Госпіталь, якому немає рівних в Україні

Аналогів такому госпіталю для ветеранів війни не можливо знайти в жодній іншій області України. Ба, навіть за кордоном таке місце – в диковинку. Принаймні у цьому не один раз зізнавалися представники від делегацій з Німеччини, Польщі, США тощо. Самі ж пацієнти Рівненського обласного госпіталю ветеранів війни, що знаходиться в селищі Клевань, називають цей лікувальний заклад не інакше як “раєм на Землі” і щороку повертаються сюди “на відпочинок по-людськи”.

Уявіть собі: сосновий бір з його неповторними цілющими ароматами, а посеред нього ніби причаїлися біленькі одно-, двоповерхові будиночки. Те, що це і є лікувальний заклад, видають хіба що вичищені, як в операційній підлога, доріжки, люди в білих халатах та поодинокі багатоповерхові корпуси – хірургічний, терапевтичний тощо.
– До свята готуєтеся чи делегація якась в гості має приїхати? – підходжу до гурту жіночок, які старанно вишкрібають від заледеніння дорогу.
– Та ні, – відповідають зі здивуванням, – наші хворі – люди пенсійного віку. Ще не вистачало, аби вони тут падали-ламалися, бо слизько.
Те саме підтверджує і начальник госпіталю Григорій Слива. “Чистота – наш “коник”, та й увесь персонал госпіталю (а це 350 чоловік) намагається, щоб усі пацієнти почувалися тут затишно й комфортно”, – каже він і як гостинний господар веде показувати обійстя.
Рівненський госпіталь засновано ще у 1944 році, відразу після звільнення області від фашистів. Тоді він називався військовим евакогоспіталем № 3110. З роками назва закладу кілька разів змінювалася. Тепер же це Рівненський обласний госпіталь ветеранів війни, куди з’їжджаються на лікування ті, хто побував на війні (а це й молоді люди, які повернулися з Афганістану, Лаосу, Куби, Чехії, Югославії тощо). Крім того, сюди можуть без проблем потрапити усі ті, хто народився до 1932 року, згідно із Законом про статус ветеранів війни. А порівняно віднедавна у госпіталь офіційно кладуть на лікування і відпочинок вояків УПА, політв’язнів та репресованих – тобто усіх патріотів, які страждали за Україну. Можемо із впевненістю сказати, що справедливість торжествує.
Григорій Онисимович Слива став начальником госпіталю ще у 1999 році, маючи за плечима 25-річний стаж лікаря-анестезіолога у реанімації Рівненської обласної лікарні. Лікувальний заклад був, м’яко кажучи, у занедбаному стані. Тому вже з наступного року Григорій Онисимович добився його реконструкції. А розпочав він з огорожі. Бо пригадує, як через двір госпіталю їздили фури, мотоцикли, машини, тудою гнали корів і ходили усі, кому не ліньки.
Коли реконструювали хірургічний корпус і довели до ладу усі інші, виникла ідея: “А чом би не зробити село для одиноких соціально незахищених ветеранів війни?” Спочатку був задум побудувати 41 будиночок, в якому б постійно жили одинокі пенсіонери. Але зареєструвати таке місце в Україні неможливо, тому ідея почала реалізовуватися як реабілітаційне відділення від госпіталю.

