55 років – з однією ниркою

Галина Григорівна Волкова ще маленькою залишилася сиротою. Батьків (тато працював директором Запорізького педагогічного інституту, мама – викладачем) забрала війна – загинули в далекому 41-му під час евакуації. Як п’ятилітній дівчинці вдалося тоді вижити – хтозна. Пам’ятає лише, що хтось привіз її у Дніпропетровськ до бабусі Софії. Старенька опікувалася крихіткою сім років.
Справді відчула себе сиротиною, коли бабусі не стало. Галині виповнилося лише одинадцять, але була змушена шукати роботу – допомагати їй більше не було кому. Дівчинка влаштувалася на швейну артіль інвалідів. Вранці бігла на роботу, а увечері поспішала до школи. Галина добре вчилася і мріяла в майбутньому стати педагогом. Однак доля розпорядилася інакше...
Дівчинку час від часу турбував біль у попереку. Одного разу напад був настільки сильним, що довелося викликати „швидку”. Лікарі виявили великий камінь у лівій нирці і почали готувати Галину до термінової операції. „Біль” видалили. Сьогодні важко судити про те, наскільки правильно діяли медики. Але факт залишається фактом: п’ятнадцятилітня дівчина залишилася з однією, до того ж, хворою ниркою.
Життя круто змінилося. Галі важко стало втриматися в його ритмі. А вона ж була дуже енергійною та ініціативною. Займалася танцями (навіть отримувала за виступи грамоти!), відвідувала спортивні секції. Відмовитися від усього цього не могла. Тому пила пігулки і таки ходила на заняття. А потім годинами відлежувалася на ліжку.
Після закінчення школи стала ученицею Борошномельного елеваторного технікуму. Визначальним у виборі майбутньої професії став той факт, що при учбовому закладі був... гуртожиток. Довелося відмовитися від мрії стати вчителем, адже тоді була б змушена винаймати квартиру – а цього дозволити собі не могла.
Старанна учениця швидко стала гордістю технікуму. І після закінчення її, молодого спеціаліста, направили завідувачкою лабораторії на крупний елеватор в містечко Рудки тоді Дрогобицької (нині Львівська) області. Важко було після російськомовного середовища опинитися в краї, де українська мова особливо барвиста. Тому спочатку водила за собою перекладача. А вже через кілька місяців Галина Григорівна навчала місцеву молодь грамоті, купувала букварі і виводила на дошці букви.

Саме в Рудках дівчина зустріла своє кохання. Василь Корчак був військовослужбовцем надстрокової служби в авіамістечку Калинів, а в Рудку інколи приходив на танці. Знайомство було досить дивне, тому й запам’яталося на все життя. Хлопець в Самборі побачив її на фото, яке вивісило на стенді фотоательє. І коли зустрів Галину на вулиці, підійшов познайомитися. Через два тижні вона стала його дружиною:
– Це був скороспілий лямур. Але я ні на секунду не шкодую про те, що зробила такий вибір. Ми прожили разом 38 щасливих років!
Через рік у молодої сім’ї з’явилося поповнення – маленька Іринка.
– Довго ж мені зі своїми діагнозами довелося вмовляти лікарів дозволити народжувати, – зізнається Галина Григорівна. – Але таки вдалося. Правда, змусили мене написати розписку. Пологи були дуже важкі, та я витримала. Потім ще хотіла народжувати, навіть мала кілька вагітностей, але медики категорично заборонили.
Василь був родом з Волині – із села Рованці. Коли надстроковиків звільнили, він наполіг, щоб сім’я переїхала на його малу батьківщину. Так Галина Корчак опинилася в Луцьку.
Знайти роботу за спеціальністю не могла. Спочатку працювала касиром в центральній ощадкасі, потім влаштувалася на роботу в міськвиконком. Але працювати довго не змогла: захворіла на енцефаліт – і довгі роки пролежала вдома. За цей час освоїла чимало ремесел, навчилася добре шити і в’язати.
Але життя підкидало нові випробування. Василя забрала з роботи “швидка” – інфаркт. Він теж опинився вдома і потребував догляду. Тож Галина Григорівна мусила знайти сили піклуватися про обох.

На жаль, не склалося гарних родинних стосунків між мамою та донькою.
– Я ще з пологового будинку забрала свою онуку Катю, ось вже 16 років виховую, – з гіркотою розповідає моя співрозмовниця. – Тепер ще є внук Андрійко, йому 12 років. Мушу їх поставити на ноги.
Коли після п’ятого інфаркту помер чоловік, Галині Григорівні знову стало сутужно. Мала погане здоров’я, тому більше на роботу не вийшла. Ліпила вареники та пельмені на продаж, навіть макулатуру збирала.
А після страшного випадку, коли серед білого дня на їхню квартиру напали грабіжники, й зовсім жінку покинули сили. Це було вісім років тому.
– Пам’ятаю, ми щойно повернулися з парку, де гуляли з бабусею, – розповідає Катя. – Раптом хтось вибив двері – і в коридорі з’явилися двоє. Вони завели нас, дітей, в кімнату, а бабусю – в кухню. Коли я туди забігла, побачила, що її прив’язали до батареї і копали ногами. А бабця все затуляла правий бік рукою.
Лише один удар міг коштувати жінці життя. Однак їй дивом вдалося вирватися від нелюдів і вискочити через балкон. А з лікарні вона вже повернулася інвалідом першої групи. Грабіжники тоді поживилися лише старовинним годинником та сотнею гривень...
Здавалося, жінка доживає останні місяці. Ледь пересувалася по квартирі, опираючись на дві палиці. Рятівним кругом для неї стала публікація в газеті про медичний центр “Інтавіт”, який тоді щойно відкрився. І з останньою надією Галина Корчак звернулася туди.
– Ви знаєте, я все життя мріяла лікуватися нетрадиційними методами. І тут в мене вселили надію. Я спочатку кинула одну паличку, потім – другу. Хоч не все тоді так просто було. А тепер бігаю, наче в молодості. А на свій вік маю 38 діагнозів! (сміється).
З головним лікарем “Інтавіту” Ігорем Михайловичем Іваніцьким і справді перевіряємо довгий список. Він виявився мало що меншим. Порушення роботи нирки (сечокам’яна хвороба правої нирки, ниркова недостатність та хронічний гломерулонефрит), серця, остеопороз і безліч інших болячок. Призначили інформотерапію, фітотерапію, гомеопатію, гірудотерапію (лікування п’явками), певні фармакологічні препарати…
– Ви знаєте, ця жіночка справді дуже бореться за своє життя, – каже Ігор Михайлович. – Вона чітко дотримувалася усіх рекомендацій, і вже через півроку відчула покращення. Тепер лише раз на рік проходить курс лікування.
– Я й взагалі про свої хвороби тепер майже не згадую, – радіє Галина Григорівна. – А про свою нирочку добре дбаю. Вона любить комфорт – маю для неї спеціальний теплий поясочок. Щоб не застудити, пошила собі багато маленьких подушечок, якими буквально обкладаюсь під час сну. Не їм ні гострого, ні смаженого. А ще вам зізнаюся, що ніколи в житті не користувалася косметикою і не пробувала спиртних напоїв. Навіть не знаю смаку пива!