Сімейна таємниця
Сім’я голови завжди була на виду у всього колгоспу. І коли його дружина Нінка знову кудись поїхала, бабський “телеграф” швидко передав по селу причину – подалася за кордон лікуватися. Коли ж вона знову з’явилася в селі, по її похмурому вигляду зробили висновок – не допомогли закордонні професори Нінці. Бабу Степаниду, першу на селі пліткарку, раптом осінило: лікували Нінку, а лікувати треба було голову, то він винний, що у них немає дітей.
Але невдовзі в хаті Івановича таки почувся дитячий плач. Ніна була на сьомому небі від щастя – вона стала матір’ю! Нехай не своєї, нехай усиновленої дитини. У сім’ї на якийсь час запанував спокій.
Коли маленькому Андрію пішов четвертий місяць, Ніна раптом зрозуміла, що сталося диво – вона завагітніла. Здивовані лікарі тільки підтвердили її здогадку, але при цьому зауважили, що вагітність буде перебігати важко.
– Поспішили ми взяти на себе такий тягар, – якось, дивлячись на Андрія, сказав Іванович. Ніна спочатку образилась на чоловіка за такі жорстокі слова, але раптом і себе впіймала на думці, що й сама стала над цим міркувати. Чи любить вона Андрійка зараз, коли під серцем носить рідну кровиночку? Любить чи просто шкодує? Відповідь на це запитання вона марно шукала в своїй душі, боячись озвучити правду.
Лихі настрої невістки та сина запримітила стара Дарія. Не ставши нічого розпитувати, вона зібрала речі Андрійка у вузлик, одягнула хлопчика і повела до себе в дім. Іванович спробував виправдатися перед матір’ю, мовляв, усе налагодиться, та лише отримав від матері ляпаса.
– Андрійко до вас у дім не просився, і ображати його я не дозволю. Він – людина, а не іграшка: побавився – і з серця геть.
Через те, що трапилося, Ніна з Івановичем не довго переживали. До пологів залишалося кілька місяців.
***
Народила Ніна хлопчика. Лікарі довго боролися за його життя, адже дитя з’явилося на світ дуже ослабленим. Турботи про хворобливого малюка й зовсім відсунули на задній план існування Андрія. Але одного разу Іванович все-таки навідався до матері.
Маленький Андрійко грався на подвір’ї і не звернув на чоловіка жодної уваги. Коли Іванович простягнув йому торбинку з цукерками, той відвернувся і сховав рученята за спину.
– Він нічого не бере від чужих, – з’явилася у дверях Дарія, з презирством поглядаючи на сина. – А поріг цього дому ти не переступиш.
Вона взяла на руки Андрійка і зайшла в хату, зачинивши за собою двері. Однак через хвилю знову вийшла:
– Тепер він мій син. Не було у ваших серцях тепла для нього раніше, зараз тим більше не буде. Бог дав вам своє дитя, ось і ростіть його.
– Перед людьми незручно, відвертаються, – Іванович благальним поглядом подивився на матір.
– То що, Андрійко має повернути повагу людей до тебе? А любов до нього де візьмете? Відгородите куток для дитяти в хоромах, і нехай живе, як цуценя, спостерігаючи, як ви своє чадо пестите? Моя це помилка, значить, не так я тебе виховала...
Іванович дістав з кишені гроші і простягнув матері, але Дарія відвела його руку.
– Я сама виховаю хлопця. А ти будеш страждати доти, доки у житті не побачиш інших цінностей, крім цих папірців. Спробуй на них купити любов і повагу.
Дарія пильно глянула в очі сину, розвернулася і зачинила за собою двері. Підбіг Андрійко, і так ніжно притулився, що жінка не стрималася й гірко заплакала, розуміючи, що назавжди прогнала від себе рідного сина.
***
Новина, яка миттєво облетіла весь колгосп, дійшла і до Дарії – голову в район переводять на підвищення! Андрійко саме мав йти у перший клас, допомогти Дарії було нікому, і вона впала у відчай. Здоров’я давно похитнулось, роки вже не ті, з городом і худібкою ледь давала раду.
Сина бачила часто, коли той проїжджав мимо її хати на УАЗику. Образа на нього давно пройшла, і тільки гордість не дозволяла покликати до себе чи переступити поріг його хати, побачити рідного внука.
Тієї неділі, як і зазвичай, Дарія зранку збиралася до церкви. Хотіла взяти із собою й Андрійка, та раптом почула гул машини. Подивилась у вікно і завмерла – від хвіртки йшов Іванович з Ніною і внуком. Не знаючи від хвилювання, що робити, Дарія швидко посадила Андрія за стіл і сама сіла поруч, намагаючись приховати хвилювання.
Іванович постукав і, не чекаючи дозволу увійти, відчинив двері. Усі троє несміливо зупинились біля дверей.
– Ось, мамо, прийшли попрощатися, переїжджаємо ми. А їхати без вашого благословення не по-людськи якось.
Дарія встала з-за столу і, підійшовши до Андрійка, поцілувала його в тім’ячко.
– Біжи у двір, погуляй, і хлопчика візьми із собою, познайомтеся.
