105 гривень доплати і… безкоштовний проїзд на метро

Коли на редакційній “літучці” планувався цей матеріал, молодші колеги поцікавилися: “А хто такий Жиленков?” Покоління двадцятирічних вже нічого не знає про наших видатних трудівників. Щоб таких людей не забували, ми ведемо рубрику “Герої і кумири: вчора, сьогодні”. Сьогодні розповідь про повного кавалера ордена Трудової Слави – механізатора колгоспу імені Ватутіна в селі Топільне Рожищенського району Миколу Дмитровича Жиленкова. У 70-80-ті роки минулого століття його ім’я гриміло не тільки в межах Волині, але й на всю Україну. Делегат останнього, ХХVІІІ з’їзду КПРС, Жиленков залишився комуністом: “Я партійний білет у смітник не викидав, як деякі рожищенські начальники, які за одну ніч раптом стали націоналістами”.

 Він жодного разу за своє життя не відпочивав у санаторії. “Часу не вистачало за роботою”, – пояснює Микола Дмитрович. Прийшов у колгосп у 1967 році після закінчення Луківського професійно-технічного училища.
– Мій батько, Дмитро Дмитрович Жиленков, був тут головою колгоспу, – згадує ветеран. – Можна було йти далі вчитися. Але душа не горіла до того, серце не боліло. Я пішов рядовим механізатором. Відслужив два роки в армії і знову повернувся у це господарство. І з того часу понад сорок років вирощував картоплю, збирав зерно.
У 1970 році молодий тракторист став ланковим механізованої ланки з вирощування картоплі. Тоді середня врожайність по колгоспу була 320 центнерів з гектара. За словами мого співрозмовника, багато залежало від погодних умов. Тому роки були врожайні, а бували й не дуже. Але колгосп імені Ватутіна завжди успішно виконував усі завдання.
І нарешті прийшло всесоюзне визнання. У 1975 році ланковий механізованої ланки Микола Жиленков був нагороджений орденом Трудової Слави третього ступеня. Через рік нова нагорода – орден другого ступеня.
– Почали оформляти документи, – згадує волинянин, – хотіли представити мене до звання Героя соціалістичної праці. Але з Москви прийшла відповідь, що потрібно спочатку нагородити орденом Слави першого ступеня. Цю нагороду я отримав у 1986 році. І став повним кавалером ордена Трудової Слави.
Я поцікавився, які пільги має орденоносець.
– Отримую 200 відсотків мінімальної пенсії, плюс 105 гривень доплати за три ордени. Всі комунальні послуги та електроенергія – безкоштовні, дають 600 кубів газу взимку. Один раз на рік маю путівку на санаторно-курортне лікування. Оце вважайте з 86-го року 19 путівок “згоріло”. Кажуть, якусь компенсацію виплачують, але ж то треба ходити “вибивати”, а мені за роботою ніколи. Ще маю право на безкоштовний проїзд один раз на рік в межах СНД, а в метро – хоч щодня, – посміхається мій співрозмовник. – Тільки метро у нас немає.

– Чотирнадцять років маємо незалежну державу, – каже Микола Дмитрович, – але сільське господарство в занепаді. У радянські часи колгоспи через кожні 2-3 роки отримували трактори, а комбайни – через 5-6 років. Ще зараз ми працюємо на техніці, яка випущена 18-20 років тому. Ми тільки цього року купили новий комбайн “Дон” за півмільйона гривень. Щоб його придбати, довелося багато зерна продати. Лише завдяки тому, що наше господарство міцне, то якось тримаємося. Здаємо молоко та м’ясо і заробляємо на солярку. А в інших господарствах стільки землі облогує, і ніхто її не обробляє.
Механізатор Жиленков ніколи не був і не буде фермером, а пояснює свою позицію так:
– Ми добре знаємо, що в усьому світі сільське господарство збиткове. Але я – прихильник колективного господарювання. Тільки великі господарства зможуть вижити. У нас кілька десятків господарів вийшли з колгоспу. А результат? Один фермер не в змозі обробити п’ять чи сім гектарів землі. Йому ще потрібно купити добрива, пальне. Тому дрібному господарю дуже важко. Я б ніколи не пішов у фермери. На мій погляд, тільки великі колективні господарства зможуть врятувати село. У сусідньому селі Кобче, щоб розрахуватися за солярку, здали всю худобу, за борги забрали техніку. Залишився один голова, і більше нічого. Кажуть, що в нас бідна поліська земля. Я не згоден, не така вона й бідна: якщо давати добрива, то буде нормально родити.
Бідкається ветеран і про те, що сталося з промисловими підприємствами:
– На початку 90-х років у нас в Рожищі практично було завершено будівництво льонзаводу. Де він тепер? Розікрали! Ще успішно працювало підприємство союзного значення “Рожищефермаш”. Мій рідний брат (нині покійний), був там директором. Дві з половиною тисячі людей мали роботу. На сьогоднішній день нічого немає. Стоїть руїна, обладнання та станки продано. Лише кілька цехів хтось орендує. Були сподівання на нову владу, але поки що реального результату не видно. 
Вже третій рік Микола Дмитрович на заслуженому відпочинку. Згідно з прийнятим законом, якщо механізатор має 20 років безперервного стажу, то можна йти на пенсію у 55 років, а Жиленков має 41 рік стажу.
– Але ще мене кличуть до роботи, – каже пенсіонер. – Минулого літа на жнивах працював. І цього року не було кому сісти на “Колос”. Голова звернувся, і я 13 днів жнивував.
Крім роботи, Микола Жиленков – завзятий рибалка. Коли є “кльов”, то він все кидає і ловить рибу. Тим більше, далеко ходити не треба, адже хата Миколи Дмитровича (збудована ще його батьком) стоїть на березі Стиру у дуже мальовничому місці.

Орден Трудової Слави
(енциклопедична довідка)
Орден засновано 18 січня 1974 року указом Президії Верховної Ради СРСР. Складається з трьох ступенів, і нагородження проводиться послідовно: третій, другий і перший. Нагороджувалися робітники промислових підприємств, колгоспники.
Перші нагородження розпочалися в серпні 1974 року орденом третього ступеня – його удостоїлась група робітників заводу “Азовсталь”. Далі у грудні 1976 року орденом другого ступеня нагородили групу працівників сільського господарства. Лише у січні 1983 року розпочалися нагородження орденом Трудової Слави першого ступеня.
Всього станом на перше січня 1992 року у Радянському Союзі було 246 повних кавалерів цієї високої нагороди.