Сорок днів без Крещука

Готую сторінку до сороковин від дня смерті журналіста від Бога, щирої, доброї людини Святослава Крещука, і ніяк не можу повірити, що його вже немає серед нас. Скільки добра зробив цей чоловік для ближніх і чужих, знайомих і незнайомих. Бо він любив людей, світ, братів наших менших, природу. Завжди віддавав себе до останку, а сам був такий безпорадний і ранимий, вразливий і непрактичний у кращому розумінні слова.
Крещук ніколи не був поетом. Та джерельце образності, душевного натхнення пробивалося на поверхню – і народилися прекрасні вірші (переконаєтеся, прочитавши їх нижче). Сам зліпив з них маленький зшиток тиражем всього 10 примірників.
Осиротіла Волинська журналістика і наш “Вісник і Ко” зокрема. Бо хоч Святослав працював у “Волині”, багато допоміг у становленні нашої газети. Був моїм хорошим, славним другом, порадником.

Євген ХОТИМЧУК

Лист сина
Справжні журналісти не вмирають

Минає сорок днів, як відійшов у вічність чудовий журналіст, а для мене люблячий батько Святослав Крещук.
Починаю усвідомлювати ту важку втрату, з болем у серці торкаюсь поглядом татових фотографій. Там, де колись ми сиділи навпроти один одного – пустка.

“Що тобі принести, татку?”
А він жартома, з пристрасним бажанням запалити цигарку, казав: “Принесіть мені запальничку, і ми запалим словом увесь світ”.
Замовкли вуста, стих шалений сплеск творчих мук, слова Святослава Васильовича вже не знайдуть читачі на шпальтах газет. Якими світлими були його цикли репортажів “За ліричними адресами”, “З Єсенінських місць”, “З подорожей по Камчатці”.
Чимало прихильників читацьких симпатій відомого журналіста ще довго згадуватимуть рубрику “Доброго дня, вам, люди”. Хто б міг яскравіше сказати про життя і творчість цієї людини, як не його нещадна і невблаганна доля.
Не секрет, що професія журналіста є однією з найнебезпечніших. Це  люди, які знаходяться в епіцентрі подій. Батько був у вирі життя, завжди серед людей, защемлений у політичних конфліктах. Проте він намагався жити в мирі з усіма людьми.
Він сподівався на кращі зміни в Україні після Помаранчевої революції. Чомусь не сталося дива. Розчарування та депресія брали гору.
Найважче для нього було пережити душевну кризу, пов’язану зі смертю його матері.
Ніхто не знав, яким виявиться 2005 рік, як і в цілому для України, так і конкретно для нього. Весною батько отримав важкий перелом стегна і був прикутий до ліжка протягом всього літа. Вже тоді згасав його творчий запал.
Та біда, як правило, не приходить одна. На свій останній день народження він зустрівся з друзями, почитав їм свої вірші. Його прийшли провідати багато людей, колег, просто приятелів. Всі підбадьорювали: “Славку, пиши. Ти розвієш свій сум, станеш на ноги”.
Лунали телефонні дзвінки з Москви, Києва, Польщі, Німеччини, Франції. Заглянула до нас дружина колишнього фотокореспондента “Радянської Волині” Марка Клейнермана Алла, що живе зараз у Нью-Йорку. Та ніщо не змогло розвіяти його сумний настрій, розрадити стомлену болем душу і скасувати остаточний страшний діагноз лікарів. Осінь була важким випробуванням для всіх – для родичів і близьких, а особливо для батька. Всі чекали. Десь там, на проспекті Волі, де він жив останні роки і дні, жеврів вогник надії. Тато боровся за життя. І тільки-но він вільно вдихнув ковток чистого повітря, як доля відвела йому вічний спочинок.
Минають дні, тижні, та рана непоправної втрати не гоїться. Ятрить і болить.
Висловлюю щиру подяку всім, хто доклав свої зусилля, щоб врятувати життя Святославу Крещуку, головному редактору газети “Волинь” С.Д. Сачуку і всьому колективу редакції, голові КСП “Рать” Луцького району В.А. Шумському, всім колегам та друзям зі спілки журналістів, лікарю В.П. Яшану. А з Андрієм Тихоновичем Остапенком ми обов’язково посадимо найкращий кущ троянд на татовій могилі у Коршеві, де таке чисте повітря і світле небо. Нехай така ж чиста і світла пам’ять залишиться й у наших серцях. Ми завжди любитимемо і пам’ятатимемо тебе, тату. Справжні журналісти і справжні батьки не вмирають. Їхнє покликання – вічно жити для людей.
Ігор Крещук,
син Святослава

