ПЛАКАТИСЯ, ШКОДУВАТИ, ПРОКЛИНАТИ?

Минув перший рік після оранжевої революції. Важкий, непростий, з морем протиріч. Так, є багато нарікань, розчарувань. Як далі бути? Ми ж бо не зараювали при новій владі і пташиного молока ніхто нам не підніс. Але хіба це привід плюнути на все, опустити руки?

Бридко і неприємно сьогодні бачити, чути, знати, як багато з тих, хто вилизував колишній владі всі місця, нині перефарбувався в оранжевих поборників. Є чимало таких і серед нашого брата-журналіста.
Без зайвої скромності і надмірного бахвальства нагадаю читачам, що саме наша газета 28 жовтня, напередодні першого туру, надрукувала мою статтю під заголовком “Вставай, народе, з колін”, у котрій я закликав боротися з прогнилою владою, бідністю, приниженням. Після цієї публікації мені дзвонили колеги з інших газет, знайомі, друзі, дякували за сміливість. Чимало прийшло схвальних листів.
Напередодні приїхав у Луцьк мій добрий товариш, редактор газети “Вечерний Брест” Володимир Шпарло. Готував статтю про наші вибори. Коли прочитав матеріал у чорнових сторінках під час підготовки до друку, запитав:
– Ти не боїшся?
– Боюся, – зізнався я.
– То нащо пишеш?
– Але ж колись треба нарешті сказати те, що думаєш.
– Добре. Ти опублікуєш. Переможе Янукович, і тебе зітруть у порошок. Газету закриють. (Очевидні речі розповідав мені білорус – авт.) Я б на твоєму місці пом’якшив багато чого.
Не послухав. Хоч зізнаюся чесно – не був стовідсотково впевнений у перемозі Ющенка.
Не збираюся “корчити” із себе великого революціонера. Ми у своїй газеті рекламували й інших кандидатів у президенти. Виданню треба жити, а передвиборна агітація добре оплачується. Проте позиція газети проглядалася чітко. І в публікаціях провідної журналістки Ольги Жарчинської, і моїх, і багатьох дописувачів.
Пригадую, напередодні другого туру в повітрі вже витала ідея непокори, ідеї Майдану. Підійшов мій син Тарас і попросив відпустити 21 листопада у Київ. Мовляв, у разі фальсифікації там можливі демонстрації.
– Синку, куди ти лізеш? З твоїм “богатирським” зростом тебе там просто затопчуть. Я не для того тебе глядів.
Відверто зізнаюся, що боявся зіткнень у столиці і не хотів, щоб моя дитина опинилася під ударами прикладів чи гусеницями танків.
– Тату, а якщо всі так будуть думати?
Тут я вже не знав чим “крити”, тому взяв авторитетом. Рявкнув і послав працювати.
Коли ж після 21 листопада на всю Україну пролунав заклик виходити на майдани, їхати у Київ захищати революцію, до мене в кабінет прийшов мало не весь колектив з проханням відпустити у столицю.
– Це дуже добре, мої дорогі революціонери, але ж хто буде робити газету? – пригасив запал співробітників.
Звичайно, групами працівники редакції майже всі пройшли Майдан і демонстрації в Луцьку. Так що ми з гордістю можемо говорити, що воювали за демократію не лише на сторінках газети, а й на ділі.

Читав гнівний матеріал Петра Тарасюка, котрий, до речі, опублікований у цьому номері, і ловив себе на думці, що людина ніби підслухала мої думки. А хіба тільки мої?
Звичайно, багато, дуже багато людей надіялися на краще. Зрештою, їм це обіцяли. І, зокрема, Ющенко. Можна чимало списати на його доброту, недосвідченість у президентських справах, поганеньке оточення. Усе це правильно. Найгірше, що слова розійшлися зі справами.
Але давайте будемо щирими і справедливими самі перед собою. Хіба можна змінити людей, державу, систему управління за один рік. Митник, котрий усе життя брав хабарі, в одну мить прозріє? Він знайде мільйон ходів, щоб нагріти руки. А викладачі, що вигрібають із залікових “зелені і гриваки”, чи бандюги побіжать здаватися міліції? Все прогнило зверху донизу. І одним махом це г… не вичистиш.
І починати треба в першу чергу з влади. Місцевої, зокрема. Подивіться, хто нами керує! Одне декларують, зовсім інше на ділі. Далеко не всі волинські зверхники відзначаються скромністю. Невже вони думають, що народ не знає, як вони водять дружбу з олігархами місцевого “пошибу”, займаються ділами, котрі, м’яко кажучи, не красять державних мужів.
Ще така деталь. Ділять у нас пресу на свою і чужу. Так, як і було при Французові. Тоді не запрошували “Вісник і Ко” на зустрічі з Президентом. Тепер також найтиражніша газета Волині не удостоїлася честі поїхати до Ющенка. Бо ми ж не мовчимо, часом скубаємо “власть придержащих”. Хоча коли Віктор Андрійович боровся за булаву, Ольга Жарчинська мало не повзком добиралася у Київ на його прес-конференції. І їй у цьому допомагали різноманітні штаби. А тепер, виявляється, нас не треба.
Що там говорити про “Вісник і Ко”, коли справді полум’яну революціонерку, віддану ідеї, розумну, розважливу Мирославу Карпінську, котра пропрацювала прес-секретарем у “Нашій Україні” сім років, викинули, як непотріб. Дівчина залишилася після зміни влади безробітною. Змушена була виїхати у Київ. Отакі собі інтриги й інтрижки. Зате економіка “процвітає”… у цифрах. А простий народ як дурили, так і дурять, як стали селяни раком у полі, так і стоять, як мали дулю за те, так і мають. А дехто жаліється, що ще гірше стало.
І все ж я не поділяю думки Тарасюка. Боже збав опускати руки. Боротьба продовжується. Піднімають голову януковичі, медведчуки, шуфричі, вітренки… Невже віддамо їм владу? Ми мусимо вірити, сподіватись. Бо як прийдуть вони, буде у сто разів гірше. Знову гендлюватимуть “Криворіжсталями”. З двох зол вибирають менше. Тут хоч якась є надія.