Володимир Яловий: «Україна на порозі муніципальної революції»
До кожних виборів українські громадяни підходять і з надією, і з невірою. Вони обирають свого президента, депутата, мера, сподіваючись, що обранці налагодять життя виборців. І глибоке розчарування приходить до людей тоді, коли вони бачать, що їхнє побутове життя не зазнало змін: у під’їзді так само не працює ліфт, у лікарні немає бинтів, а в квартирі – холодні батареї. Під час передвиборних кампаній лунає багато обіцянок, і навіть щирих. Але чи можливо їх виконати? Прем’єр не може особисто контролювати вивезення сміття з вашого подвір’я, міністр не вникає у справи кожної сільської школи, а Президент не визначає, яку теплотрасу треба замінити насамперед. Усі ці питання – справа самої громади. Люди не повинні чекати допомоги „згори”, оскільки чекати доведеться, може, й усе життя. Розвиток місцевого самоврядування – це єдиний вихід поліпшити наше життя швидко. Тоді за чим затримка? Про це газета запитує секретаря Київради, голову Української партії „Єдність”, голову Національної Ради Всеукраїнського об’єднання депутатів місцевих Рад Володимира Ялового.
– Володимире Борисовичу, хто більше винен у необлаштованості нашого щоденного життя – центр чи місцева влада?
– Можу сказати точно, що весь негатив, який накопичується в суспільстві через щоденну необлаштованість, вихлюпується зараз на місцеву владу. І це має своє пояснення, адже держава делегувала чимало своїх соціальних обов’язків місцевій владі: виплату зарплат працівникам бюджетної сфери, освіту, охорону здоров’я, культуру, розвиток інфраструктури. Іншими словами, люди мають право спитати саме з нас. Але! Передаючи обов’язки, держава „забула” надати відповідне фінансування.
– Але центральна влада каже, що не може більше фінансувати регіони, оскільки коштів на всіх не вистачає. Як можна знайти копійку у порожній кишені?
– Питання тут навіть не в грошах. Державна влада вважає місцеве самоврядування чимось на зразок своїх відростків: вона виділяє кошти, як захоче, вона контролює виконання бюджету, визначає пріоритети фінансування.
– А насправді хто це має робити?
– Громада. Місцеве самоврядування – це окрема гілка влади. Українські міста мають дуже добрий досвід самоуправління – і в Києві, і в Кам’янець-Подільському, і у Львові багато століть тому діяло Магдебурзьке право, яке закріплювало права і свободи громадян, зокрема їх право самоврядування. І це, до речі, нас єднає з Європою і відрізняє від авторитарних імперій, де життя міст визначалося центром.
Сутність місцевого самоврядування полягає в тому, що громада є визначальною. По-перше, бюджет повинен формуватися „знизу”. А зараз він спускається „зверху”, з Києва – що дали, на те й живіть.
По-друге, люди самі краще знають, куди направити кошти. Після затвердження бюджету сесією міської ради держава не повинна мати до нього жодного стосунку – прозорість витрат мають контролювати самі громадяни через своїх представників.
– Представниками можна назвати районних і міських депутатів?
– Як ви знаєте, у місцевих радах тепер будуть не так представники громади, як представники партій – адже ми поховали мажоритарну систему виборів.
Під представниками я розумію інше. У Києві вже почався масштабний процес самоорганізації: люди обирають голів будинків, об’єднуються за місцем проживання у комітети самоорганізації населення, які можуть налічувати від кількох сотень до кількох тисяч чоловік. Такі комітети самоорганізації отримують фінансування з міського бюджету, визначають нагальні потреби в своїх мікрорайонах і пропонують включення конкретних об’єктів до міських програм, контролюють використання коштів на благоустрій та ремонти.
Враховуючи позитивний досвід таких комітетів, є перспективи утворення в Києві 77 територій. Мешканці, які проживають на цих територіях і мають спільний інтерес до розвитку свого району, могли б обрати представників, які й будуть планувати роботи на своїх територіях, контролювати їх виконання, представляти інтереси громадян при формуванні проекту бюджету.
– Тобто депутати місцевого рівня будуть більше політиками, а обрані представники територіальних громад – господарниками, щось на зразок депутатів-„мажоритарників”? Виходить, ми постійно когось обираємо.
– Місцеве самоврядування передбачає, що громада бере активну участь у житті свого міста або села. Звісно, було б важко збирати „загальне віче” щоразу, коли потрібно прийняти якесь рішення. Тому й потрібні представники територіальних громад. На жаль, депутати, обрані за списками партій, більше представлятимуть політичний зріз суспільства, ніж інтереси громадян як мешканців міста і району.
– Виходить, альтернативи місцевому самоврядуванню немає?
– Для демократичної держави – немає. Я багато вивчав досвід інших країн. В Америці, наприклад, люди самі обирають суддів і шерифа – людину, яка стежить за порядком в конкретній місцевості. Звісно, на обраній посаді така людина працюватиме ефективніше і матиме більший авторитет серед громадян. У Києві, до речі, ми всерйоз підійшли до питання створення муніципальної міліції, оскільки дільничні міліціонери, як правило, відсутні на місцях, бо залучаються міністерством до виконання інших завдань.
У Швейцарії є чимало питань, які вирішуються на місцевих референдумах. І люди бачать, що можуть впливати на своє життя. До речі, досвід столиці України показує, що люди схвально ставляться до організації громадських слухань, наприклад, щодо будівництва нових об’єктів чи реконструкції занедбаних територій.
Ми всі повинні зрозуміти: якщо ми йдемо в Європу, то не повинні ігнорувати інтереси громад. Місцеве самоврядування – це не додаток до державної влади. Це форма виходу з кризи, у якій опинилися всі регіони і все суспільство.
| Comments: |
