Малювати картини змусив лікар

Родина Свинчаків родом із села Радомишель. Мама Володимира отримала квартиру у Ратному, і сім’я перебралася в нову оселю. Скільки-то мрій було!  Володимир з дітей найстарший, сестри Світлана і Галина – молодші. Чи думали вони, що доглядатимуть брата, як малу дитину?
Коли у 1995 році сталася трагедія і Володимира забрала “швидка”, мабуть, найбільше переживала його мама. Адже хлопець пошкодив хребта у трьох місцях, а тут ще й нарив у тазо-стегновому суглобі зробився.
– Я навіть не міг руками ложку тримати,  поворухнутися в ліжку, – розповідає 33-річний Володимир. – Але поряд були люди, які мене підтримували. Я не бачив на їхніх очах сліз співчуття, вони твердо казали: працюй! Лікар ратнівської лікарні Анатолій Галіакбаров завжди підбадьорював, буквально змусив мене малювати. Видно, спочатку розпитав маму, що я люблю робити. А я, ще як у школу ходив, любив уроки малювання, і в армії добре підмальовував. У мене навіть альбом з фотографіями вкрали за малюнки, коли збирався на дембель.
Спочатку мама прив’язувала олівця до руки Володимира. Згодом він вже сам його тримав, як і ложку.
Однак у 50-річному віці мама померла. І зосталися брат з двома сестрами самі. Тепер вони живуть утрьох. Світлана офіційно є опікуном Володимира. По догляду за ним отримує пенсію аж… сім гривень.
– Важко з братом? – запитую Світлану.
– По-всякому буває. Хоча ми живемо мирно, дружно. Звісно, що Володимир не може обійтися без сторонньої допомоги. Має завжди хтось бути вдома. А за тих сім гривень, що мені платять, не проживеш. Тому набралися кредитів (дав би Бог їх повиплачувати), взяли контейнер і торгуємо на базарі. Як бачите, не розкошуємо, а з торгівлі маємо тільки на прожиття.
У самого Володимира пенсія також невисока. Щоб не було сумно і в кімнаті лунав хоч чийсь голос, Володимир у кредит також придбав телевізора. Хотів би ще й комп’ютера, однак… Він йому не по кишені.
– От якби “беушного” прикупити, – каже. – Отоді можна було б щось для малювання по Інтернету надивлятися, черпати для себе якусь інформацію.
– Ви мало рухаєтеся, мабуть, хоч раз в рік треба в санаторій їздити?
– Інваліди І групи дійсно мають право на щорічне санаторне лікування. Однак мені сказали, що путівки зараз видаються раз на два роки. Не знаю, чи то правильно. Тому я їжджу через рік. Але лікування, масажі, різні процедури мені дуже допомагають. Після цього почуваюся значно краще.

Хоч Володимир неходячий, але вільного часу практично не має. Бо малює. Спочатку брав до рук лише олівця. Потім в кімнаті з’явилися пензлі, олійні фабри та гуаш.
– Зразу я дещо копіював з картин, – ділиться Володимир. – Потім почали приходити друзі і щось замовляти. Наприклад, зараз малюю з фото портрет доньки одного мого товариша. Він хоче їй подарувати на день народження.
– Бачу, у Вас на стінах багато ікон? Коли їх почали писати?
– Довго не наважувався.  Я ж не святий, це тільки деякі люди, які мають до того хист, які намолені, постять, можуть писати ікони. Але мене згодом на написання ікон благословив наш ратнівський священик. Від себе я нічого не придумую, а роблю тільки копії церковних ікон. Завжди переживаю. Хочу одну пожертвувати для храму.
Щоб купити фарби, пензлі, потрібні чималі кошти. Володимирові доводиться дуже економити, щоб придбати все необхідне для малювання.
– Зуби вже зіпсувалися, потрібно полікувати. Але куди я доберуся? З лікарні обіцяють, що прийде стоматолог і обстежить, – каже молодий чоловік. – Але і на це потрібні кошти.
Вже кілька років Володимир стоїть в черзі на отримання автомобіля. То чотирьохсотим був, потім – п’ятисотим. Але надіється, що колись таки отримає… Звісно, якби він мав машину, то було б легше. Принаймні сестри могли б його десь підвезти. А так… Доводиться чекати, поки  друзі посадять у візок і знесуть влітку з другого поверху на вулицю. А взимку тільки й того світу, що у вікні. Та ще десь в глибині душі Володимир не втрачає надії, що стане на ноги.