Воду в будинку гріє Вітряк

Ярослав Бендас захоплюється технікою і конструюванням з юності. Виготовив і удосконалив за цей час не одну потрібну в домі річ. Свій будинок він зводив, до речі, теж власноруч, і хоча процес затягнувся на десять років, зате зробив чоловік усе так, як хотів. Вулиця, на якій живе пан Ярослав із сім’єю, носить ім’я Ломоносова. Мабуть, символічно це і не випадково. У Бендаса, як і в його знаменитого „колеги”, є навіть своя маленька майстерня-лабораторія. Правда, у ній над своїми проектами, на відміну від Ломоносова, тернополянин працює сам, без помічників.
Оригінальний вітряк – плід п’ятирічних зусиль винахідника. Якби не подарований колись товаришем генератор від кінопересувки, то й не брався б за таку рутину. Але запрягся в роботу, захопився, і вийшла махина вагою до 800 кілограмів з  діаметром понад два метри. Висота її над землею – метрів 12. Обійшовся „виріб” майже у дві тисячі гривень.
– Із принципом роботи вітряків я був знайомий, – каже Ярослав Бендас. – Робив його з різних запчастин від старого „Жигуля”. Склавши все докупи, спершу встановив вітряк так, що він крутився горизонтально відносно землі. Механізм працював незалежно від напряму вітру, однак через менші оберти втрачав у потужності. Тоді я змінив розташування – переставив вітряка вертикально, так, як зараз. І знову виникли складнощі: потрібно було, щоб він крутився довкола своєї осі та ще й повертався за напрямом вітру. Як це зробити? Я взяв задній міст від старої легківки і приладнав його таким чином, що вітряк тепер і крутиться, і повертається за вітром автоматично, як на шарнірах (гнучкість забезпечує спеціальна система штанг), передаючи вертикально енергію на тонвал. 100-кілограмовий тонвал деякий час розкручується і завдяки кінетичній енергії не зупиняється моментально.
Нестандартне технічне рішення застосував пан Ярослав, коли зайшлося про лопасті. Їх самоук виготовив із бракованих параболічних супутникових антен. Вісім алюмінієвих „тарілочок” виробництва місцевого заводу йому дав знайомий. Майстер їх обрізав до потрібних параметрів і припасував до конструкції. Аби збільшити опір вітряка, простір між колишніми антенами він заповнив шматками листової сталі.
Перше випробування вітряк переніс успішно. Та, попри завершений вигляд, він ще вимагає до себе уваги. „Потрібно ще досить попрацювати, щоб довести його до пуття, – говорить тернопільський „Кулібін”. – Одне зробиш і бачиш – щось „не грає”, треба переробляти. Пішов, наприклад, сніг, попав на відкритий пас – і все, вітряк став. Треба чохол зробити”.
Від вітряка Ярослав Бендас хоче в основному одного – щоб той „оживляв” генератор, який вироблятиме енергію для нагріву води. За умови постійного притоку повітря генератор може продукувати до двох кіловат-годин електроенергії. Цього достатньо, щоб нагріти воду до 40-50 градусів. Майстер каже:
– Думаю, гривень сто на газі вже заощадив. Навіть якщо вітряк щомісяця буде економити мені п’ятдесят гривень, то це теж гроші. Щомісяця я спалюю 400 кубів газу – це приблизно 70 з лишком гривень, а вітряк виробляє електроенергії на 25-30 гривень. 
Патентувати свій виріб Ярослав Бендас не хоче. Втім, про унікальну річ якимось чином дізнаються люди навіть із сусідніх областей і приїжджають запозичити досвід, а також попросити зробити і собі „таке”. Пан Ярослав пояснює, що це не так просто.
Роботою своєю тернополянин задоволений. Сміється, згадуючи, як усі першим ділом цікавляться, скільки ж то тисяч майстер собі зекономив. Окрім вітряка, Ярослав Бендас „відшліфував” систему подачі масла до своїх „Жигулів”, зараз намагається удосконалити телеантену, щоб ловити чіткий сигнал із супутника.