Ми не за чвари, а за віру і порозуміння
Дорогі брати і сестри!
Нещодавно Ваше видання опублікувало статтю Ольги Жарчинської «Священик організував громаду, будує українську церкву. За це з неї і вигнали?», яка, відверто кажучи, неприємно вразила й розчарувала нас. На жаль, публікація про конфлікт у любомльській православній громаді Київського Патріархату містить не лише неправдиву й документально непідтверджену інформацію. Вона виявляє, що її авторка підійшла до висвітлення проблеми упереджено, однобоко й проігнорувала думку іншої сторони і позицію церковної влади.
Нещодавно Ваше видання опублікувало статтю Ольги Жарчинської «Священик організував громаду, будує українську церкву. За це з неї і вигнали?», яка, відверто кажучи, неприємно вразила й розчарувала нас. На жаль, публікація про конфлікт у любомльській православній громаді Київського Патріархату містить не лише неправдиву й документально непідтверджену інформацію. Вона виявляє, що її авторка підійшла до висвітлення проблеми упереджено, однобоко й проігнорувала думку іншої сторони і позицію церковної влади.
Ми завжди радіємо, коли Ваше солідне видання і пані Ольга зокрема висвітлюєте церковні новини й турбуєтеся про вирішення духовних проблем суспільства. Але, погодьтеся, братися за аналітику церковних процесів, про природу яких журналіст інколи знає дуже приблизно – неправильно, і з огляду на шкоду, що її завдають подібні твори Церкві Божій, неприпустимо. Дуже прикро, що, готуючи публікацію, О. Жарчинська не звернулася до компетентних осіб, аби з’ясувати суть проблеми, не прийшла на прес-конференцію, де оприлюднювалася заява щодо конфлікту й давалися відповідні роз’яснення, і, вислухавши лише пікетувальників, вирішила для себе, що складні питання, які церква намагається вирішити з весни 2005-го, цілком однозначні й зрозумілі.
На нашу думку, у даному випадку невиважена поведінка Вашого ЗМІ не допомагає Церкві, а лише поглиблює цей конфлікт та побічно закликає до непослуху духовній владі, що для Церкви як спільноти, заснованої Самим Христом, де послух є вищим від посту й молитви, – неприпустимо.
Не обов’язково бути богословом, щоб, прочитавши статтю, зрозуміти: авторка дещо слабо орієнтується в темі. Фактично, кожен абзац або спростовується, або суттєво уточнюється. Ось лише два яскраві приклади. Оповідаючи на початку статті, що розбрат «почався в церкві після втручання єпархії», коли єпископ Михаїл призначив іншого священика; пізніше читаємо, що конфлікт розпочався ще «наприкінці минулого року». А про що свідчить те, що пані Ольга вживає термін єпархіат, що вона не бачить різниці між словами «парафія» і «єпархія»? Написано, що о.Володимира «змусили написати заяву про перевід в іншу єпархію», хоча єпархіальний архієрей канонічно просто не має права це робити. Він може перевести на іншу парафію своєї єпархії.
Однак зрозумійте: недостатня компетентність у церковних справах, привласнення собі Суду Божого над канонами й Архієрейськими Соборами, власне тлумачення Святого Письма та Священного Передання, що часто призводить до сектантського розуміння, низка наклепів на церковну владу та її зневага – ще, як може здатися для «акул пера», для журналіста не найгірше. Найгірше, коли ним відкидаються основоположні для свого фаху принципи: правильні методи збору й перевірки достовірної інформації, зібраної з різних джерел, та виняткова відповідальність за кожен факт і кожне слово. Вочевидь, незайве і доречно тут згадати слова професора кафедри української преси Львівського університету Володимира Здоровеги: «Журналіст має право писати лише те, що добре знає. Він нічого не мусить сприймати на віру, з чужих слів без перевірки, мусить дотримуватися золотого правила: по змозі побачити подію власними очима...»
Дуже хочеться сподіватися, що ця публікація – не початок сумної тенденції поступового сповзання до повстання Вашого часопису проти Православної Церкви. Також сподіваємося, Ви розумієте, що наш лист – це не тиск на свободу преси. Це лише намір посприяти їй уникнути помилок, які були притаманні пресі радянського періоду. Віримо, що ми ще дочекаємося того часу, коли наша співпраця буде досить ефективною щодо позитивного вирішення суспільно-релігійних проблем.
На нашу думку, у даному випадку невиважена поведінка Вашого ЗМІ не допомагає Церкві, а лише поглиблює цей конфлікт та побічно закликає до непослуху духовній владі, що для Церкви як спільноти, заснованої Самим Христом, де послух є вищим від посту й молитви, – неприпустимо.
Не обов’язково бути богословом, щоб, прочитавши статтю, зрозуміти: авторка дещо слабо орієнтується в темі. Фактично, кожен абзац або спростовується, або суттєво уточнюється. Ось лише два яскраві приклади. Оповідаючи на початку статті, що розбрат «почався в церкві після втручання єпархії», коли єпископ Михаїл призначив іншого священика; пізніше читаємо, що конфлікт розпочався ще «наприкінці минулого року». А про що свідчить те, що пані Ольга вживає термін єпархіат, що вона не бачить різниці між словами «парафія» і «єпархія»? Написано, що о.Володимира «змусили написати заяву про перевід в іншу єпархію», хоча єпархіальний архієрей канонічно просто не має права це робити. Він може перевести на іншу парафію своєї єпархії.
