«Твою дочку продадуть за п’ять тисяч доларів»

Світлана приїхала з шестирічною дитиною з Донецької області в кримський санаторій. Господиня квартири, де зупинилася (так набагато дешевше), не могла намилуватися непосидючою дитиною:
– Яка гарненька дівчинка! І як же тебе звати?
– Ліза, – злизуючи шоколад з морозива, проплямкала дівчинка.
– Як її лікуєте, коли горло заболить? А як температуру збиваєте? – не вгавала бабця. А син старенької пожартував: “О-о, то така дівчинка, що з будь-ким світ за очі піде”. Вистачило кілька цих фраз, щоб Світлана всерйоз занервувала. На ранок зібрала чемодани і подалася з цієї квартири, хоч як хазяйка не просила і навіть знизила плату. Та жінка навіть чути не хотіла – її переслідує страх, що дитину хочуть вкрасти. Кілька років тому Ліза мало не опинилася в Америці, де її хотіли продати...

«Чоловік-алкоголік потрібний?»

– Я дуже марила дитиною, – розповідає мені Світлана. – Мала вже за тридцять, а сім’ї навіть не намічалося. Та й чоловіки особливо не заглядалися, бо красою не виділяюся. Мабуть, тому вийшла заміж пізно і... дивно, – сміється.
...Якось увечері Світлана поверталася додому зі школи, де працювала вчителькою. Йшла, не поспішаючи, як її обігнали двоє чоловіків.
– Жіночко, вам чоловік-алкоголік не потрібний?
Від несподіванки поглянула на них – обоє у засмальцьованих фуфайках, у кирзових чоботях, заляпаних багнюкою, від них тхнуло перегаром. У тому, хто питав і посміхався, впізнала свою першу любов – він, розлучившись з жінкою-росіянкою, недавно приїхав жити в рідне село і працював пастухом в колгоспі.
– Може, й треба, – іронічно хмикнула.
А наступного вечора він, поголений і вимитий, прийшов до неї додому. Поставив на стіл пляшку, коробку цукерок, а Світлані вручив букет хризантем (“Вирвав, напевно, біля школи” – промайнула думка). Нагодувала-напоїла і в той же вечір прийняла жити. А коли зрозуміла, що завагітніла, не розписалися – вирішила, що матір’ю-одиначкою їй буде краще.

***

Після народження дочки Мітька від горілки не просихав – так виставляв за дочку. Півроку то пропадав, то знову приплітався. Тому, коли він зневажливо кинув фразу “А ти мені ніхто”, на серці у Світлани було важко, образливо, боляче. Не мала більше сил терпіти його матюки, гульки і бійки. Та він на колінах просив прощення, клявся, що “зав’яже” з п’янкою, аби тільки впустила назад – до нього, очевидно, не дійшло, що замість колишньої дівочої любові у її серці оселилася лише відраза. І коли востаннє його вигнала, Мітька розлючено пригрозив кулаком:
– Дивись, Свєтка, бо колись вкраду малу!

Дитину врятував... вчительський конспект

Разом з мамою, яка працювала бухгалтером, Світлана якось давала раду дитині. Та й сама довго в декреті не затрималася – дочку доглядала Світланина баба. Ліза особливих клопотів не завдавала, росла жвавою, балакучою. Тому й не дивно, що цілими днями пропадала по людях. Особливо у старого сусіда Василя – до його  бездітної дочки Валі збігалися й інші дітлахи з вулиці. “Зачарувала” їх велика гарна гойдалка, яку зробив Валін чоловік. А вона їм пирогів напече, цукерками вгостить. Тільки й чути було в їхньому дворі веселий дитячий галас.

