Історія Української православної церкви

Російський письменник Дмитро Мержковський залишив нащадкам жахливі спогади: «На Великдень 1908 року я зустрів у Петербурзі на головній вулиці гурт п’яних, що йшли і кричали: «Христос воскрес... його мать!» Чому дивуватися? Навіть у монастирях, як писав Салтиков-Щедрін, «жіночих і чоловічих було багато всіляких злочинців, які там ховалися під чернечою рясою. Там панувала пиятика і розпуста», а точніше, відомі росіянам «радения». Найвлучнішу характеристику Росії на початок двадцятого століття дав Микола Бердяєв: «Правду кажучи, в російському народі є готовий до прийняття антихриста грунт». Дійсно, якщо взяти, приміром, революцію французьку чи англійську, вони були національними (кожен народ вносить у революцію ті пороки чи духовні надбання, які він у собі накопичив віками). Революція 1917 року по своїй суті і духу – антинародна, але у ній відобразилися національні особливості російського народу (більшовики, як завжди, брехали, прикриваючись гаслами на зразок «вся власть народу»). Одна із особливостей тієї революції – одержимість і фанатизм. А це, як відомо, не духовні ознаки. Зрештою, Булгаков заперечив Бердяєву, сказавши, що антихристу вже немає чого робити в Росії... Булгаков був ближчим до істини – саме після цієї революції антихрист з Росії пішов по всіх «соціалістичних республіках». Комуністи створили своїх богів – Леніна, Сталіна, яким і  молилися. Нещасного вождя навіть не похоронили по-християнськи, аби народ міг «поклонитися його мощам». Російський народ не лише поклонявся цьому безбожнику – космонавти навіть ходили до мавзолею по його благословення! Московський митрополит Ніколай наказував світити лампадки перед портретом Сталіна, як перед іконою, бо «понеже власть царская от Бога исходит – царь богоподобен есть» – ця догма, проголошена ще монахом Іосифом Волокаламським, у московщині є аксіомою понині.
Українські священики відразу після революції 1917 року намагалися створити свою незалежну церкву. Проте зробити це вже було непросто, адже від Петрової доби в Україні вся церковна ієрархія, як правило, була московська чи змосковщена. Вона чинила (й чинить досі) українським священикам спротив. У жовтні 1921 року Всеукраїнський церковний собор таки проголосив незалежність Української православної церкви (УАПЦ), обравши митрополитом Василя Липківського – ревного захисника нашої церкви (1930 року комуністи автокефалію ліквідували). Митрополит прослужив до 1927 року. А через десять років, у жовтні 1937, його заарештували, через місяць стратили, адже «он противился Его Советскому Величеству»...  Комуністична влада відновила й Святійший Синод під личиною «Совета по делам Русской Церкви».
Захопивши Західну Україну, більшовики і тут почали небезуспішно прищеплювати атеїзм. А греко-католицьку церкву 1946 року Сталін взагалі ліквідував – він панічно боявся її як «розсадника націоналізму». Тих священиків, які не приймали безбожницьку комуністичну ідею, чекав Сибір... З нагоди 30-річчя радянської влади 1947 року московський патріарх Алексій Семанський закликав: «Скріпимо наші молитви за Рускую державу, за її законну владу на чолі з її мудрим вождем, якого сам Бог обрав...» Мудрий вождь – це Сталін, який знищив мільйони людей. І обрав його не Бог, а сатана. Бог – це любов і радість. Крові й ненависті жадає тільки диявол. І за цього антихриста закликали молитися! Це блюзнірство над Христом Спасителем.
До 60-х років влада боролася з релігією, як з «опіумом народу», відповідними відпрацьованими методами. З приходом Хрущова (нашого зросійщеного землячка) вона продовжила боротьбу більш жорстоко і ненависно. Комунізм, який Хрущов мав збудувати за десяток років, ніяк не пов’язувався з релігією. Протягом короткого часу закрили тисячі храмів, Києво-Печерську Лавру теж. З 40 монастирів в Україні залишилося вісім. Закривали духовні семінарії, припинили видання «Православного вісника». А далі – тотальний наступ на людей. Більшість «радянського народу» боялася переступити поріг церкви. Хрещення й шлюб брали таємно. Таємно сповідалися. Комуністам вдалося наплодити чимало атеїстів, які чинили глум у храмах, про що гірко згадувати. Ще частину людей зробили байдужими до віри. Якщо в Україні більшість все-таки боялася підняти руку на святиню (зрозуміло, виродки знаходилися), то в Росії народ з цим не церемонився. Ось як описує Ніна Павлова Оптину пустинь у 1988 році: «От церкви в честь Владимирской иконы Божией Матери не осталось и следа. Местные жители превратили храм в хлев…» У храм Казанської Божої Матері, де тримали сільгосптехніку, заїжджали через... вівтар. Розбираючи церкви на цеглу, місцевий люд ще й прихопив сюди автокрани, аби завантажити мармурові надгробки й хрести з могил, які потім служили опорою для будинків. З таким «духовним надбанням» під опікою Московського патріархату православні прийшли до 1991 року...