Історія Української православної церкви
Продовження. Початок у №№3-7
Насильницьке й продажне приєднання Української церкви до Москви
Відразу після Переяславської ради 1654 року в Москви визріли плани, як загарбати під своє керівництво й Українську церкву. Вже у 1659 році московський патріарх призначив місцеблюстителем Київського митрополичого престолу москвофіла Филимоновича. Константинопольський патріарх піддав його анафемі, але згодом, отримавши лист-покаяння від російського царя, зняв її. На жаль, у ті роки XVII століття, коли гетьманська булава діставалася безхарактерним гетьманам, Україна переживала трагічну добу – Руїну. Адже, як знаємо, від 1663 року тут було два гетьмани: правобережний під протекцією Польщі і лівобережний під протекцією Москви. І хоч як не намагався Петро Дорошенко (1666 –1676 рр.) виправити помилку Богдана Хмельницького і звільнити Правобережну Україну від поляків, а Лівобережну від Москви, та йому це не вдалося. 1676 року він передав булаву Самойловичу. І саме завдяки таким гетьманам, як Брюховецький, Многогрішний та Самойлович, Москві й вдалося отримати перемогу над Українською церквою.
Після смерті митрополита Йосипа Тукальського у 1675 році (це був останній український митрополит, який отримав благословенну грамоту 1668 року ще від константинопольського патріарха) Київська митрополія аж до 1685 року не мала митрополита. Нею опікувався чернігівський єпископ Лазар Баранович. Коли у 1683 році помер Печерський архімандрит Гізель, ось тоді гетьман Самойлович швиденько звернувся до Московського патріарха Якима (до речі, солдат за професією, малограмотний, жорстокий і впертий) і царя за благословенням для нового архімандрита. Але новообраний архімандрит Печерської Лаври Ясинський до Москви за посвятою не поїхав, прийнявши посвячення від Лазара Барановича. Отже, треба зазначити, що й наша святиня Печерська Лавра, так само, як і Почаївська, теж Москвою не створювалася і Москві не належала. Правда, пізніше цей же Ясинський все-таки «бив чолом» перед московським патріархом.
Знайшовся запроданець і серед українського духовенства – луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. 1684 року він прибув до гетьманської резиденції Батурина (був свояком Самойловича) і відправив смиренні листи до Москви. Звідти не забарилася відповідь: Самойловичу наказували негайно провести вибори київського митрополита. І вже було однозначно виписано, що новий митрополит має визнавати московського, а не константинопольського патріарха. На вибори митрополита, 8 липня 1685 року, прибуло дуже мало духовних осіб, які вимагали їх відкласти. Проте гетьманські посли відкинули цю пропозицію, і митрополитом обрали Гедеона. 8 листопада того ж року «угодник» Гедеон прийняв посвяту від Московського патріарха. Москва розуміла, що порушує усі церковні канони (про які тепер так ревно галасує!), і тому звернулася до Константинопольського патріарха Якова, аби той відпустив їм Українську церкву, бо «народ цього бажає». Константинополь на це не погоджувався. Москвичі, звиклі до підступів, намагалися втілити свої плани через впливового єрусалимського патріарха Досифея. Але й той не погодився, а навпаки, осудив московського патріарха.
На той час московським послам у Андрієнополі зустрівся новообраний константинопольський патріарх Діонісій. Він теж спочатку відмовив москвичам. Тоді московські посли звернулися до турецької влади, аби та вплинула на патріарха. Турки, бажаючи отримати мир з Москвою, посприяли цьому. Напевно, не останню роль зіграли й щедрі дари. Так, як Іуда за «срібники» продав Христа, Діонісій 1686 року продав Українську церкву Московській патріархії – дотепер збереглася розписка про те, що він отримав від Москви «три сорока соболів і двісті червоних». У грамоті до московського патріарха Діонісій писав: «Київського митрополита мають собі вільно вибирати духовні митрополії за стародавніми правами, на посвячення до Москви йому їхати не конечно, а за богослужбами київський митрополит має найперше поминати константинопольського, а потім московського патріарха».
Вже наступного, 1687 року на Соборі Константинопольської церкви Діонісія позбавили патріаршого престолу. Одне з головних звинувачень те, що він переступив через канони й відпустив Українську церкву московському патріарху. Коли він після цього звернувся до Москви за обіцяною «милостинею», то отримав відповідь, що така «дрібничка» не заслуговує ніяких подяк. А Самойлович за невдалу війну з турками (треба зауважити, що турки від брехливої Москви за свою «послугу» теж не діждалися миру) «помандрував» у Сибір на заслання, де й упокоївся 1687 року. Відтоді для Української церкви розпочалися лихі часи.
