У 24 роки – без ніг
Ігор Семещук не помітив трамвая, що рухався назустріч. Після потужного удару, коли розплющив очі, побачив себе, закривавленого, під бампером багатотонного вагона. Почав смикатися в конвульсіях, ніби хотів самотужки вивільнитися з жахливої пастки. “Він ще живий...” – почув голос незнайомої бабусі.
Ніхто з лікарів не вірив, що юнак виживе – він втратив ноги і багато крові, дванадцять діб перебував у стані коми, постійно марив... Сподівалися лише на диво. Здавалося б, життя 24-річного хлопця “догорало”, мов свічка. Але молодий організм чіплявся за життя. Батько, дізнавшись про нещасний випадок, що стався в Одесі, продав корову, дрова та труби, покинув господарку на матір і поїхав в лікарню. Щоправда, грошей вистачило лише на два дні. А потім допомагали друзі та незнайомі бізнесмени. Він першим відчув депресивний настрій сина. “Не хочеш жити... А ти подумав про нас?» – дорікнув йому.
Ігор зустрів мене у своєму робочому кабінеті за комп’ютером. Акуратно вдягнений, енергійний, життєрадісний... Якби не візок, що стояв біля порога, ніколи б не подумав, що оператор Березнівської центральної районної лікарні Ігор Семещук – без ніг. Поруч не було ні милиць, ні костура. Очевидно, хтось змушений допомагати молодикові пересідати у крісло?
– Ні, я все роблю сам, на руках, – усміхається. – Хочете побачити?
Він спритно піднімає своє тіло над кріслом та опускається на підлогу – і знову на робоче місце. Щоб не залежати від когось, постійно тренує руки: захопився пауерліфтингом, виконав норматив кандитата в майстри спорту. Ігор багато читає та працює на тренажерах. А ще мріє створити сім’ю.
– Не повірите, але від місцевих дівчат не маю відбою, – каже і ніби для підтвердження дістає із шухляди записничка, на сторінках якого акуратно занотовано чимало телефонів. – Та я не поспішаю з вибором, придивляюся – не хочеться обпектися вдруге (Ігор був одружений – очевидно, нещастя зруйнувало сім’ю – авт.). А тим часом навчився шити взуття і рукавиці, садити та копати картоплю, полоти... Обмотую залишки ніг мішковиною та цератою, беру сапку з коротеньким держаком, стаю у міжрядді і – гайда. Торік сам посадив, обробив та зібрав з п’яти соток землі дванадцять мішків картоплі. Тато допомагав мені лише копати лунки. А ще я вмію лазити по драбині та деревах, щоб обривати вишні. І з татом навіть чистив колодязь.
Торік Ігорю виповнилося тридцять. Після трагедії він не замкнувся у собі, закінчив місцевий коледж, влаштувався на роботу оператором електронно-обчислювальних машин у районну лікарню. Доки розмовляємо, до кабінету, який Ігор, до речі, відремонтував самотужки, заходять його колеги. Просять то текст набрати, то підготувати статистичну звітність. І він нікому не відмовляє, йому подобається відчувати себе потрібним людям.
– Особливо багато роботи у січні, – зізнається він. – Ще не розвидниться, а я вже в кабінеті мудрую. Досить часто засиджуюсь допізна. Іноді позамітає дороги снігом. Тож майже два кілометри тюпаю додому на протезах, штовхаючи поперед себе візка. Важко, втомлююсь, але на долю не нарікаю. Навпаки, дехто зі знайомих приходить до мене по психологічну підтримку.
Ігор зустрів мене у своєму робочому кабінеті за комп’ютером. Акуратно вдягнений, енергійний, життєрадісний... Якби не візок, що стояв біля порога, ніколи б не подумав, що оператор Березнівської центральної районної лікарні Ігор Семещук – без ніг. Поруч не було ні милиць, ні костура. Очевидно, хтось змушений допомагати молодикові пересідати у крісло?
– Ні, я все роблю сам, на руках, – усміхається. – Хочете побачити?
Він спритно піднімає своє тіло над кріслом та опускається на підлогу – і знову на робоче місце. Щоб не залежати від когось, постійно тренує руки: захопився пауерліфтингом, виконав норматив кандитата в майстри спорту. Ігор багато читає та працює на тренажерах. А ще мріє створити сім’ю.
– Не повірите, але від місцевих дівчат не маю відбою, – каже і ніби для підтвердження дістає із шухляди записничка, на сторінках якого акуратно занотовано чимало телефонів. – Та я не поспішаю з вибором, придивляюся – не хочеться обпектися вдруге (Ігор був одружений – очевидно, нещастя зруйнувало сім’ю – авт.). А тим часом навчився шити взуття і рукавиці, садити та копати картоплю, полоти... Обмотую залишки ніг мішковиною та цератою, беру сапку з коротеньким держаком, стаю у міжрядді і – гайда. Торік сам посадив, обробив та зібрав з п’яти соток землі дванадцять мішків картоплі. Тато допомагав мені лише копати лунки. А ще я вмію лазити по драбині та деревах, щоб обривати вишні. І з татом навіть чистив колодязь.
Торік Ігорю виповнилося тридцять. Після трагедії він не замкнувся у собі, закінчив місцевий коледж, влаштувався на роботу оператором електронно-обчислювальних машин у районну лікарню. Доки розмовляємо, до кабінету, який Ігор, до речі, відремонтував самотужки, заходять його колеги. Просять то текст набрати, то підготувати статистичну звітність. І він нікому не відмовляє, йому подобається відчувати себе потрібним людям.
– Особливо багато роботи у січні, – зізнається він. – Ще не розвидниться, а я вже в кабінеті мудрую. Досить часто засиджуюсь допізна. Іноді позамітає дороги снігом. Тож майже два кілометри тюпаю додому на протезах, штовхаючи поперед себе візка. Важко, втомлююсь, але на долю не нарікаю. Навпаки, дехто зі знайомих приходить до мене по психологічну підтримку.
Петро КОВАЛЬЧУК,
Рівненська область
Рівненська область
| Comments: |