Коли двері за дітьми зачинились, Дарія підійшла до сина, пильно глянула йому в очі, потім – у вікно на хлопчиків, які стояли на віддалі один від одного.
– Ось і вони настовбурчились один на одного, а хотілося б, щоб стали... – клубок в горлі не дав договорити фразу. Дарія глибоко вдихнула і продовжила: – Та життя все владнає, всі наші помилки покаже.
Коли маленькому Андрію пішов четвертий місяць, Ніна раптом зрозуміла, що сталося диво – вона завагітніла. Здивовані лікарі тільки підтвердили її здогадку, але при цьому зауважили, що вагітність буде перебігати важко.
– Поспішили ми взяти на себе такий тягар, – якось, дивлячись на Андрія, сказав Іванович. Ніна спочатку образилась на чоловіка за такі жорстокі слова, але раптом і себе впіймала на думці, що й сама стала над цим міркувати. Чи любить вона Андрійка зараз, коли під серцем носить рідну кровиночку? Любить чи просто шкодує? Відповідь на це запитання вона марно шукала в своїй душі, боячись озвучити правду.
Лихі настрої невістки та сина запримітила стара Дарія. Не ставши нічого розпитувати, вона зібрала речі Андрійка у вузлик, одягнула хлопчика і повела до себе в дім. Іванович спробував виправдатися перед матір’ю, мовляв, усе налагодиться, та лише отримав від матері ляпаса.
– Андрійко до вас у дім не просився, і ображати його я не дозволю. Він – людина, а не іграшка: побавився – і з серця геть.
Через те, що трапилося, Ніна з Івановичем не довго переживали. До пологів залишалося кілька місяців.
***
Народила Ніна хлопчика. Лікарі довго боролися за його життя, адже дитя з’явилося на світ дуже ослабленим. Турботи про хворобливого малюка й зовсім відсунули на задній план існування Андрія. Але одного разу Іванович все-таки навідався до матері.
Маленький Андрійко грався на подвір’ї і не звернув на чоловіка жодної уваги. Коли Іванович простягнув йому торбинку з цукерками, той відвернувся і сховав рученята за спину.
– Він нічого не бере від чужих, – з’явилася у дверях Дарія, з презирством поглядаючи на сина. – А поріг цього дому ти не переступиш.
Вона взяла на руки Андрійка і зайшла в хату, зачинивши за собою двері. Однак через хвилю знову вийшла:
– Тепер він мій син. Не було у ваших серцях тепла для нього раніше, зараз тим більше не буде. Бог дав вам своє дитя, ось і ростіть його.
– Перед людьми незручно, відвертаються, – Іванович благальним поглядом подивився на матір.
– То що, Андрійко має повернути повагу людей до тебе? А любов до нього де візьмете? Відгородите куток для дитяти в хоромах, і нехай живе, як цуценя, спостерігаючи, як ви своє чадо пестите? Моя це помилка, значить, не так я тебе виховала...
Іванович дістав з кишені гроші і простягнув матері, але Дарія відвела його руку.
– Я сама виховаю хлопця. А ти будеш страждати доти, доки у житті не побачиш інших цінностей, крім цих папірців. Спробуй на них купити любов і повагу.
Дарія пильно глянула в очі сину, розвернулася і зачинила за собою двері. Підбіг Андрійко, і так ніжно притулився, що жінка не стрималася й гірко заплакала, розуміючи, що назавжди прогнала від себе рідного сина.
***
Новина, яка миттєво облетіла весь колгосп, дійшла і до Дарії – голову в район переводять на підвищення! Андрійко саме мав йти у перший клас, допомогти Дарії було нікому, і вона впала у відчай. Здоров’я давно похитнулось, роки вже не ті, з городом і худібкою ледь давала раду.
Сина бачила часто, коли той проїжджав мимо її хати на УАЗику. Образа на нього давно пройшла, і тільки гордість не дозволяла покликати до себе чи переступити поріг його хати, побачити рідного внука.
Тієї неділі, як і зазвичай, Дарія зранку збиралася до церкви. Хотіла взяти із собою й Андрійка, та раптом почула гул машини. Подивилась у вікно і завмерла – від хвіртки йшов Іванович з Ніною і внуком. Не знаючи від хвилювання, що робити, Дарія швидко посадила Андрія за стіл і сама сіла поруч, намагаючись приховати хвилювання.
Іванович постукав і, не чекаючи дозволу увійти, відчинив двері. Усі троє несміливо зупинились біля дверей.
– Ось, мамо, прийшли попрощатися, переїжджаємо ми. А їхати без вашого благословення не по-людськи якось.
Дарія встала з-за столу і, підійшовши до Андрійка, поцілувала його в тім’ячко.
– Біжи у двір, погуляй, і хлопчика візьми із собою, познайомтеся.
Коли двері за дітьми зачинились, Дарія підійшла до сина, пильно глянула йому в очі, потім – у вікно на хлопчиків, які стояли на віддалі один від одного.
– Ось і вони настовбурчились один на одного, а хотілося б, щоб стали... – клубок в горлі не дав договорити фразу. Дарія глибоко вдихнула і продовжила: – Та життя все владнає, всі наші помилки покаже.
Володимир ШИРЯЄВ
Далі буде
| Comments: |
