ЖУРНАЛІСТ І РЕДАКТОР З ВЕЛИКОЇ БУКВИ

По натурі Полікарп Гервасійович був доброю людиною. Оскільки я гарно пройшов практику на четвертому і п'ятому курсах й несміливо попросився на роботу, він відразу дав згоду, без усяких блатів і протеже. Тоді попасти в обласну газету жовторотим випускникам журфаку було, ой, як непросто. А тут ще й у таку солідну газету як "Радянська Волинь".
Нелегко йшов процес приживання. Не все виходило. А тут стався такий ляпсус. Мені доручили підготувати і розмістити в газеті відповідь одного вченого садовода якомусь дядькові про районовані сорти яблунь. На моє нещастя, у доморощеного Мічуріна був "шкаредний" почерк. Я тих назв не розібрав і не перевірив, а так з помилками й дав у газету. Через деякий час приходить лист від допитливого дописувача. У ньому він прямо в лоб насміхається: "Вас консультують незнаючі агрономи або в газеті працюють безграмотні журналісти. Сортів, які ви називаєте, в природі не існує".
Пам'ятаю, як сьогодні, викликає мене шеф. Біля столу сидять обидва заступники редактора. А він як вріже кулаком по столу: "Тобі місце в Зачепилівській багатотиражці, а не в обласній газеті..." І далі пішли такі епітети до моїх знань, що, здавалося, у мене під ногами горить килимок, на якому я стояв. Коротше кажучи, всипав мені під перше число. Запам'ятав я це на все життя.
Найбільше боявся, що вижене з роботи. Правда, через кілька днів зустрів у коридорі, поклав руку на плече і ніби між іншим сказав: "Ти не ображайся. Сам розумієш, що втяв. Так підставив газету. Пора відвикати від студентської розхлябаності…" Я мало не розплакався - так розчулили слова редактора. Зате тепер, як вже сам став редактором, приймаючи на роботу нового працівника, повчаю: "Найголовніше для журналіста - це точність, точність і ще раз точність". Бачте, який мудрий став!
А ще був момент, коли мої справи зовсім зайшли у глухий кут. Щось геть творчі справи розклеїлися. І тоді запропонували мені піти у районну газету простажуватися. Я попросив Полікарпа Гервасійовича дати останній шанс. Ще попрацювати два місяці. Прорвало. Після блискучої замальовки про Героя соціалістичної праці Стефанію Васільєву я нарешті одержав нормальну посаду і нормальну ставку. Так розпочалося моє справжнє журналістське життя. А коли б Шафета не витримав моїх вибриків, як би усе могло статися у моєму житті?

Одного разу моя мати їхала до мене в гості у Луцьк із села. Сіла на сидіння біля якоїсь літньої бабусі. Розговорилися про те, про се. Одна в одної запитує:
- Ви куди їдете?
- До сина.
- Я тоже.
- А ким ваш син працює?
- Журналістом.
- А ваш?
- Тоже.
- А в якій газеті?
- У "Радянській Волині".
- Мій тоже!
- А як ваше прізвище?
- Хотимчук.
- А моє - Шафета.
Коли мати розповіла про цей випадок, я добряче пореготав. А коли вона додала, що тому Шафеті ще й привіт передала, я засмутився:
- Мам, твої привіти мені можуть вилізти боком.
- А то чого?
- Бо він - редактор, великий начальник, а я ніхто. Сприйме за фамільярність.
- Чорт вас знає, хто чим дихає. Якщо нормальний чоловік, то чого мав би сварити?
Ну, звичайно ж, Полікарп Гервасійович ніяких екзекуцій не влаштовував. Навпаки, дуже зрадів, що відбулася така зустріч. І ми пізніше часто згадували про неї. Так виходило, що доля ніби спеціально звела наших матерів, у стосунки високого керівника і простого кореспондента внесла тепло і щирість.
Пригадую його розповіді про війну. Про те, як вони ховалися від бомбардувань. Важкі дитячі сирітські роки. Батько загинув на фронті. Полікарп Гервасійович добряче сьорбнув біди.
Я взагалі часто захоплювався його ніжним, трепетним ставленням до родини. Він дуже часто їздив до своїх сестер. До речі, мама в основному доживала віку у нього.
А як Полікарп Гервасійович любив свою дружину Галину Степанівну! Вони були однокласниками. Так і пронесли свої великі почуття крізь усе життя. А внуків Богдана та Олю взагалі боготворив.
Зовні - суворий і неприступний, в душі - глибокий, ніжний, ліричний.

Полікарп Гервасійович завжди сприймав ревниво, коли хтось йшов з редакції. Не стало винятком й те, як я йшов на навчання у Вищу партійну школу. А коли після закінчення став працювати головним редактором облполіграфвидаву, він в очі відверто сміявся: "Був відомий журналіст, а став плакатіст". До речі, ніколи за словом у кишеню не ліз.
Пізніше наші дороги знову зійшлися. Мене призначили відповідальним секретарем обласної журналістської організації (Шафета був незмінним головою). Часто доводилося бувати на всеукраїнських, союзних семінарах, нарадах, пленумах. І скрізь відчувалося, яким авторитетом користується серед колег Полікарп Гервасійович. Дуже часто йому надавали слово. І воно звучало вагомо.
Минули роки, а ще й досі згадують редактори з інших областей Шафету. Без перебільшення можна сказати, що він був для багатьох взірцем журналістської майстерності і сміливості на той час. До речі, написав і видав десять книжок.
По-різному можна оцінювати нині його доробок. Є "майстри", котрі починають копирсатися у творчості Шафети, робити "мудрі" висновки. Навряд чи це доцільно робити, коли настали інші часи, інші реалії. Краще б вони навчилися писати так блискуче, як Шафета!
Скажу щиро, я завжди захоплювався його вмінням знайти тему, придумати заголовок, виноски. І мало не щодня, коли готується номер чи проходить "літучка", ловлю себе на думці: "А що сказав би шеф, як би вчинив він у цій ситуації".
Звичайно, не розповіси різносторонньо у короткій газетній публікації про таку багатогранну, непересічну людину як Полікарп Шафета. Минуло дев'ять років, як його не стало. Йому б ще жити й жити, творити. На жаль, доля розпорядилася по-іншому.
І в дні, коли великому редакторові і журналісту виповнилося б 70 літ, хочу ще і ще раз сказати: "Як ще нам треба багато вчитися у вас, шановний Майстре!"

Євген ХОТИМЧУК,
заслужений журналіст України