Камінне село

За тридцять кілометрів від Олевська й за двадцять — до Білорусі, у Замисловецькому лісництві, на двох з половиною гектарах державного заповідника місцевого значення розташувалося “Камінне село”.
 Поміж високими і якимись трохи присохлими (чи постарілими передчасно) соснами виднілися камені-валуни. Одні — завбільшки з чималий будинок, а інші — ще більші. Опуклі, шерехаті, сірі... Придивишся пильніше — й справді: камені вишикувалися “вулицею”. Немовби оселі сільські. Біля них — наче “хлівчики”, а там, біля “майдану”, бовваніють кам’яні “школа”, “церква”...
 ... Легенда прадавня розповідає: “Якось лісами тутешніми (були вони тоді дрімучіші й густіші, а села ховалися в них понад річками глибокими від набігів злих, ворожих) брів подорожній. Старий чоловік в одежині вбогій. Зайшов у одне село лісове, попросив у господаря крайньої хати хліба. А той саме по хазяйству порався, махнув рукою: “Іди собі, чоловіче, ніколи мені тобою клопотатися!” Образився старець, вийшов із села, озирнувся на нього — і враз воно все скам’яніло... Потім побрів собі далі, на галявинці знайшов папороть їстівну, підкріпився, відпочив і рушив у свою дорогу. На камені, де відпочивав, сліди відбилися: один велетенський — немовби босої ноги; й “ланцюжок” схожих на сліди звичайної людини. За легендою, тим подорожнім був Господь...
 Матеріалістичні гіпотези трохи інакше трактують походження цього дивного явища: льодовик наніс каміння десь 20 тисяч років тому. Та невже він зміг так симетрично, так життєво правильно “забудувати вулиці”?
 — Хто знає, як утворилося це диво, — говорять лісники заповідника і наш провожатий, олевчанин В.І.Жавіно. — Але в нас вірять більше в легенду.
 – От коли б ще дорогу до “Камінного села” гарну зробити й туристські екскурсії сюди водити, — діляться мріями олевчани. — Відбою не було б від бажаючих тут побувати.
 Сосни та інші дерева тутешнього лісу обступили валуни, сторожують “село”. Деревина тут трохи дивна — тонкі стовбури, якесь тьмяне, немовби спохмурніле листя, жовтава глиця. А через якихось кілька кілометрів — молода зелень буяє, все квітне. “Зачароване місце, — пояснюють провожаті, — ніколи яскравої зелені не було”.
 По черзі босоніж ступаємо в скам’янілий “Божий слід”, проходимо й ланцюжком менших заглибин. Камінь зі слідами теж незвичний. Його частину немовби хто відтяв гострим ножем (чи пилкою), так рівнесенько, наче скибку від паляниці. І ще одна особливість. На боці валуна видніється “шов”: ніби добрячий кам’яний кавалок “пришили” чи “приварили” до основної маси. Цікаво, що “шов” зроблено з каменів — “стібків”... іншої фактури! Який велетень виконав це “шитво”? Прохолодна погода видалася в той день, але камінний “слід” був теплим. Ступаєш на нього босоніж — і зовсім не холодно! В місцевих жителів існує повір’я, що той, хто постоїть у “сліді”, набирається здоров’я, а бажання, загадане тут, збувається.
Кажуть, що легенда про скам’яніле село наклала свій відбиток на звичаї гостинності в цих краях. І хлібом, і медом, і зібраними в лісі грибами-ягодами поділяться тут щедро, від душі: “Земля, ліси діляться з нами, а ми — з вами...”.
 Юні краєзнавці Олевського центру дитячої творчості вивчали легенди й гіпотези “Камінного села”, минуле й сьогодення заповідного й таємничого куточка рідної землі, а свої дослідження подали на конкурс “Сто див України”, їхню роботу відзначили дипломом. Історію (чи фантазію) дивної місцини діти переказуватимуть своїм дітям. І водитимуть їх у таємничий ліс зі скам’янілою вулицею. Виявляється, тисячоліття — це лише мить, застигла під олевськими соснами.

• Нравится
•