Кілер для археолога

У свої тридцять сім років Орест був досить заможним. Перші великі гроші він заробив ще в кінці 80-х років, коли, повернувшись після служби в армії, спробував торгувати шкіряними куртками. Провів кілька досить вдалих оборудок – мав до цього хист. Згодом відкрив власний цех і розпочав шити по західних каталогах шкіряні плащі та куртки, ще кращі за турецькі. З’явилися вільні кошти, які потрібно було кудись вкладати. Життя саме підказало новий напрям у бізнесі. Після розвалу Берлінської стіни і об’єднання Німеччини чимало підприємливих мешканців прикордонної області на початку 90-х років стали ганяти машини.

***

Скооперувавшись зі знайомим майором міліції за принципом: мої гроші – твої зв’язки на митниці, Орест став “гонщиком”. Це був золотий час для первісного накопичення капіталу. Недосконале законодавство плюс “вікно” на кордоні дозволяли за місяць переправити в Україну сорок іномарок, іноді бувало й більше. Молодий бізнесмен міняв автомобілі частіше, ніж шкарпетки. Орест знаходив машину в Німеччині і приганяв в Польщу, а звідти майор гнав її в Україну. У них з’явилися постійні клієнти, “гонщики” стали переправляти іномарки на замовлення. Згодом разом з напарником відкрили автосервіс. Через деякий час – магазин побутової техніки, бо разом з машинами стали привозити холодильники, телевізори, пральні машинки.

*** 

Коли у чоловіка є гроші, у нього відразу з’являється чимало “друзів” та шанувальниць. Не залишився обділеним жіночою увагою й Орест. Спочатку він насолоджувався цим. Зайшовши у нічний клуб чи бар, він міг “зняти” будь-яку даму. Але ця жіноча доступність досить швидко йому набридла. Він чудово розумів, що жінки вішаються йому на шию, тому що він багатий.
Доживши до тридцяти семи літ, Орест так і не зустрів справжнього кохання. На людях успішний і багатий бізнесмен насправді був дуже самотнім. Енергійний трудоголік найбільше боявся вихідних. Звичайно, було з ким їх провести, але різноманітні вилазки на природу, полювання, сауни також набридли. Його давній компаньйон, отой майор, з яким починали колись ганяти іномарки, заздрив Орестові:
– Ти неодружений, здоровий і багатий. Хотів би я хоч з тиждень побути у твоїй шкурі. Знайди собі нормальну жінку, і всю твою депресію, як рукою зніме.
– Таких, мабуть, немає або моя ще не народилася, – відповідав Орест.

***

Та одного разу сталася подія, яка перевернула його життя. Однокласниця, завуч школи-інтернату, запросила Ореста – багатого бізнесмена – на благодійний вечір, приурочений до Дня захисту дітей. Він і не дуже хотів їхати, але колись пообіцяв, до того ж, настирлива завучка так просила, ще й, знаючи, що чоловік холостякує, додала:
– У нас багато гарних та незаміжніх жінок.
Ця фраза навіть обурила. Вже траплялися у житті Ореста гарні та розумні вчительки, які хотіли вискочити за нього заміж…

***

Виступаючи на вечорі, він відчув на собі чийсь допитливий та іронічний погляд. На нього дивилася красива жінка. Чимось вона відрізнялася від всіх інших.
Після закінчення вечора Орест сидів у своїй шикарній іномарці і чекав. Коли вийшла та красуня, він помаленьку рушив за нею. Жінка озирнулася і, впізнавши бізнесмена, розсміялася. Він зупинився, вийшов з машини:
– Я хочу вас підвезти, – завжди дуже впевнений у спілкуванні з жінками, Орест чомусь розгубився.
– У таких дорогих машинах я ще не їздила, – сказала вона. – Коли побачать колеги, то пліткуватимуть, що “зняла” багатого бізнесмена.
– А ви хіба боїтеся пліток? – зауважив він. – Люди завжди заздрять красивим та розумним.
– І багатим, – додала жінка.
– У будь-якому випадку нам з вами будуть заздрити, – продовжив цю словесну гру Орест. – Ви красива та розумна, і я небідний.
– Якесь у вас ім’я не тутешнє – Орест, – зауважила вона.
– Моя мама – галичанка, і назвала, як хотіла. Ви ж знаєте, які галичанки вперті.
Слово за словом, зав’язалася невимушена розмова. Красуню звали Людмила. “Можна просто Міла” – додала вона. За півгодини розмови з цією жінкою Оресту здалося, що він знає її все життя. Вчителька жила у спальному районі, а бізнесмен їхав, не поспішаючи, щоб довше бути з нею. Коли Міла вийшла з машини, він зрозумів, що закохався. Це не якась інтрижка, все набагато серйозніше.

