки для жуків напилася. Вона вже потім говорила: „Я запізно встала”. Мабуть, хотіла всіх побити, а хату спалити, бо у кухні знайшли дві пляшки бензину. У ній щось мусіло сидіти. Як палили оті закривавлені манатки, то таке крутило, що аж страшно було. Люди виділи.
Ми попросили священика Свято-Троїцького кафедрального собору отця Володимира прокоментувати злочинні дії пенсіонерки Марії Вовк:
– Напади біса відомі ще з часів Давида. У даному випадку жінка не ходила в церкву, не жила християнським життям, життям спільноти, не наповнювалася Духом Святим. А де нема Духа Святого, там місце наповнюється дияволом. Можна бути або з Богом, або з дияволом – порожнього місця не буває.
Тернопільська область,
№26 від 26 червня 2003 р.
Волинська область,
№51 від 18 грудня 2003 р.
Цієї події лучани чекали з великим нетерпінням. Адже впродовж кількох місяців мусили терпіти незручності у зв’язку з електрифікацією залізничного відрізка Луцьк-Ківерці. Обійшлося це задоволення майже у 5 мільйонів гривень. Перший електропоїзд відправила начальник станції „Луцьк” Наталія Семенова.
У недалекому майбутньому влада пообіцяла відремонтувати приміщення міського вокзалу та завершити будівництво пішохідного переходу.
№52 від 25 грудня 2003 р.
Марія Кравчук із села Мукошин Любешівського району вирядила на службу до війська уже сьомого сина. Наймолодший, восьмий, – допризовник. Всього ж у Василя Івановича і Марії Савівни Кравчуків одинадцятеро дітей. Для Полісся багатодітні сім’ї – не новина.
У школі сини Василя Івановича та Марії Савівни вчилися посередньо. Зате воїнами стали зразковими. Найстарший, Віктор, службу починав ще у Радянській армії. Володя служив у Раві-Руській на Львівщині. Анатолій – у Сімферополі, Іван, якому випала служба у Запоріжжі, додому повернувся торік 24 жовтня. А вже через чотири дні Кравчуки виряджали до війська Олександра. Він служить у Яворові на Львівщині.
Отак вже дванадцять років разом із синами „служить” і Марія Савівна, підтримує синів листами.
– Здається, навіщо ті пісьма писати? – міркує жінка. – А дитина ж жде. Толі важко служба давалася. Усе писав: „Мамо, не витримаю”. Ну, як тут не обізватися до дитини?
Зараз Сашко щотижня шле у Мукошин по два листи, детально описуючи свою службу. А один з них починається віршованими рядками, напроти яких на полях приписка: „Цей вірш для вас, мамо, я придумав сам”.
– У мене ніколи навіть думки не виникало не пустити котрогось в армію, – продовжує мати. – Навпаки, завжди переживала, щоб хлопці вчасно у військкомат з’являлися навіть тоді, коли ще допризовниками були.
За більш ніж тридцять літ подружнього життя Кравчуки так і не спромоглися побудувати нову хату. Тільки нещодавно прибудували веранду. Донедавна Марія Савівна щомісяця одержувала по 36 гривень за малозабезпеченість. Разом з її пенсією виходило 156 гривень. Минулої осені поїхала вона у Любешів на базар, щоб купити дітям обновки. Стала торгуватися за якусь одежину, просити продавця зменшити ціну, і ненароком обмовилася:
– Сьомого солдата уже в армію вирядила.
Дуже здивувалися, почувши таке, усі, хто стояв поруч. А одна жінка сказала:
– Та вам за життя пам’ятник треба поставити як солдатській матері.
На жаль, нашим генералам і державним чиновникам абсолютно байдуже, хто народжує, виховує, посилає до них на службу здорових, загартованих, дисциплінованих воїнів.
Волинська область,
№8 від 20 лютого 2003 р.
| Comments: |
