Ворогами подружок зробила… фотографія

    
    І на навчання, і на побачення – разом

    Ольгу, дівчину з далекого поліського села, Наталя привела в батьківський дім. Навчалися в університеті на одному факультеті, разом ходили на лекції. І коли Ольга вкотре поскаржилася на нового господаря, у квартирі якого винаймала кімнатку: “Він постійно до мене чіпляється з непристойними пропозиціями, лапає!”, Наталя щиро її пошкодувала – це було п’яте помешкання, яке та змінила за останні півтора місяця.
    – А хочеш, ходи жити до мене, у нас є вільна кімната, будемо разом їздити на заняття, – якось сказала. І наступного дня Ольга перебралася у будинок її батьків.
    Кілька місяців навчання збігли, як один день, – на порозі були екзамени. Дівчата старанно готувалися до першої у своєму житті сесії, понабирали у бібліотеці книжок. Третьою до домашніх “студій” напросилася подружка Танька. Ще й фотоапарат із собою принесла, щоб зробити фото на згадку.
    Наталка склала сесію на “відмінно”, дівчата мали по четвірці. І коли знову зібралися разом відзначати успішну здачу екзаменів, Танька принесла кожній по знімку.
    – Ти тут така с...мішна! – Ольга тицьнула пальцем на Наталю і розреготалася. – Ну геть фотка нікуди.
    Й справді Наталя невдало вийшла на тому фото. Але щоб не образити Таньку, вона таки взяла його і вклала у свій альбом.

    ***

    Після невеличких канікул дівчата знову з’їхалися на навчання. Обговорювали нові наряди та зачіски. І коли мова зайшла про кавалерів, Танька раптом усіх перебила:
    – Натка, ти зараз впадеш. Пам’ятаєш ту нашу фотку, де ми готуємось до сесії? Так-от, її випадково побачив мій однокласник Вовка і проходу мені не дає: познайом та познайом!
    – З ким? – не зовсім розуміючи, про що йдеться, запитала Наталя.
    – Та з тобою, дурненька. Він у нас був красунчик на всю школу – такі дівчата за ним упадали! А ще розумний, і мама у нього педагог. То підеш з ним сьогодні на зустріч?
    Наталя задумалася. Вона щойно розлучилася зі своїм хлопцем, тому її ніби нічого й не стримувало. Але йти на побачення з незнайомцем не хотілося. Вона тільки хотіла про це сказати, як несподівано у розмову втрутилася Ольга:
    – Це той Вовка, який якось заходив до нас на пари, ти ще мене з ним знайомила? Високий такий, чорнявий?
    – Той, – кивнула Танька.
    – Не переживай, я піду з тобою, – Ольга міцно вхопила Наталю за руку і поглядом таки випросила у неї згоду на зустріч.

    – Зле задумала, – похитала головою стара Химка, тільки-но розклала гадальні карти. – Недобре це закінчиться... Вони мене ще ніколи не підводили.
    – Хай там що, а він буде мій, – пирснула Ольга спересердя і кинула на стіл фотографію Володі. – Навчіть мене, як змусити його мене полюбити, а її зненавидіти. Чуєте? А ні – то піду втоплюся, як ваша донька!
    Ольга добре знала, що такі слова безвідмовно діють на стару – мати наклала на себе руки після розлучення з батьком. Химка виняньчила онуку буквально з пелюшок і, знаючи її тяжку натуру, справді боялася втратити. Тому мовчки заходилася нишпорити у своїй шафі. Поперекладала купу вузликів і таки відшукала якийсь старезний згорток, добряче припалий пилюкою. Вона тернула його полою довжелезного халата і взялася розгортати.
    – Бабо, що це? – Ольга оторопіла, побачивши серед купи всякого зілляччя золотий медальйон з дивним зображенням. На ньому розгледіла жіночу постать і якийсь символ, трохи схожий на хрест.
    – На, не скидай сорок днів, – Химка простягнула той медальйон Ользі і пошепки додала. – Пам’ятай, щоб увесь цей час нікому нічого не позичала. Сама ж попроси у Наталі якусь дрібницю, дуже дорогу їй, і не віддавай – скажеш, що згубила.
    Стара проказала кілька заговорів і змусила Ольгу їх повторити. Тоді насипала в торбинку жменьку трав:
    – Коли він знову прийде до вас у гості, завари йому міцної кави. А в чашку додай ложечку настою з цього зілля. Потім піди на базар і купи невеличкий замок. Поклади його відкритим на поріг. Коли він зайде у двері, тоді замок замкнеш і заховаєш. І не забудь взяти в церкві дві воскові свічки. Скрутиш їх і запалюватимеш теж дев’ять разів щовечора, примовляючи: “Запалюю душу... Володимира за мною...». Та пам’ятай, любовною магією ти зможеш підкорити волю людини, але змінити його натуру не вдасться.