***

Наступного дня після уроків його авто стояло за рогом школи. “Щоб колеги не бачили”, – згадав її слова.
Людмила сіла в машину і сама запропонувала:
– Давай поїдемо в якийсь затишний бар.
Ще не встигли принести замовлену каву, як жінка вже розпочала розмову:
– Я знаю, що ти розумний чоловік, тому зрозумієш мене і не будеш переслідувати. Не хочу тобі давати якусь надію. У мене є чоловік та син. Мій Роман – скромний науковець. Він без мене пропаде. Я не збираюсь ламати своє життя. “Но я другому отдана и буду век ему верна”, – процитувала вона слова російського поета-класика. – І не треба мене проводжати, доїду маршруткою, – завершила їхню розмову Люда і пішла до виходу. Ще довго сидів Орест у тому барі. Це вперше у житті з ним так повелася жінка. Але він не з тих людей, хто після першої невдачі опускає руки. Багато років у бізнесі навчили його вперто йти до своєї мети.

***

Через майора Орест вийшов на чекіста-відставника і за тиждень мав повне досьє на Людмилу. Звідки родом, де вчилася, всі дані про чоловіка, а також про матеріальне становище сім’ї. Чоловік її працював археологом, жили у маленькій однокімнатній квартирі. За окрему плату Оресту принесли диск з фотографіями: Людмила з чоловіком і сином, на відпочинку, з друзями. Йому запропонували поставити у їхній квартирі “жучки”, але Орест відмовився. Він уявив, як “його” Людмила кохається зі своїм археологом, а він буде слухати, тому не захотів. Його винахідливий розум шукав вихід з цієї ситуації. У голові засіла фраза, яку кинула тоді на прощання Міла: “Но я другому отдана и буду век ему верна”…
Він вирішив прибрати зі свого шляху Людиного чоловіка, але так, щоб вона не здогадалася. Чекіст, який стежив за жінкою, повідомив, що її чоловік з групою студентів поїхав на археологічні розкопки на Полісся. І тут Ореста осінило: можна ж інсценувати напад на експедицію з метою пограбування!
Залишилося лише знайти професіонала-виконавця. Це виявилося не так просто. З кількома людьми зустрічався бізнесмен, але через кілька хвилин розмови відмовлявся від їхніх послуг, навіть не перейшовши до суті. Кілери могли підірвати, розстріляти, а тут потрібна була тонка робота – пограбування, під час якого випадково вбивають начальника експедиції.
Нарешті він знайшов того, кого шукав: професіонала, який виконував якісь спецоперації в Чечні. Домовилися про зустріч у ресторані “Білі береги”.
– Іван, – стримано відрекомендувався худорлявий невисокий чоловік. – Можна на “ти”.
Орест дав фото Людиного чоловіка і пояснив, що його потрібно вбити. Знайдені на розкопках речі привезти йому. Домовилися про ціну – дві тисячі доларів. Тисячу – аванс, а решту – після виконаної роботи. 

***

Орест знову зустрівся з Іваном у ресторані “Білі береги”, щоб віддати другу частину грошей за виконану роботу. Той передав йому коробку з викраденими знахідками і став розповідати, як дістався до розкопок, просидів до вечора, почекав, доки студенти роз’їдуться, і зайшов у хатинку. Він вистрелив в археолога, коли той саме розглядав під лупою якісь черепки.
– А тебе ніхто в цей момент не бачив? – перепитав Орест.
– Якраз зайшла якась жінка, дуже гарна. Він ще встиг сказати: «Лю...» Але ви не хвилюйтеся, я її також застрелив...

Василь Шав’як,
Рівненська область
 

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>