Чарлік мав би народитися кішкою,

Оте, що я виробляла, можна назвати одним словом - "дорвалася". Принаймні так постійно повторював дідусь. Бо й тижня не проходило, щоб я не притягнула якогось песика додому. Підбирала  абсолютно усіх: сліпих, кривих, лишайних, з перебитими лапами і відгризеними вухами. Просто не могла пройти мимо, так мені було їх шкода. Навіть мріяла про спеціальний готель(!) для собак, який почну будувати, як тільки виросту.
Дід, господар на усе село, спочатку дивився на те зі здивуванням. Потім його брови зійшлися на переніссі, в руках опинився ремінець, і громовим голосом, так, що почуло принаймні півсела, мені було заборонено приносити бодай якусь живність додому. А всі мої знайди опинилися на місцевій фермі під опікою доярок. Думаєте, я перестала зносити собак? Ні, просто  стала краще їх ховати (у чемоданах під ліжком, наприклад) та навчилася офіційно просити у дорослих залишити якусь собачку. Відповідь була, як правило, однотипна: "Четверту буду ніхто не робитиме".

Султана, який прослужив нам вірою і правдою аж до самої своєї собачої старості, вже більшенького якісь нелюди намагалися втопити у гноївці, що розлилася біля коров'ячої ферми. Засунули в цупкий целофановий пакет, зав'язали і викинули у нечистоти. Як він вибрався - не відомо, бо напівживого і дуже переляканого його у тому ж пакеті притягнула додому вже моя сестра. "Охрестили" пса Султаном, полікували, відгодували - і вимахав він у величезного, кремезного собаку. Але при усій своїй грізності був дуже "м'якохарактерним", якщо так можна охарактеризувати собаку. Коли хворів і відмовлявся від їжі - брали миску, ложку, ліки та впрошували, як мале дитя, з'їсти крапелиночку за тата й маму. Тоді Султан кліпав очима і з виглядом мученика ложку за ложкою з'їдав усе до останнього кусника. Але при усіх своїх чеснотах мав наш друг "галочку" - страшенно, ні, панічно боявся води. Тому пити йому змушені були наливали у посудину, трохи більшу за лікарську пробірочку. В дощ він з буди й носа не показував, а суботу взагалі вважав знущанням, бо в цей день ми прали білизну, і вода текла рікою.

Не знаю, але мені здається, що Чарлік мав би народитися кішкою. Маленький, руденький і ширший, ніж довший. Щенятком через те не міг швидко бігати. Задня частина тулуба тягнула донизу, і бідний Чарлік  аж перевертався через голову, такі сальто виробляв, біжучи по цукерку. Коли підріс, своїх звичок не покинув. Тільки присядеш на стільчик, а він уже тут як тут - з розгону намагається скочити тобі на коліна. Надміру важка м'яка частина тягне донизу, а цей бутус крекче і лізе, крекче і лізе, та ще й задніми лапами допомагає собі. Нарешті! Усі 40 кілограмів вмощуються на колінах, повертаються і так, і сяк й затихають. І так Чарліку було добре, що він аж вуркотів від задоволення.
Дідусь, коли бачив таку картину, завжди бурчав: "І хіба такий має бути собака? Тьху!" - та зі смаком плювався набік. І ми вірили в його суворість, аж поки не застукали дідуся із посмішкою від вуха до вуха, коли він гладив собачку, що лежав у нього на колінах! Чарліка навіть насварити не було як - лиш тільки почує своє ім'я, грізно вимовлене, брик - і вже лежить на спині, чотири лапи зверху.
Якось  поїхали ми усією сім'єю на город картоплю сапати. Ввечері повернулися, а Чарліка нема. Шукали, гукали, по селу до пізньої ночі бігали. Нема. Дід навіть розігнав сусідський циганський "табір",  та коли й там не знайшов, пообіцяв грошову винагороду, якщо хтось відшукає нашого собачку. Десь близько дванадцяти ночі, заплакані і втомлені, відчиняємо хату, а звідти Чарлік суне - цілий день проспав на перинах, як сурок.
...А  цигани ще місяць після того зносили до нас усіх схожих на Чарліка собак та вимагали винагороди. Ото ми мали роботу - повертати власникам їх улюбленців.