Курка-гриль на смітнику

Руслана та Антон одружувалися, коли їм виповнилося по тридцять років. Вона – психолог, вже мала свій кабінет. Він – керівник приватної фірми, яку створив після того, як п’ять літ від’їздив “човником” у Польщу, перепродуючи все, що тільки можна було. Коли молоді вінчалися, охочі до пліток бабусі перешіптувалися: “Мабуть, не бідні, отак багатство до багатства й прилипає…” Однак коли Антон хотів одягнути обручку на палець нареченої, вона якимсь дивом висковзнула з його рук і покотилася по підлозі. Хтось з присутніх аж зойкнув, і всі з жахом подивилися на молоду: не до добра. Наречені в той час були щасливі й не надали значення тому випадку. Це вже після похорону Антонова мати казала: “Я ще на вашому весіллі знала, що Руся помре раніше за тебе… Та чи ж думала, що в такому молодому віці…”
…Після весілля молоді зразу ж купили чотирикімнатну квартиру і переїхали туди жити. Вже через рік у подружжя народилася маленька Іринка. “Ясне сонечко” – називав Антон доньку. Дитина підростала, і найбільше її доглядала бабуся, бо батьки були зайняті своїми клопотами. Вона часто приводила на роботу до тата Іринку. Коли дитина заходила в офіс, ніби промінь сонця зазирав у вікно: щебетала без упину, до всіх йшла на руки і завжди усміхалася.

Крадькома дивилася на дитину  Світлана. “Це могла б бути моя донечка… Моя… Але хто я така? Рядовий економіст, – думала молода жінка. – І цьому чоловікові я віддала сім років життя. Ховалися, прикидалися, зустрічалися по різних квартирах… Фе, самій бридко”.
Обрубав їхні стосунки Антон. Якось повернувся з відпустки, в перший же день підійшов до Світлани, коли всіх вже не було на роботі, оглядаючись на двері, вийняв з кишені дорогі парфуми і вручив коханій:
– Це тобі. З Франції привіз. Нам треба серйозно поговорити…
Як завжди, горіли свічки, було вино. І смачно пахла курка-гриль, яку Антон завжди готував сам.
– Знаєш, це наш останній вечір. Я одружуюсь…
Світлані здалося, що на її голову впало небо, а тіло заморозили в крижині.
– Ми зустрілися під час відпусток. Там, у Франції. Все сталося якось несподівано. Я й не знав, що така жінка живе у нашому місті.
– А як же наші стосунки, як же я?
– Ти ще зустрінеш когось, ти хороша, а я дійсно закохався в Русю…
Світлані залишалося тільки прийняти цю правду. Навіть на весіллі вона потайки спостерігала не стільки за Антоном, як за Русею: ну, чим вона краща? Після весілля молоді поїхали у подорож, працівники фірми довго обговорювали торжество, а потім… Потім все відбувалося, як і мало бути: вагітність Русі, народження доньки. От тільки Світлана не могла забути Антона, який завжди її вітав зі святами. Коли нікого в кабінеті не було, підходив до столу і клав подарунок, приказуючи:
– Що б не було, а ти в мене найкращий… друг.

Про те, що загинула дружина і донька Антона, Світлана дізналася зранку. Ввечері вони їхали в гості до батьків, було слизько, і авто з мосту злетіло в річку. Руся і їхнє маленьке сонечко померли відразу, Антона забрали в лікарню. На похороні його вели під руки. Ще місяць він не з’являвся на фірмі. Лікувався. А коли прийшов, то всі помітили, що його скроні вкрила сивина. Згодом працівники почали помічати, що такий противник випивок, як Антон, й сам приходить на роботу, зранку добряче випивши. Фактично  фірмою почав керувати його заступник, який присоромлював Антона:
– Що ти робиш? На тебе люди дивляться. Ти повинен пережити все це…
Однак Антон вже не чув цього, бо, наливши склянку горілки, перехилив її до дна.
Згодом він по кілька днів не приходив на роботу. Коли й навідувався, був небритий, немитий… А якось Світлана побачила його в колі сумнівних “друзів”, з якими Антон випивав у кафе. На столі – горілка, цибуля, хліб і тюлька. Підійти не наважилася. Але потім часто бачила тут Антона. Якось таки підійшла до компанії випивох. Град матюків посипався на її голову, коли вона тягнула Антона до виходу. Майже непритомного від алкоголю завела додому, вимила у ванній. Як малу дитину, поклала спати, а коли зранку проснулась, його вже не було. І скільки не приходила в кафе, але тієї компанії вже не зустрічала. Її коханий пропав.
Весела компанія переселилася на квартиру до Антона. Тут влаштовували п’янки, завжди припрошуючи господаря. Та, власне, й пили за його кошти. Одного разу, прокинувшись зранку після перепою, Антон помітив, що з кімнати зник відеомагнітофон. “Ну, і не біда, все одно не дивлюся”, – подумав. Та через кілька днів, коли “дружки” знову завітали до Антона, він їх прийняв, бо вже не міг зупинитися. Однак тепер вже зник… телевізор. Отак за місяць у багатьох речей “виросли ноги”. Та Антон вже так звик до спиртного, що постійно його пив. Лише один раз він глянув на себе в дзеркало і злякався: на нього дивилася зовсім інша людина: “Це я? Чи мені сниться?”
Вийшов на вулицю, щоб якось владнати свої думки. Вечоріло. Відчув голод. Побачив, як у дворі біля контейнерів його “колеги” перебирали пакунки зі сміттям. Не здивувався, бо не раз бачив таку картину. Його покликали, і Антон підійшов до них.
– Хочеш випити? Тут знайшли сухий хліб…– і Колян простягнув Антонові пляшку.
Коли це побачила Світлана, ледве втрималася на ногах. Вона вже кілька днів приходила і стояла під вікнами його квартири, але знову не наважилася підійти…

На другий день Різдва Антон прокинувся зранку: в голові гуло, але якась сила спонукала його вийти з квартири. На вулиці морозило. Холодні сніжинки обпікали обличчя. В церкві задзвонили в дзвони. І Антонові здалося, що хтось покликав його: “Зайди, зайди…” Він переступив поріг храму, але притулився до стіни в коридорі. Вперше за кілька місяців йому стало соромно за свій вигляд. Думка доганяла думку: які всі раді, який гарний спів… А я бомж…
З храму майже вибіг – і додому. Парк, знайомий двір. “Друзів” біля смітників ще не було. Але, проходячи мимо, щось залоскотало в носі. Накінець, він відчув голод. Ноги несли до того ящика. Згорток лежав на купі сміття. Озирнувся, чи ніхто не бачить. Розгорнув. Курка-гриль… Перед очима постали вечори при свічках зі Світланою. Він пригадав, як сам на ринку вибирав курей і готував. Хтось торкнувся його плеча…
– Невже ти?
– Я… Йдемо додому, може, вже вистачить втікати, ховатись?
– То мене, мабуть, за тебе покарано…
…Минуло кілька місяців, поки Антон позбувся звички пити. Поряд з ним завжди була Світлана. Та й на фірмі з розумінням поставилися до проблем свого шефа. А через рік Антон запропонував Світлані вийти за нього заміж:
– Якщо ти мене простила, давай будемо разом.
– Не було за що прощати, бо я завжди про тебе, дурнику, думала.
Тепер у них підростає трирічний син. На Різдво Антон завжди готує дві курки: одну для святкового столу, а іншу ввечері (щоб ніхто не бачив) виносить на… смітник. На диво, коли зранку йдуть до церкви, її вже там немає.