Історія Української православної церкви

Продовження. Початок у №№3-9

Хвороби церкви підготували більшовицький режим

Після Петра І через десяток років на царський престол сіла Катерина ІІ, жорстока атеїстка-німка. Вона й покінчила Україну. Найкраще про цих самодержців сказав Тарас Шевченко: «Це той первий, що розпинав нашу Україну, а вторая доконала вдову-сиротину...» Для православної церкви, як російської, так і української, почалося жорстоке переслідування (московський патріарх Никон – один з російських богословів, який засудив грубе втручання влади у церковні справи,1666 року був позбавлений патріаршого сану).
На захист церкви від царського свавілля рішуче виступив митрополит Арсеній Мацієвич, українець, родом з Володимира-Волинського. Його теж «попросили» у московщину на митрополичу кафедру. Але він не боявся говорити правду в очі навіть царям, бо ставив Божу правду понад усе. На компроміси  не хотів іти. Інколи у словах був різкий, але справедливий й милостивий. Митрополит Арсеній не міг змиритися з тим, як грабують церкву, як п’яні офіцери можуть зайти у вівтар, як понижено патріаршество... А ще вихований на українській ідеології, де ніхто не втручався у справи церковні, де парафіяни мали повне право обирати собі священика, він не міг терпіти того, що царі-самодержці керують церквою. Катерина ненавиділа цього святителя й таки привела його до судилища. З Мацієвича зняли митрополичий сан, і після третього суду ревного заступника православ’я, тоді вже хворого, російський святий Синод засудив до замурування у Ревельській фортеці. За свідченням сучасників, митрополит київський Євгеній Болховитинов розповів про останній рік життя Арсенія Мацієвича: «В’язниця аж до смерті митрополита вже не відчинялась. Заборонені всякі зносини зі сторонніми. А вкінці відмовили давати в’язневі не тільки одежу, але й їжу...» Цей митрополит був ще й провидцем і передбачив смерть усіх шістьох суддів, що судили його, та самої Катерини. І всі ті передбачення збулися, але це окрема тема. Думаю, що й дотепер актуальні апостольські слова, які любив повторювати Арсеній Мацієвич: «Подобає коритися більше Богові, аніж людям»! Аж 2002 року російська церква канонізувала Мацієвича і зарахувала його до лику святих. (До канонізованих святих російської церкви належать ще такі українські владики: Інокентій Іркутський, Йоасаф Білгородський, Феодосій Чернігівський, Іван Максимович Тобольський, Софроній Кристалевський Іркутський).
Протягом XVIII століття царські укази й рішення святійшого Синоду фактично знищили національний характер української церкви. Голландський резидент писав з Петербурга своєму королю: «...Взагалі неймовірно, як тут чиниться багато безбожжя серед духовенства». На жаль, це століття позначилося й на нашій державній незалежності: 1764 рік – скасовано Гетьманщину, 1768 – проведено секуляризацію майна (перехід церковного і монастирського майна та землі у державну власність), 1775 – ліквідовано Запорізьку Січ, 1781 – знищено полковий устрій України, 1783 – введено кріпацтво, 1785 –  залишки української шляхти переведено в російське дворянство.
Не кращим було і наступне століття. Більмом на оці для московщини, яка вже мала свій університет (1755 рік), ще залишалася Могилянська академія. І 1817 року цю українську скарбницю науки закрили. На її місці через два роки створили Духовну семінарію, аби прищеплювати «істінно-рускоє просвіщеніє». Якщо в церкві й залишалися національні традиції, то, як правило, завдяки свідомості й патріотизму українських священиків. А такі теж були впродовж віків. І саме завдячуючи їм сьогодні ми таки маємо свою Українську православну церкву (Київського патріархату).
Валуєвський (1863) та Емський (1876) укази, які заборонили українську мову (всього подібних указів було понад сотню!), забороняли читати у церкві рідною мовою Святе Письмо і навіть говорити проповіді! Не дивно, що Святе Письмо, видане Кулішем та Нечуєм-Левицьким 1903 року, не дозволили розповсюджувати в Україні. Його було завезено сюди лише після революції 1905 року. Більше того, навіть заборонялося будувати церкви в українському стилі. Вони мали бути «московсько-синодальної» архітектури. Тоді все частіше в українські церкви призначають російських священиків, які далекі від наших традицій, а українців, як і раніше, відправляють у сибірські єпархії, як правило, тобольську й іркутську. Чимало представників духовенства й самі радо прислуговували Москві. Тут пригадалися «переконливі аргументи» деяких острозьких парафіян про те, що їхні діди-прадіди ходили й молилися старослов’янською мовою. А якою мовою вони ще могли молитися, якщо українську мову Москва заборонила? І до якої церкви мали ходити, якщо українських як таких не було?
Недарма відомий російський філософ Бердяєв прихильник думки, що виникнення більшовицького режиму було підготовлено саме хворобами церкви й падінням її авторитету. Дійсно, «большевизм» російського зразка почався з Петра І і Катерини ІІ й докотився до Леніна, Сталіна та їхніх соратників...

Ольга ЖАРЧИНСЬКА

Далі буде

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>