***

Якось на уроці Світлана ніяк не могла зосередитися. Того ранку ніби якийсь важкий камінь був на душі, щось тривожило. До того ж, сон тієї ночі не віщував чогось доброго. Приснилося, ніби її Ліза в мороці то наближається до неї, то раптово віддаляється. Прокинулася в холодному поту, голосно схлипуючи – від переляку серце, здавалося, от-от вискочить з грудей.
Після третього уроку мусила бігти додому – як на зло, забула конспект (як потім дякувала Богу, що той зошит впав під диван!). Прибігла до хати, куснула нашвидкуруч бутерброда і гукнула:
– Лізо! Доцю, де ти?
Та Лізиного щебету не було чути. Поспіхом пішла на город, де баба копала картоплю, та вона не знала, де дитина: мовляв, бігала тут, може, в старого Василя. Але і там її не було. Не тямлячи себе від розпачу, оббігала чи не півсела, проте Лізу ніхто не бачив. І тут хтось із сусідів кинув фразу, що біля Світланиної хати годину тому вештався її Мітька. Враз пригадала його слова “Колись вкраду малу!” Кинулася бігти до хати, де жила його стара мати. Але зустріла Мітьку ще по дорозі – вже із самого ранку від нього тхнуло горілкою.
– Де Ліза?! – з перекошеним від розпачу обличчям кинулася до колишнього чоловіка.
– А я звідки знаю, гик... – очманіло дивився на неї.
– Нема дитини! Нема! – Світлана голосила, як навіжена. Де дочка? що з нею? де поділася? – по самому серцю шмагали тривожні думки. Гарячково перебирала усі місця, де шукати Лізу, пригадувала все, що говорили люди... Стоп! Ніби блискавкою вдарила думка, що десь півроку тому старий Василь щось молов про Америку. Тоді ввечері Світлана прийшла до його Валі забирати Лізу.
– І де моя пропажа? – посміхаючись, запитала дядька Василя. Ще не дочекавшись відповіді, почула в літній кухні тоненький Лізин голосок. Вже рушила йти туди, як дядько Василь несподівано схопив Світлану за руку:
– Ти знаєш, що в Америці за твою дочку дадуть п’ять тисяч доларів? Гляди дитину... – і захихотів.
Світлані аж подих перехопило від почутого. А тоді махнула рукою: про те, що старий забувається і меле всякі дурниці, знає все село. То казав, що інопланетяни заберуть його до себе, то налякав сусідів, що цигани вкрали їхнього сина. А тепер про Лізу щось вигадав. Та не образилася на дядька Василя, бо був добрий, тихий, спокійний, шкодувала його, що на старості трохи звихнувся... 
...Тільки тепер пригадала його дивні слова.
– Дядь Вась, ви бачили Лізу?! Що говорили колись про Америку? – тормосила старого за фуфайку. Та він дивився в одну точку і вперто мовчав, знизуючи плечима. Зрозуміла, що марно мучити діда – він зараз був ніби в тумані. І коли Світлана, вбита горем, зачиняла за собою хвіртку, сказав доволі ясно:
– Біжи на вокзал... Якщо застанеш... Ліза в Америку з моєю Валькою їде.
Не пам’ятає, як добігла до станції – при одній лише думці, що ніколи не побачить своє дитя, підкошувалися ноги. Молила Бога, аби не спізнитися до приходу електрички.
Ніколи не забуде переляканого погляду сусідки Валі, як вона шарпонулась, побачивши Світлану. Її чоловік теж від несподіванки занервував, не знаючи, що робити. А Ліза сиділа на лавочці, гойдаючи ногами, і спокійнісінько щось наспівувала. Світлана підбігла до дочки, міцно-міцно обняла її, ридаючи і повторюючи: “Моя доця... моя маленька доця...”
– А ми їдемо в цилк, там маленькі коники і слоники, – весело щебетала Ліза.
Поки Світлана виціловувала донечку, Валя з чоловіком вскочили в електричку – більше їх ніхто не бачив.

***

... – Лізонько! Не відходь далеко! – гукнула до дочки Світлана, розповідаючи мені про цей випадок. – З того часу дуже переживаю за дитину. Особливо, коли чужі говорять з нею чи, не дай, Боже, візьмуть за руку. Знаєш, мене тепер постійно переслідує страх, що Лізу хтось вкраде...

Олена ПАВЛЮК
 

 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>