У скелі – лик ісуса

Від скельних пагорбів віє віковічним спокоєм і таємничістю. Навіть отець Михайло, якому про історичне наповнення цього місця відомо ледь не все, іноді робить тут несподівані відкриття. Торік, приміром, він зауважив на одній із скель... обриси людського обличчя. Справді, якщо добре вдивитись та ще підключити уяву, то у ніші вапнякових утворень можна розпізнати високе чоло, надбрівні дуги, ніс. Що це: змодельована тривалими горотворчими процесами примха природи, результат скульптурних практик монахів, щось інше?
— Я вважаю, що це лик Ісуса, залишений природою з волі Божої, — говорить отець Михайло. — Коли побачив ці риси, згадав оповідь односельців про події 1943 року. Тоді селом проходила лінія фронту, і сотня людей сховалася від бомбардування саме під цією скелею. Осколки снарядів, падаючи поруч з людьми, не зачепили жодного чоловіка. Чудотворний випадок стався недавно вже на моїх очах: з кручі зірвалася жінка, але, на диво, вціліла і навіть не покалічилась. 
На скелі біля древнього монастиря збереглися залишки рукотворного муру новіших часів. Стіна, за припущенням дослідників, є частиною церквиці Бориса і Гліба. У ній, ймовірно, хрестили дітей, вінчали молодих. Отець Михайло звернув мою увагу на цікаву якість мурованих решток: якщо дивитися на них збоку “простим оком”, бачиш звичайні кам’яні виступи, а от фотоплівка відтворює неймовірне – людський профіль.
За однією версією, колись перед входом до монастиря стояв великий збірний вівтар. На його можливу присутність вказують витесані у скелі шурфи, куди, очевидно, вкладалися вівтарні складові. Одна 12-літня дівчинка з Бучача зізналася батькам, що бачить недоступне для інших, – цілісний храмовий комплекс в оригіналі... 
Нові монахи оселялися у келіях печерного храму аж до XVIII століття, а потім їх силоміць спровадили до новозбудованого Василіанського монастиря у Бучачі. Настоятелі останнього вважають, до речі, що монастир бере початок саме від рукомишського храму.

Напередодні Успіння Божої Матері, 28 серпня, тисячі мешканців Карпат, прямуючи на відпуст до Зарваниці, обов’язково завертають у Рукомиш, щоб вшанувати пам’ять Божого угодника Онуфрія, попити “живої” води зі скельного водоспаду. До 1939 року, каже о. Михайло, у селі відбувався ще більший, ніж нині у Зарваниці, відпуст на вшанування видатного пустельника IV століття, який на 60 років усамітнився у Фіваїдській пустелі в Єгипті. Переповідають, що у часи Київської Русі в рукомишському монастирі навіть мешкали учні преподобного старця. Вочевидь, не випадково канівський староста Микола Потоцький у 1755 році розпорядився збудувати біля печер церкву св. Онуфрія. Він же замовив у славетного майстра різця Іоана Пінзеля скульптуру святого. Торік у вересні фахівці, оглянувши твір мистецтва, підтвердили авторство славетного майстра. Тепер скульптура є ще одним місцевим феноменом, адже у світі таких, метрової величини, – лічені одиниці. (Майже ідентичний боцетто св. Ієроніма зберігається в мюнхенському музеї Пінзеля). Рукомишський унікум у “Галицькій брамі” описав директор Львівської картинної галереї мистецтв Борис Возницький. Він, зокрема, зазначає: “... Винятково виявлена експресія фігури св. Онуфрія, трактовка оголеного тіла, духовність образу святого...”
— Минулого року польський режисер Єжи Гофман знімав фільм про наше село, — розповів о. Михайло Суканець. — Був у захваті від скульптури Пінзеля і через своїх помічників пропонував за неї гонорар, на який можна поставити нову церкву. Звичайно, я відмовив йому.
“Террою інкогніта” й до сьогодні залишається підземний світ під півтораметровими мурами церкви св. Онуфрія. Камені, кинуті у загратований лаз під церквою, не зустрічають дна – бездонна яма. Якось, за словами о. Михайла, міський голова Бучача Омелян Оверко привозив до Рукомиша чоловіка, котрий бачить “під спід” землі. Спец сказав: і під церквою, і під печерами знаходяться величезні пустоти. У селі вважають, що під землею є й рукотворні ходи. Один з них нібито сполучає чотирикілометровим тунелем рукомишський печерний храм із монастирем Василіан у Бучачі, другий тягнеться до Підзамочка, бучацького передмістя.

 

Скельним храмом зацікавилися відомі в Галичині люди: згадуваний уже Борис Возницький, скульптор Іван Самотос. Вони називають це місце “українським Люрдом” і кажуть, що справою короткого часу є вивести святиню з тимчасового забуття. Гідно доповнюватиме безцінні реліквії минулого цікавий проект сьогодення – Хресна дорога. Кожна капличка на ній має власне архітектурне вирішення, а всі стації разом завдяки оригінальності маршруту навколо монастиря і церкви обіцяють стати черговою “родзинкою” Рукомиша. Автор проекту о. Михайло Суканець впевнений, що Хресна дорога пробудить у людських душах почуття, вищі за мирські інтереси. Перші три каплички збудовані на пожертви парафіян з Рукомиша, Заривинців і Звенигорода, а інші будуються за кошти приватних фундаторів, відомих у краї підприємців. Крім традиційних 14 стацій, буде ще одна, п’ятнадцята. Цією капличкою рукомишці вшанують пам’ять свого земляка, члена УПА Юрія Михайлецького. Він загинув у 1967 році, коли був виявлений у печерах “пильним” комуністом-односельцем. Захопити Юрія не вдалося: він облився пальним і згорів живцем у своєму кам’яному притулку. У 1978 році комуністи спробували стерти “націоналістичні” скелі з лиця землі, однак Божа воля, каже о. Михайло, завжди перемагає недобрі наміри.
Із завершенням будівництва об’їзної дороги з Бучача до Карпат, яка проляже поблизу Рукомиша, у селі сподіваються на широкий приплив туристів. Інтерес до тутешніх визначних місць і навколишніх красот є й у потенційних інвесторів. Уже зараз поляки, скажімо, збираються очистити гирло Стрипи і організовувати водні змагання. Інший підприємець мріє влаштувати над печерним храмом і долиною річки оглядову канатну дорогу. А священик Михайло Суканець виношує задум про створення у Рукомиші Святоонуфріївського молодіжного центру духовно-патріотичної спадщини.