Почувши ім’я “мірця”, мій пес джерік починає “співати”

Першого мисливського собаку - фокстер'єра Нору - чоловік придбав через кілька років після нашого одруження. Тиждень не розмовляли, бо як тримати в однокімнатній квартирі кудлатого пса? Тепер у нас навдивовижу добрий і ласкавий красень-спаніель Джерік. У нього великі вуха, біла зірочка на лобі і сірий пухнастий шарфик навколо шиї. Він - улюбленець всього під'їзду. І найвідданіший мені. Спочатку, як став моїм…

Це дуже сумна історія. Чоловік взяв Джері на свій хутір, де ліс, поле і луки. Там на меліоративних каналах водиться качва, що для спаніеля - просто благодать. В азарті обшарював усі лози. Одного разу навіть впіймав молодого качура, який пірнув від нього під воду. І так обережно взяв його зубами за крило й виніс на берег, що зовсім не покалічив. Звісно, ми відпустили невдаху - хай підростає і набирається розуму.
Але "побивка" Джеріка на хуторі затягнулась на цілий місяць. Уже без нас. І собака так засумував, що перестав їсти. А я просто "виштурхувала" в тривозі чоловіка з хати: "Поїдь та забери Джеріка". І ось він його привіз… Точніше, на третій поверх уже виніс: собака не тримався на ногах - так схуд. Замучили його і кліщі, яких назбирав немало, своїми довгими вухами торкаючись землі.
Опустилась до нього на підлогу і взяла, як дитя, на руки. Плакала і розмовляла зі своїм Джеріком, просила у нього прощення за довгу розлуку. Бо він, бідолашний, з журби тільки бігав на дорогу, як десь загуркоче машина. Так виглядав нас. Гладила його по голівці із зірочкою, а пес скавулів-скиглив, плакав-жалівся, скільки довелося йому пережити і як сумував. Його мудрі очі заглядали в саму душу.
Виходжувала, як мале дитя. По годинах з печінковим паштетом запихала йому антибіотик ампіцилін і, звичайно, визволила від кровопивців-кліщів. Але щодня мусила виносити його на вулицю на руках. І поклялася тоді собі, що більше ніколи-ніколи його ніде не залишу.

Але біда нас розлучила ще раз, на довгих два місяці. Коли я потрапила до лікарні з переломом хребта після падіння з вишні, дуже сумувала за своїм другом і навіть просила привести його до лікарні. Безсонними ночами, лежачи у позі царів - горілиць, перебирала ногами об бильце ліжка. Ось ми з Джеріком чимчикуємо удвох на дачу, збиваємо вранішні роси на травах - дорога ж бо до мого райського острівка завжди заросла по коліна травою, тут не їздить жоден транспорт. Розмріялася, і мало не розплакалася, але вчасно згадала, що дала собі слово "не киснути".
Вдень за вікном вперіщив теплий сліпий дощик. Чудеса: світить яскраво сонечко і січе дощ. Грибний дощ. Ото будуть рости боровички. Тільки без мене… І така ностальгія охопила душу… А тут після обіду на порозі постав мій син і порадував, що привів мені Джеріка. За кілька хвилин почула не просто його гавкіт, а цілі рулади. Овва! Та син, виявляється, навчив Джері співати на моє ім'я.
Ця дивна звичка приносить немало втіхи старшим жінкам нашого під'їзду. Коли зберуться літнього вечора на лавочці, а Джерік крутиться біля їхніх ніг, загадують, щоб поспівав. А він, зачувши моє ім'я, задирає догори голову і видає такі рулади, що публіка від сміху береться за животи. А ще люблять його за те, що обминає гонорово котів - своїх і приймаків під'їзду.

Якось моя приятелька розказала, як "втерла носа" знайомій, коли та почала вихвалятися своїм пекінесом: "А я сказала, що у моєї знайомої собака збирає гриби. Ото був шок!" - "Навіщо?! - дорікнула їй за байку. - Ти ж знаєш, що він не збирає грибів." І сама розсміялася й замислилася: а якщо спробувати? Адже пес уже вміє збирати смородину. Якось я, обриваючи ягоди, піднесла йому жменьку. Скуштував - і злизав геть усі. Крутячись поруч, раптом задер свою мордочку і дуже акуратно почав обскубувати ягідки з рясної гілки. Малина й полуниці йому так не смакують, як смородина.
Зрештою, цього літа ми удвох з ним вчинили "подвиг". Я, велика боягузка, вперше наважилася піти одна по гриби. Збирала, а він то кружляв довкола, то лягав на прохолодний мох, коли ретельно обстежувала грибні місця. Йому було млосно у пишній шубі, і я обливала його водою з пляшки, котру прихопила із собою. У мого "старичка" не той тепер сприт, бо йому вже 12 років.
А взагалі Джері - великий ненажера та ласун. Коли тільки хтось шелесне фантиком від цукерки на зупинці дачного масиву, де чекаємо на автобус, він тут як тут. І заглядає в очі, і випрошує. А спробуй без нього з'їсти морозиво, то так голосно гавкатиме, що здасишся і по-братськи станеш ділитися. Найбільше для нього задоволення - ранкові трапези на нашій "Веснянці". Вмощується поряд на дерев'яних східцях ганку, і все ми ділимо навпіл. От тільки кави він не п'є. І дозволяє великодушно гості - чорнявій дворняжці - вилизувати з його тарілки перші страви, які щосуботи ми привозимо спеціально для неї. Вона ласує, а Джерік обходжує даму, лиже їй спинку, як справжній денді.
Чоловік дорікає, що замордувала собаку в квартирі. А що я вдію, коли без нього не можу, як і він без мене. Найбільше свариться мій Джерік, якщо побуваю на дачі без нього. Від справжнього друга нічого не втаїш…