І через 20 років любимо один одного

Коли зустрілися вперше, нам було по 15 років. Як однокласники, жартували, ходили разом до школи. Та одного разу у 10-му класі Роман провів мене додому із сільського клубу. Оце і був початок нашої дружби. Ми дуже часто бачилися, увечері щодня він приходив на побачення, бо жив у сусідньому селі. Незадовго і випускний вечір, про нас у класі вже всі знали. Пізніше ми вчилися: він – на шофера, я – на товарознавця. Хоч інколи й були якісь непорозуміння, але наша любов усе перемагала, і ми знову були разом.
Пізньої осені Романа забрали в армію, а я, закінчивши навчання, пішла на роботу. Ми дуже часто листувалися, і вже тоді я зрозуміла, що це не просто захоплення, а справжнє кохання. Дні були невеселими, а ночі довгими, інколи навіть сон не брав. Сльози самі котилися, здавалося, розлуки не переживу. До клубу майже не ходила, з хлопцями не зустрічалася, але злі язики були завжди. Не знаю чому, але він вірив усьому, що йому казали чи писали, а я була ображена і вкрай розбита. Хотілося померти чи поїхати світ за очі, та стримувала себе. І зі злості вирішила: хіба тільки на ньому світ клином зійшовся? Чомусь відразу згадалися усі образи, його погані вчинки, і я вирішила жити своїм життям, хоча в душі хотілося примирення.
Коли Роман повернувся з армії, то все ж прийшов до мене. Ми знову стали зустрічатися, але це було зовсім не те – мабуть, ми виросли, і кожен з нас хотів, щоб усе було так, як він того хоче. На вечорниці приїжджав напідпитку, я сердилася. Та й бачилися рідше, бо я була в місті, а він – у селі.
Потім я повернулася в село і зустріла свого майбутнього чоловіка. А перед тим у нас з Романом знову вийшла сварка, і все – через горілку. Я просто сказала: “Якщо не можеш приїхати до мене тверезий, то краще не приїжджай зовсім”. Він і не приїхав. Через півроку я вийшла заміж, а ще через півроку одружився й він.
У мене є чудові діти, хороший чоловік, я працюю. У нього теж, знаю від людей, хороша дружина, гарна донька, живе – не бідує. Бачимося здалеку, як-то кажуть, раз у “п’ятирічку”. Але кожного разу серце навіть при таких зустрічах хоче вирватися з грудей.
Одного разу нам вдалося порозмовляти один на один. Хоча минуло більше 20 років, Роман зізнався, що не може мене забути. Він так і сказав, що має гарну сім’ю, квартиру, гроші, але все життя його переслідує відчуття порожнечі, ніби чогось не вистачає. Я стояла і слухала, серце билося, наче молот об залізо. Хотілося водночас плакати і обійняти його, бо усе це могла б повторити за ним. Та я через силу стримала себе і просто йому всміхнулася. Мабуть, це було освідчення в коханні, яке ми у своїх серцях (навіть наперекір собі) пронесли через усі ці роки. Хтозна, чому у нашому житті так сталося, можливо, це доля, а можливо, ми у цьому самі винні? І зовсім ні до чого тут секс і тому подібне. Мені хотілося б просто частіше його бачити, розмовляти, дивитися йому в очі і радіти уже з того, що він здоровий і щасливий.
А Романові нехай серце підкаже, що це розповідь саме про нас, що я пам’ятаю і кохаю його тим першим незабутнім коханням та бажаю йому щастя завжди і в усьому.