У ліжку з… невісткою

На ринку, як на ринку: одні підходять, запитують, інші роздивляються товар мовчки. А нещодавно чоловік нічого не купив, а вилив душу, як на сповіді. Видно, хотілося йому виговоритися, ось і розповів мені, незнайомій людині, таке, що на серці аж зашкребло...

В Івана Федоровича померла дружина. І відтоді він залишився жити з невісткою – її чоловік, а його син, поїхав на заробітки в Італію і там одружився. Бачив, як невістка страждає, мучиться за його Степаном. Але нічого не вдієш – така доля. Після синового одруження невістку не вигнав, любив її, як рідну. Та й Марійка була хорошою молодицею – дуже вродлива, роботяща. Коли залишився з нею сам, то часто зітхав, думав: якби вернути років двадцять, то було б зовсім по-іншому. А так, що виходить: йому – під п’ятдесят, а Марійці – ледь за двадцять. Арифметика не на його користь.

***
Одного разу, напередодні 8 Березня, Іван Федорович розщедрився на великий букет квітів (аж на півсотні гривень) і подарував Марійці гарну ляльку. У невістки із сином дітей не було, тому подарунок їй сподобався.
– Дуже вам дякую, – засоромилась і поспішила накривати на стіл.
Поки він був на базарі, Марійка наварила червоного борщу з м’ясом, наліпила вареників, заправила кілька салатів.
– Добра ти господиня, Марійко, – задоволено дивився на метку невістку. – Тобі б чоловіка хорошого знайти, а то що, все сама, та й сама...
– Та й чого сама? – махнула рукою. – І де того чоловіка знайти? А хто вас глядіти буде? – пожартувала.
Поки Марійка поралася біля столу, Іван Федорович вийняв із шафини кварту горілки і шампанське, яке припас якраз для цього свята.
Першу чарку Іван Федорович, звісно, підняв за господиню цієї хати. А Марійка, червоніючи, сором’язливо дякувала за таку увагу. Розмовляли, горілку запивали шампанським (щоб не залишалося, розлив собі і невістці), закушували смачними наїдками. Іван Федорович так розчулився, розчервонівся, що говорив напрочуд багато, розповідав різні життєві історії. А коли горілки вже було на дні, пішли анекдоти, від яких невістка заходилася сміхом. Вона раніше стільки ніколи не пила, тому відчувала, що в голові шумить, наче у якомусь вулику, а по тілу розлилося приємне тепло.
– Я ще капусту з кнедлями натушкувала, – згадала Марійка про улюблену страву Івана Федоровича. І хотіла було вийти з-за столу, як необережно спіткнулася. Іван Федорович встиг її схопити за плечі і... притиснув до себе – йому здалося, що занадто. Але невістка нічого не сказала. Тоді він притиснув до себе ще міцніше, аж сам захитався, і вони впали. Іван Федорович реготав, йому було так добре, що й не думав випускати Марійку з обіймів. І вона теж сміялася.
– Ти ж моя радість... – прошепотів Іван Федорович. І коли... поцілував Марійку, вона впала в забуття...

– Я... – Марійка, ховаючи погляд, не знала, як сказати Івану Федоровичу приголомшливу новину. – Я... вагітна... Як тепер бути?
Іван Федорович й сам був подивований, але, трохи задумавшись, став розумно доводити, що жити разом не треба, хоча Марійка була й не проти.
– Ну, зрозумій, через двадцять років тобі буде сорок, – переконував її, – ти будеш у розквіті сил. А я буду старий, нікому не потрібний. Тобі треба молодого чоловіка.
Марійка якось погодилася на його вмовляння. І вже наступного дня Іван Федорович покликав до хати на сто грамів молодого сусіда, який жив через дві хати. За пляшкою горілки завелася чоловіча розмова. Марійка приготувала вечерю, але за стіл не сідала. Тільки ловила на собі пронизливі погляди сусіда...

***
Через місяць відгуляли Марійчине весілля. Іван Федорович віддав нареченим хату, а сам перебрався до літньої кухні. Хотів подарувати ще й “Ниву”, але сусід мав свою “дев’ятку”. Коли молодята пішли до хати в першу шлюбну ніч, він у літній кухні не зімкнув очей і аж заплакав. Серце стало стукотіти сильніше, а на душі кішки шкребли. У перші дні після весілля Іван Федорович запив, не міг спокійно поглядати на свою невістку, знаючи, що в неї під серцем його дитина. Але потім взявся за розум – життя продовжується.

***
Якось поїхав на базар у Кременець. Придивлявся до дівчат, жінок, а все бачив перед собою свою Марійку. І захотілося йому піднятися на гору. Там, дивлячись на красу з висоти, звинувачував себе: якщо вже переступив через поріг совісті, то й треба було жити з невісткою, чекати свою дитину. І тут раптом спало на думку: треба й собі одружитися. А що? Пішов тільки сорок дев’ятий рік. Чому зажурився?
Через деякий час Іван Федорович знайшов в Кременці одиноку жінку, влаштувався там на роботу. А коли в них народилася дівчинка, назвав її... Марійкою. До Дубна час від часу теж навідувався. І був приємно здивований, коли дізнався, що хлопчика, який народився в невістки, назвали… Іванком.