Як пояснює Ніна Феодосіївна, організація створена ще у 1968 році. Але відразу й не згадати, скільки разів вона з тих пір перейменовувалася, аж поки у 2001 році не стала “Волиньекокомресурси”.
– Ми заготовляємо та обробляємо вторинну сировину, – розповідає співрозмовниця, – макулатуру, ганчір’я, склобій, поліетилен (пластмаса, ПЕТ-пляшки з-під олії, газованої води). Звозять гамузом, а ми сортуємо. Наприклад, папір розкладаємо на три частини: картон, архів (тобто книжки і газети) та обрізки з білого друкарського паперу. Все окремо розклали – під прес, і відразу тюкуємо. Наші преси великі, звідти один тюк виходить вагою від 500 до 700 кілограмів.
– А куди це “добро” далі йде?
– На Львів, Дніпропетровськ, Хмельницький, Чернігів. На фабрики і заводи, де цій сировині дадуть друге життя. Але, хоч як це не сумно, та вперед у плані переробки вторинної сировини ми з роками аж ніяк не просунулися. Навпаки, йдемо назад. Взяти хоча б наш Луцьк. Стільки підприємств, а здавати нема куди. Часом у нас приймають папір і ганчір’я, та й то лише натуральні тканини.
А от основними постачальниками “Волиньекокомресурсів”, виявляється, є населення. І, як правило, ті, хто цим збиранням заробляє собі на їжу. Ніна Феодосіївна розповідає, що раніше це були в основному бомжі. Ще семи ранку немає, а під воротами їх ціла черга вишикувалася. Сваряться, б’ються, один в одного крадуть сумки з “товаром”. Тепер їх, постійних клієнтів, залишилися одиниці. Розсекречує співрозмовниця й зовсім надзвичайний факт: для декого збирання паперу та поліетилену на сміттєзвалищах – робота з непоганим заробітком. Один чоловік, з вигляду справжній бомж, щотижня здає організації по півтори тонни паперу. Яким же було здивування Ніни Феодосіївни, коли він знову “познайомився” з нею в центрі міста, виявившись дуже симпатичним мужчиною і хорошим сім’янином. За гроші, які він заробляє, годує й одягає свою родину. Вчить дочку на юридичному факультеті на платному. І не вважає себе дивним: звичайна важка робота.
Найходовіший товар, який здають підприємству, – звичайно ж, папір. На другому місці – поліетилен. А от ганчір’я поставляють мало і, як правило, ті, хто торгує гуманітаркою. Невеличка проблема й з пляшками з-під олії, газованої води. І навіть встановлена найвища ціна по Україні – 75 копійок за кілограм – не заохочує здавати ті пляшки. Натомість валяється їх дуже багато, засмічуючи область. Як фахівець у своїй роботі, Ніна Брель каже, що наша Волинь забруднена побутовими відходами на 70 відсотків.
– Не дійшли ще наші люди до такої свідомості, щоб вторинну сировину не викидати де попало, а збирати і відвозити в потрібні місця, – розповідає Ніна Феодосіївна. – Я колись прочитала в газеті про те, що в Сінгапурі за викинутий на землю недопалок встановлено штраф у розмірі 500 доларів! Ми, звичайно ж, працюємо над тим, щоб хоч якось покращити екологічний стан області і зменшити навантаження на нашу організацію.
Поки розмовляємо з Ніною Феодосіївною, в кабінет до неї постійно хтось заглядає: те вирішити, те уточнити. Не витримую, запитуючи, як то керувати чоловіками, адже вони частенько, висловлюючи незадоволення, “сиплють” нецензурщиною.
– О-о-о! Оце запитання! Ніколи й не задумувалася над цим. Я ж можу вважати себе щасливою, бо з 1984 року, як прийшла сюди працювати, жодного поганого слова в свою адресу не почула. А ситуації були різні: і скорочення, і звільнення. Наприклад, я нічого не маю проти відпочинку з пивом, але тільки в позаробочий час. Тому доводилося й звільняти чоловіків за п’янки, але щоб хтось з них визвірився до мене... Та ніколи! Своїм колективом я задоволена, як-то кажуть, на 100 відсотків.
Мирослава КОСЬМІНА,
м. Луцьк