Чорнобиль у моїй долі

Зовсім недавно у розсекречених архівах КДБ виявлено, що про невідворотність аварії на Чорнобильській АЕС було відомо комуністичній верхівці. Та вона нічого не зробила, щоб не допустити цієї страшної біди.
За 10 років після Чорнобильської трагедії за її безпосереднім впливом загинуло 150 тисяч людей. Цю жахливу статистику щойно оприлюднено на одній з конференцій у Києві. Уявімо собі: Чорнобиль вже породив велике місто мерців! Та статистика знає не все чи, може, не хоче знати. Є ще й статистика особистої біди і особистого болю. Потрібен особистий приклад?
Автор цих рядків до 45 років практично не звертався по медичну допомогу до лікарів. В дитинстві лазив, як мавпа, по деревах, сходив і з’їздив тисячі кілометрів у журналістських відрядженнях. Здійснив кілька водних експедицій – веслярських на човні і піших по берегах річок Стир, Луга, Чорногузка, озерах Волині. До чергової річниці чорнобильської аварії поїхав у Чорнобиль готувати матеріал до газети. Літав у вертольоті над дихаючим смертельною небезпекою реактором, проїхав вздовж і впоперек 30-кілометрову зону, бродив по закинутих чорнобильських селах, фотографував кладовище радіаційнозабрудненої техніки. З начальником обласного управління пожежної охорони Василем Янченком, що погодився бути моїм супутником і гідом у тому відрядженні, ми подали в газеті “Волинь” кілька публікацій. А рівно через рік мої ноги скувала несподівана і дивна хвороба, від якої я вже й не сподіваюсь вичухатися. Лікарська комісія визнала мене довічним інвалідом другої групи. Я взяв у супутниці палицю. Професорський консиліум Київського науково-дослідного інституту ортопедії і травматології запропонував мені операцію із заміни суглобів. Я запитав професорів, чи пов’язане моє захворювання з Чорнобилем? Однозначної відповіді не отримав. Професори не зважились дати достовірне підтвердження, але й не заперечували чорнобильського впливу на діагноз моєї хвороби.
Святослав КРЕЩУК,
журналіст
“Вісник”, 25 квітня 1996 року

Останні рядки
Ковток луцького повітря

Того ранку Андрій Тихонович поспішав до міста. Біля хвіртки свого обійстя його несміливо зупинив незнайомець:
– Прошу пана, тута єсть уліца Тадеуша Косцюшка?
– Та ні, це Ковельська, – відповів.
А тоді вже пан Андрій раптом згадав, що на стіні старого сусіднього будинку бачив колись польську трафаретку, збереглася, вочевидь, з воєнних років…
Через якихось півгодини вони вдвох прийшли до редакції. Спочатку я не міг збагнути, чого хоче цей підстаркуватий поляк і навіщо його привів давній і небайдужий дописувач “Волині” Андрій Остапенко.
Щоб порозумітися, пішли у найближче кафе “Next” на український борщ з пампушками. Хоч гість і нежданий, але приїхав з іншої країни з дивною метою, тому в мені пробудилась журналістська цікавість.
Довго допитувався в нього, до кого приїхав, у кого зупинився? Ян Дуда (так звати гостя) розказав, що зняв на три дні номер в готелі “Світязь”. Ні родини, ні знайомих у нього в Луцьку немає. Просто нестерпно закортіло на 83-му році життя приїхати до міста, де пройшло його дитинство та передвоєнна юність.
Пан Ян боявся, що йому не повірять. А тому…
Святослав КРЕЩУК
На цьому рукопис обривається. Більше Святослав не брав у руки ручки. Не зміг. А ось останній заповіт Крещука.
“Андрію, свіча мого життя догоряє… Гадаю, що моя творчість додасть нашим дітям, колегам по перу, моїм друзям та щирим українцям наснаги будувати Україну духовно багатою та квітучою. Втрачене здоров’я вже не повернеш, але я не жалкую, що був там, де сотнями і мільйонами рентген чорнобильська біда косила мене і тисячі душ таких, як я. Тож поверніть мені вогник надії про кращу Україну. На те, що недарма прожив життя, щоб хотілося знову творити і жити.”
(Слабіючими вустами, він так говорив до Андрія Остапенка 14 січня цього року, а через місяць Крещука не стало).

 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>