“Ветеранське містечко” – ось так називається місце, яке здобуло найбільше здивовано-схвальних відгуків абсолютно від усіх делегацій, що тут побували. До речі, сам Григорій Онисимович збивається з ліку, рахуючи бажаючих подивитися на таке нововведення. У позаминулому році, наприклад, тут побувало десь 87 делегацій. А ще сюди завітало 18 міністрів, три прем’єри та один президент. Спорудили та удосконалили таке село у 2003 році, оголосивши велику обласну “толоку”, коли кожен район та підприємства вкладали у будівництво свої кошти, окрім наданих державою. На будівництві тоді працювало 2000 людей, стояло 40 кранів. Адже до кожного будиночка треба було підвести каналізацію, газ, воду і телефон.
– Кілька місяців, і 41 будинок вже готовий був прийняти людей, – продовжує розповідати Григорій Онисимович.
– Ого! – дивуюся. – Може, ці будиночки з фанери зроблені, і при сильнішому вітрі поскладаються, як карткові?
– Та ви що? Ми, звичайно, будували їх по єврозразках, але не забували й про нашу добротність: усі будинки з цегли, муровані і дуже теплі – один раз прогрів, і тиждень тепло. Будь ласка, зайдіть і самі переконайтесь.
Так-так, в такому будиночку і я не проти пожити. Усі блага цивілізації (і це в лісі!) є. Ванна кімната, як у номері “люкс”, кухня невеличка, але повністю укомплектована: меблі, холодильник, плитка і витяжка. Господарі на 21 день –  Лідія Олександрівна та Юхим Омелянович Удодіки з Рівного – люб’язно показують квартирку. Відкривають холодильник, де вже складуються апельсини і цукерки, заводять у спальню і припрошують посидіти у залі – кольоровий сучасний телевізор, м’який куточок, на підлозі – ковролін.
– Ми вже сюди третій рік приїжджаємо, – каже Лідія Олександрівна. – Дуже вже нам тут добре. А годують нас як! Чотири рази дають їсти, а п’ятий – ще й молоко. Для нас, пенсіонерів, тої їжі вже, чесно кажучи, забагато.
Свіжі фрукти зимою у госпіталі – норма. Тому коли хворі виписуються додому, через одного несуть сумочки, а в них – по 21 апельсину. Також обов’язково дають цукерки і соки. Щодня в меню є риба, м’ясо і ковбаса. Усім видається спеціальна форма. Постіль міняється раз в десять днів. І ні яких тобі ложок і виделок із собою! Тобто приїжджати сюди треба з одним лише предметом – направленням або посвідченням. До речі, ще одне нововведення, яке практикується тільки тут: з кожного району Рівненщини людей, які мають лягти на лікування, доставляють машиною. Їм просто заборонено приїжджати своїм ходом.

Ще й досі на території госпіталю потроху йдуть роботи з реконструкції та будівництва корпусів. Приміром, туберкульозний корпус вже ліквідовано, а замість нього доводиться до ладу сучасне фізіотерапевтичне відділення. По закінченню робіт, не сумніваюся, корпус неабияк вразить людей. Адже кошторис на його реконструкцію становить 3,5 млн гривень. 1,5 млн вже освоєно: у багатоповерхівку вставлено євровікна та проведено опалення. Крім того, тут буде сауна та величезний басейн (15 метрів у довжину і 5 – в ширину). Три поверхи будівлі підуть під різноманітні фізіотерапевтичні процедури: водні, грязьові, масажі тощо.
– У госпіталі, – розповідає Григорій Онисимович, – є усі відділення: кардіологія, хірургія, терапія, реанімація, неврологія, урологія та стоматологія. До речі, у стоматвідділенні, звичайно ж, безкоштовно, проводиться зубне протезування. Тому щороку 700-800 учасників та ветеранів війни виписуються вже зі вставленими зубами. Крім того, ми допомагаємо їм й зі слуховими апаратами.
Досить успішно у госпіталі проводяться різноманітні операції.  Медперсонал госпіталю зробить усе можливе, щоб поліпшити останні роки життя будь-якого пацієнта. Як повідомив Григорій Слива, в рік у них робиться близько 400 операцій. Якось навіть довелося вирізати кулю з ноги, яку дід проносив 60 років. Нога опухла, а в райлікарні діду поставили діагноз – рак, і сказали, що ногу треба ампутувати. Той відмовився, а коли потрапив у госпіталь, виявилося, що всьому виною є німецька куля.
Наша екскурсія госпіталем закінчилася якраз біля церкви, яку, виявляється, Григорій Онисимович відкрив одночасно із початком будівельних робіт. Тепер вона зареєстрована і ледь-ледь вміщує усіх бажаючих. Українська православна церква Київського патріархату імені святого великомученика Пантелеймона лікує душу, а госпіталь – тіло. І через те, що вона вже не може прийняти усіх бажаючих, можливо, незабаром розпочнеться будівництво ще однієї церкви – якраз біля центрального входу.
Звичайно, щоб утримувати 13,5 га території, на якій знаходиться госпіталь, потрібні неабиякі кошти, а саме п’ять з половиною мільйонів гривень в рік. Це недешево, але повністю виправдано. Бо люди (а за рік тут проліковується п’ять з половиною тисяч ветеранів), “пролежавши” три тижні в таких умовах, відчуватимуть себе потрібними і знатимуть, що держава про них дбає, адже у свій час вони подбали про неї.