    ***

    Наталя сяяла від щастя – вона по вуха закохалася у Вовку. Він теж оповив її ніжністю: в університет приходив з квітами, відпрошував Наталю у викладачів з пар, а на танцях, не соромлячись, носив її на руках. Коли їх бачили разом, навіть чужі люди мимоволі підмічали: “Ви просто ідеальна пара”.
    Дружні стосунки переросли у серйозні. І невдовзі Наталя зрозуміла, що завагітніла. Після огляду у гінеколога своєю радістю вона вирішила поділитися найперше з подругою.
    – Будеш робити аборт? – підлесливо запитала Ольга. – Маю гарну знайому лікарку, зробить усе швидко й недорого.
    – Навіщо? Вовка кохає мене, ти ж бачиш. Ми скоро одружимося.
    Того вечора Наталя повідомила Володі, що стане мамою. Він міцно її обійняв, а тоді попросив три дні, щоб добре підготуватися до розмови з її батьками, купити усе необхідне для заручин.
    Минуло три дні, чотири, тиждень... Вовка кудись зник. Наталя заходила до нього в університет – нема. Запитувала у Таньки, чи їздив додому, бо вони сусіди, – теж не був. У розпачі плакалася найближчій подрузі, а та втішала “не переживай, все налагодиться” – і кудись вечорами зникала. А через місяць Наталя випадково почула від одногрупниці, що Ольга урочисто всім повідомила новину – вона виходить заміж. За Вовку.

    – Ти б хоч сьогодні додому прийшов раніше, – Ольга спересердя шарпнула Вовку за плече. – Не забув, сьогодні десята річниця нашого шлюбу?
    – То й що? – від холодного погляду чоловіка їй зробилося зле. – Ти порожня, безплідна! А я хочу дітей. Пусти мене, розвіюся.
    Вовка відштовхнув дружину, що та аж впала. За ним голосно гримнули двері. Ольга, плачучи, притулилася до холодної стіни – і перед очима поповзли картинки зі щасливого студентського життя. Усміхнена Наталя з книжкою у руках, її батьки, прогулянки з подругою, дискотеки... Потім нагадалася стара Химка (царство їй небесне, бо кілька літ тому відійшла з цього світу), вузлик із зіллям, медальйон, замок... Ольга сіла у м’яке крісло, для “фону”, щоб не було так самотньо, увімкнула телевізор і взялася гортати альбом.
    Спогади вморили Ольгу – вона заснула. Прокинулася від того, що звучав марш Мендельсона. На “Інтері” саме транслювали епізоди весільної процесії. Ольга у жениху впізнала директора відомої компанії і почала прицінюватися до нареченої. “Оце пощастило”, – мимоволі подумала, глянувши на розкішну білу сукню. І коли камери показали обличчя молодої крупним планом, воно видалося Ользі знайомим. А тоді погляд зупинився на хлопчикові років десяти з карими-карими очима.
    – Не може цього бути, – промовила сама до себе. – Це ж маленька копія мого Вовки і... Наталя?
    Ольга ніяк не могла заспокоїтися. Вони не бачилися майже десять років, бо Наталя перевелася в інший університет. Гризло сумління, ще більше не давала спокою цікавість. І Ольга зателефонувала у студію.

    ***

    – Прости, – перед Наталею стояла заплакана Ольга з великим букетом ромашок – улюблених її квітів. Вона щось розповідала про своє велике кохання, каялася перед вірною подругою у лицемірстві, нарікала на обставини, Вовку...
    – Ви мене з кимось сплутали, – перебила її тріскотіння Наталя. – Я завжди жила у Києві й у мене ніколи не було такої подруги...
    Вона попросила гостю залишити її у спокої і більше не приходити у цей салон краси. І коли охоронець зачинив за Ольгою двері, Наталя ніжно погладила свій животик і полегшено зітхнула – тепер її коханого, тата майбутньої доні, у неї ніхто не відніме.