«Везе князь паняночку в тонкому серпаночку»

Серпанок – це дуже тонке полотно, з якого українські жінки виготовляли святковий одяг. В наш індустріальний час на зміну виробам з льону прийшла бавовна та синтетика. І в українських селах перестали ткати, але, на щастя, не в усіх. На Поліссі ще є села, де-не-де збереглося це давнє ремесло. Крупове, де я побував, навіть представляло Рівненську область на виставці в столиці під назвою “Мистецтво одного села”.

Вже сорок років Ніна Рабчевська – директор місцевого будинку культури. Після восьмого класу працювала листоношею, пішки з Дубровиці до села носила пошту. Згодом дівчина поступила вчитися на агронома. Але все-таки її завжди приваблювало народне мистецтво: пісня, вишивка. Тому здобула освіту культпрацівника і жодного разу не пошкодувала.
Завдяки ентузіазму та енергії директора будинку культури в їхньому селі збереглося мистецтво виготовлення серпанку – дуже тонкого домотканого полотна.
– Моя мама ткала таке полотно, – розповідає Ніна Михайлівна, – я з дитинства бачила і собі навчилася. Від мами до мене перейшов ткацький верстат, який я віддала у шкільний музей. А мені наш місцевий майстер Анатолій Стельмащук виготовив новий.
Зробити серпанок з чистого льону – потрібно докласти чимало зусиль. І витримати весь технологічний процес, якому вже сотні років. Це клопітка робота – льон пропускали через терницю, через гребінь, через тріпачку. Вичісували, щоб не було жодної костричинки, спеціальною щіткою, схожою на помазок і виготовленою з шерсті кабана. Складали у “суворотки”, а тоді ще раз очищали. Тоді вже з цього льону виходило полотно найвищого гатунку, таке, про яке співають у старовинній українській народній пісні: “Везе князь паняночку у тонкому серпаночку...” Адже саме з такого серпанку шили святкові костюми. І в такому одязі жінки ходили до церкви. Повсякденний одяг виготовляли з густішого полотна.
– Наше село взагалі унікальне, – каже Ніна Михайлівна, – ми брали участь у виставці “Мистецтво одного села” у Києві, представляли Рівненщину. У Круповому є багато жінок, які тчуть, вишивають. Заслужений майстер народної творчості Уляна Петрівна Щикот виготовляє костюми. У нас є народний ансамбль “Берегиня”.
Роботи крупівських майстринь не лежать у скринях. Їхні костюми демонструються на виставках у Києві, Рівному. Того дня, коли ми відвідали село, найкращі роботи були на виставці в Чернігові.
– І зараз є замовлення на костюми, рушники, – каже майстриня, – аби тільки вистачило часу і сил, щоб їх виконати.
Побувавши у Круповому, я переконався, що традиція виготовлення серпанку не перерветься, адже менша дочка Ніни Михайлівни Марія перейняла від неї майстерність та вміння і сама тче полотно.
Мені розповіли, що держава також робить відповідні кроки для розвитку народних промислів, розроблена спеціальна програма відновлення чорнобильських районів, до яких належить і Дубровицький. І хочеться вірити, що в українських селах і далі будуть співати: “Везе князь паняночку у срібному серпаночку...”
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>