«Побачивши рукописи Шевченка, вирішила стати архівістом»

Начальнику відділу інформації та використання документів Волинського обласного архіву Антоніні Петрівні Кравчук виповнилося 50 років. Ще в шкільні роки вона мріяла стати журналісткою, але, закінчивши філологічний факультет, стала архівістом, і переконана – це справа її життя. Кажуть, щаслива та людина, яка з радістю йде на роботу, а увечері поспішає додому. Антоніна Кравчук саме з таких людей. У них в сім’ї зберігається дуже цікавий альбом, в якому описано їхній родовід. Разом зі своїм чоловіком Олександром Федоровичем Кравчуком вони вже 16 років досліджують історію родини.

– Працювати в архіві я хотіла ще студенткою, – пригадує жінка. – Під час навчання на філологічному факультеті в Київському університеті імені Шевченка у нас була практика в Державному історичному архіві. Коли я вперше потрапила у сховище, побачила рукописи Тараса Шевченка, Лесі Українки, то була настільки вражена, що дуже захотіла працювати саме в архіві. Я дякую Богові за те, що потрапила на таку цікаву роботу.
З 1982 року Антоніна Петрівна працює у Волинському обласному архіві. Спочатку палітурником, згодом її взяли на посаду архівіста. З любов’ю вона згадує своїх вчителів:
– Я починала роботу зі справжніми фанатами своєї справи, такими, як архівіст від Бога Марія Романівна Миць. Її у 1990 році призначили заступником директора архіву, а мене перевели на її посаду начальником відділу інформації та використання документів. Моєю вчителькою була Раїса Павлівна Пенсак, на превеликий жаль, вже покійна. Вона казала: “Тоня, все тримати в голові не можна, в каталогах не завжди знайдеш. Ти повинна мати зошит”, – Антоніна Петрівна показала свій зошит архівіста. – Ось тут все, що я знаходжу.
А відкриття бувають надзвичайно цікаві. У фондах архіву зберігаються документи про родину Косачів, зокрема метричні книги церкви села Волошки Ковельського повіту. Згідно з цими документами встановлено, що своїх дітей, крім Лесі, Косачі хрестили у Волошках. Дякуючи архіву, люди знаходять свою родину, своє коріння. Пані Антоніна розповіла про декілька незвичайних випадків, коли вона допомогла відшукати родичів. Кілька років тому знайшла батькового друга, з яким він бачився ще в дитинстві.
– На жаль, не завжди ми можемо допомогти, – каже вона, – іноді просто немає документів в архіві або відсутні записи в метричній книзі. До нас звертаються за довідками соціально-правового характеру: про трудовий стаж, майновий стан, статус учасників війни.
Крім цієї роботи, в архіві ще готують до друку двомовний буклет. За сприяння Генерального консульства Польщі в Луцьку має вийти каталог стародруків Речі Посполитої XVI-XVIII століть. У Волинському архіві зберігається понад 500 латиномовних книг, які ще чекають свого дослідника. Зараз спільно з фахівцями Волинського університету готується кодикологічний опис.    

Родовід родини Кравчуків розпочався зі шкільного завдання ще у 1990 році. Їхня старша дочка Марійка вчилася тоді в Луцькій гімназії №14. Дитині потрібно було дослідити родовід. За справу взялися всією сім’єю, і вийшов справжній літопис, який і далі досліджується та дописується. Минулого року в альбомі з’явилася ще одна сторінка, присвячена їхній тьоті Олені Качанюк-Душці, яка все життя шукала своє коріння. Наша газета детально розповідала про цю подію в серпні минулого року в матеріалі “Концтабірна сирота 60 літ шукала родину”.  
Антоніна Петрівна почала гортати свій сімейний літопис і показувати фотографії, розповідати про дідів та прадідів.
– Мій батько Петро Федоришин родом із села Знамирівка Ківерцівського району, – сказала Антоніна Петрівна. – Від діда татові перейшла у спадок велика пасіка та гарний садок. Моя мама Людмила Качанюк була сиротою. Її виховувала бабця в сусідньому селі Холоневичі. Там і познайомилися мої батьки, але для життя обрали село Гаразджа Луцького району – і в 1956 році збудували тут хату. Я з роду Чепелюків. Василь – мій троюрідний брат. Його бабуся і моя – рідні сестри. Він також дуже шанує і підтримує родинні зв’язки.
В альбомі зберігається твір п’ятикласника Тараса Кравчука про родину, написаний у 1994 році. З якою теплотою і щирістю розповідає школярик про свій рід.
– У нас так заведено, що до батьків діти зверталися на “ви”. Ми до своїх, а діти – до нас, – зазначила моя співрозмовниця. – Така сімейна традиція, адже в українців споконвіку виховувалося шанобливе ставлення до батьків.
В літописі всі фотографії підписані, щоб потім нащадки не гадали і не мучилися, хто це і де це. Є знімки могил предків. У роки війни три чоловіки з їхнього роду пропали безвісти. Але пам’ять про них зберігається завдяки тому, що пані Антоніна веде родовід.
– Дід мого чоловіка Дмитро Кравчук загинув 13 січня 1945 року в Калінінградській області. Два мої діди: Марко Федоришин і Йосип Качанюк пропали безвісти. Ми навіть не знаємо, де їхні могили. Вже в роки незалежності дізналися, що дід Йосип похований у Вільнюсі. Я мрію побувати на його могилі.   
Родинне дерево Кравчуків росте далі. Його будуть продовжувати донька Марія, яка закінчила факультет журналістики Київського національного університету імені Шевченка і працює в столиці, та син Тарас – студент Волинського державного університету імені Лесі Українки.