Відразу після Переяславської ради 1654 року в Москви визріли плани, як загарбати під своє керівництво й Українську церкву. Вже у 1659 році московський патріарх призначив місцеблюстителем Київського митрополичого престолу москвофіла Филимоновича. Константинопольський патріарх піддав його анафемі, але згодом, отримавши лист-покаяння від російського царя, зняв її. На жаль, у ті роки XVII століття, коли гетьманська булава діставалася безхарактерним гетьманам, Україна переживала трагічну добу – Руїну. Адже, як знаємо, від 1663 року тут було два гетьмани: правобережний під протекцією Польщі і лівобережний під протекцією Москви. І хоч як не намагався Петро Дорошенко (1666 –1676 рр.) виправити помилку Богдана Хмельницького і звільнити Правобережну Україну від поляків, а Лівобережну від Москви, та йому це не вдалося. 1676 року він передав булаву Самойловичу. І саме завдяки таким гетьманам, як Брюховецький, Многогрішний та Самойлович, Москві й вдалося отримати перемогу над Українською церквою.
Після смерті митрополита Йосипа Тукальського у 1675 році (це був останній український митрополит, який отримав благословенну грамоту 1668 року ще від константинопольського патріарха) Київська митрополія аж до 1685 року не мала митрополита. Нею опікувався чернігівський єпископ Лазар Баранович. Коли у 1683 році помер Печерський архімандрит Гізель, ось тоді гетьман Самойлович швиденько звернувся до Московського патріарха Якима (до речі, солдат за професією, малограмотний, жорстокий і впертий) і царя за благословенням для нового архімандрита. Але новообраний архімандрит Печерської Лаври Ясинський до Москви за посвятою не поїхав, прийнявши посвячення від Лазара Барановича. Отже, треба зазначити, що й наша святиня Печерська Лавра, так само, як і Почаївська, теж Москвою не створювалася і Москві не належала. Правда, пізніше цей же Ясинський все-таки «бив чолом» перед московським патріархом.
Знайшовся запроданець і серед українського духовенства – луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський. 1684 року він прибув до гетьманської резиденції Батурина (був свояком Самойловича) і відправив смиренні листи до Москви. Звідти не забарилася відповідь: Самойловичу наказували негайно провести вибори київського митрополита. І вже було однозначно виписано, що новий митрополит має визнавати московського, а не константинопольського патріарха. На вибори митрополита, 8 липня 1685 року, прибуло дуже мало духовних осіб, які вимагали їх відкласти. Проте гетьманські посли відкинули цю пропозицію, і митрополитом обрали Гедеона. 8 листопада того ж року «угодник» Гедеон прийняв посвяту від Московського патріарха. Москва розуміла, що порушує усі церковні канони (про які тепер так ревно галасує!), і тому звернулася до Константинопольського патріарха Якова, аби той відпустив їм Українську церкву, бо «народ цього бажає». Константинополь на це не погоджувався. Москвичі, звиклі до підступів, намагалися втілити свої плани через впливового єрусалимського патріарха Досифея. Але й той не погодився, а навпаки, осудив московського патріарха.
На той час московським послам у Андрієнополі зустрівся новообраний константинопольський патріарх Діонісій. Він теж спочатку відмовив москвичам. Тоді московські посли звернулися до турецької влади, аби та вплинула на патріарха. Турки, бажаючи отримати мир з Москвою, посприяли цьому. Напевно, не останню роль зіграли й щедрі дари. Так, як Іуда за «срібники» продав Христа, Діонісій 1686 року продав Українську церкву Московській патріархії – дотепер збереглася розписка про те, що він отримав від Москви «три сорока соболів і двісті червоних». У грамоті до московського патріарха Діонісій писав: «Київського митрополита мають собі вільно вибирати духовні митрополії за стародавніми правами, на посвячення до Москви йому їхати не конечно, а за богослужбами київський митрополит має найперше поминати константинопольського, а потім московського патріарха».
Вже наступного, 1687 року на Соборі Константинопольської церкви Діонісія позбавили патріаршого престолу. Одне з головних звинувачень те, що він переступив через канони й відпустив Українську церкву московському патріарху. Коли він після цього звернувся до Москви за обіцяною «милостинею», то отримав відповідь, що така «дрібничка» не заслуговує ніяких подяк. А Самойлович за невдалу війну з турками (треба зауважити, що турки від брехливої Москви за свою «послугу» теж не діждалися миру) «помандрував» у Сибір на заслання, де й упокоївся 1687 року. Відтоді для Української церкви розпочалися лихі часи.
Далі буде
| Comments: |
