Блудний син
Тут же після вечері Томка стелила Артемові постіль. У дівчини тремтіли руки, бо здавалося їй, що відчувала, як чоловічий погляд лоскітливо ковзнув її шиєю, плечима, проник крізь виріз під футболку і погладив спину. Перса її набрякли, тверді пипки напнули тонку тканину. З грудей пахнуло жаром, загорілися щічки і пекли, наче з морозу.
– Піду я, вже пізно, – уникаючи його очей, поспішила до дверей. Дихання Томці перехоплювало незрозумілими, парадоксальними бажаннями: чимшвидше втекти додому, та ноги ледве слухалися, а надворі й зовсім зупинилися. Вона озирнулася. Він таки вийшов! На мить світло з прочілу залило всю його постать, і дівчина ще раз наразилася на моторошно манливий, владний блиск нестерпних, жагучих очей.
– Я піду… Відпустіть мене, – благально промовила, переходячи на шепіт.
Він діткнувся її оголених рамен, стиснув долонями, нахилив до себе трепечуче тіло, та враз воно забилося, крутнулося вужем і зникло у своєму дворі.
***
Томка не могла заснути. Серце завмирало то радістю, то стискалося у млосній тривозі. На її плечах ще довго горіли чоловічі долоні. Вони проникали крізь морок ночі, крізь хатні стіни, стискали тужаві перса, пестили гаряче лоно, запалюючи у його глибині непогамовний вогонь.
Щодалі ставало гарячіше, нестерпно душно у кімнаті. Дівчина зсунула-зіжмакала ногами ковдру, здерла з себе парку сорочку, кинула її геть. Лежала горілиць, підклавши під голову ліктя, залита скупим нічним сяйвом з вікон, на білій постелі – прекрасна, як Венера. Що з нею? Чому така нескінченно довга ніч? І звідки ж він приблукав на її, Томчине, нещастя?
Ранок розсипав на росі сонячні блискітки. Вони мерехтіли, то гаснучи, то сяючи яскравіше, веселковим дзвоном. Так, саме дзвоном, бо Артемові здавалося, що він чув його тонюсінький, мов комариний, гук, що пробивався крізь решето інших ранкових звуків. І подвір’я, і сад, і сусідні будівлі, і пагорб купалися у тих блискітках-дзвониках, а з неба хлюпало чистотою і свіжістю, і лазуровою благодаттю.
– Оце так ранок! – вирвалося із широких грудей захопленого Артема, бо дихалося так легко і солодко, що забув і про чужу хату, і про чужу матір, і про те, що мав би тепер під’їжджати до моря. Одначе схаменувся, ніби враз протверезів, плечі його опустилися, груди запали. Ні, треба якось виплутуватись із цієї халепи. Подивитися ближче ікону: якщо чогось справді варта, забрати – і на Крим.
Голова місцевого кооперативу, на вигляд Артемів ровесник, зустрів його з непідробною радістю.
– Та й змінився же ти, блудний сине! Нізащо не впізнав би, коли б не почув од людей, що Вітько Корінь приїхав!
Артем спантеличено звів очі.
– Ну, ну, воруши пам’яттю, чортяко! – не відпускав його руки.
Ще один “знайомий” не входив у Артемові плани. Він внутрішньо здригнувся, намагаючись опанувати екстремальну ситуацію. Якась химерна карусель розкручується у цих Маньківцях і затягує його у вир випадковостей, засмоктує драговиною облуди, але вириватися з якої пізно та й не хочеться.
А “знайомий” вже почав потроху холонути, розчарований раннім склерозом “друга дитинства”.
– Петро я, Бовсунівський! Невже не пам’ятаєш? Так, майже чверть віку минуло, воно й не дивно…
– Петро? Тoчно, Петро! – Артему нічого не залишалося, як продовжувати гру і брати ініціативу у свої руки.
Голова відразу ж запросив до себе, та Артем наполіг поїхати на природу. Погодилися на тому, що зійдуться в обід біля ставу. З “другом” якось владнається: розпитає в старої про Петрову родину, а за чаркою піде інша мова.
У дворі Томку перестріла мати.
– Ти куди?
– Нікуди. Прогуляюся.
Материн погляд зупинив дівчину, прискіпливо зміряв її постать. Томка ховала очі, і перші вечірні тіні допомагали її зашарілому личку ховати щось нове і таємниче.
– Шануйся! – зітхнула мати, обернулась услід і ще довго стежила, як віддалялася дочка, доки не зникла за поворотом.
Невже й вона про щось здогадується? У Томки завмерло серце. Крадькома зиркнула на бабине подвір’я, і те хвилююче завмирання аж кольнуло, а тілом пробігли тисячі мурашок: машини там не було. Як поїхав в обід, то й досі нема… Невже зовсім?
| Comments: |