Однак зрозумійте: недостатня компетентність у церковних справах, привласнення собі Суду Божого над канонами й Архієрейськими Соборами, власне тлумачення Святого Письма та Священного Передання, що часто призводить до сектантського розуміння, низка наклепів на церковну владу та її зневага – ще, як може здатися для «акул пера», для журналіста не найгірше. Найгірше, коли ним відкидаються основоположні для свого фаху принципи: правильні методи збору й перевірки достовірної інформації, зібраної з різних джерел, та виняткова відповідальність за кожен факт і кожне слово. Вочевидь, незайве і доречно тут згадати слова професора кафедри української преси Львівського університету Володимира Здоровеги: «Журналіст має право писати лише те, що добре знає. Він нічого не мусить сприймати на віру, з чужих слів без перевірки, мусить дотримуватися золотого правила: по змозі побачити подію власними очима...»
Дуже хочеться сподіватися, що ця публікація – не початок сумної тенденції поступового сповзання до повстання Вашого часопису проти Православної Церкви. Також сподіваємося, Ви розумієте, що наш лист – це не тиск на свободу преси. Це лише намір посприяти їй уникнути помилок, які були притаманні пресі радянського періоду. Віримо, що ми ще дочекаємося того часу, коли наша співпраця буде досить ефективною щодо позитивного вирішення суспільно-релігійних проблем.
Прес-секретар протоієрей Віталій СОБКО
Звинувачення огульні, недоказові
Насамперед, дякую Луцько-Волинській єпархії за цей лист, який прочитала з цікавістю, і, звичайно, що у майбутньому обов’язково зважу на певні зауваження його автора. Але відразу хочу зазначити: не сприймайте цю відповідь ні як бажання конфліктувати зі священиками, ні як безпардонне втручання у церковні справи. Журналістська практика змушує звертатися саме до епістолярного жанру, аби таким чином порозумітися з опонентом, бо, чесно кажучи, натяк на «повстання нашого часопису проти Православної церкви» для «Вісника і Ко» і мене особисто образливий.
Отже, щодо упередженості, однобокості й ігнорування «компетентною» думкою церковної влади при написанні матеріалу. Я справді надіялася потрапити на прес-конференцію, бо, з розмови по телефону з протоієреєм Віталієм Собком саме про конфлікт у Любомлі, дійсно знала, що журналістів з цього приводу скликатимуть на прес-конференцію. Однак ніхто на неї наших журналістів не запросив. Мені теж дивно: чому? Я абсолютно нічого не «вирішувала», тим паче, не зробила висновку, що складні церковні питання «цілком однозначні й зрозумілі». З того, що розповідали парафіяни(!), я висловила свою думку, яку, до речі, поки що не змінила. Думка двох сторін, безперечно, важлива, однак, готуючи певний матеріал, журналіст сам вирішує, яким шляхом іти. Зрештою, як і кожен спеціаліст, має приймати рішення, як йому діяти в тій чи іншій ситуації.
Щодо «невиваженої поведінки» нашого ЗМІ, яка, з Вашого висновку, «поглиблює конфлікт та закликає до непослуху духовній владі», то можу категорично заперечити: ЗМІ не поглибить конфлікту, якщо цього не зроблять самі прихожани чи священики.
Церква відокремлена від держави, та не від людей. І церковне життя їх завжди цікавило й буде цікавити. Тим паче, що люди утримують і церкву, і священиків.
А вже щодо висновку про «привласнення собі Суду Божого», звучить, принаймні, не зовсім тактовно. Від такого зухвальства, буду сподіватися, Бог мене відведе. Але Бог сотворив людину, як найвищу істоту на землі «за образом своїм», якій дав дар мислення(!), щоб вона могла робити свій правильний вибір – адже сам Господь ні до чого не примушує. Тому кожна людина має право на власну думку. А що вже говорити про журналіста, якщо він буде боятися висловити свої погляди! Мої особисті бачення – це не Суд Божий, а висновок з тієї проблеми, про яку пишу.
Хотілося б також чітко почути відповідь на запитання: у чому Ви побачили наклепи на церковну владу? Бо відгук на мою публікацію написаний Вами грунтовно, але жодного слова по суті я так і не прочитала, жодного спростування не почула. Маючи 15 років журналістського стажу,переконалася, що після гострих публікацій у мене відразу з’являться нові вчителі... Я менше знаю школу шанованого професора Здоровеги і його принципи журналістської майстерності, бо навчалась у Києві, проте слова нашого декана, нині вже покійного, професора Анатолія Москаленка пам’ятатиму завжди: «Не нашкодь». А ще для мене важливіші слова апостола Петра: «Послухом правді очистьте душі свої...»
Стосовно «сектантського розуміння Святого Письма», то хочу сказати, що хоча я й належу до переконаних православних християн, проте поважаю й усі інші віросповідування, якщо вони ведуть людину до Бога. Я дійсно завжди читаю Святе Письмо і намагаюся зрозуміти його своїм розумом, а не лише тим, яким мені його тлумачитимуть, бо щораз, спостерігаючи за людьми й життям (а мудрість, як на мене, дається лише від Бога і життя), усе більше переконуюся, що найважливіші заповіді, найцінніші вчення, найвідповідальніші закони – це все те, що залишив нам Ісус Христос. У цьому ще й переконали глибокі думки преподобного старця Серафима Саровського, який розповів монахам, що Господь відкрив йому ті часи, «коли архієреї землі російської, та й інші духовні особи відійдуть від збереження Православ’я у всій його чистоті... бо будуть вчити вченням і заповідям людським, серця їх будуть далеко від Мене». І коли його після цього запитали, чи можна довіряти вченню інших, отець Серафим відповів: «Достатньо одного Ангела-охоронця від св. Купелі нам даного. Якщо лютість у комусь є – не слухай, якщо дівство хтось береже – Дух Божий таких приймає. Проте сам розум май і Євангеліє читай».
Отже, щодо упередженості, однобокості й ігнорування «компетентною» думкою церковної влади при написанні матеріалу. Я справді надіялася потрапити на прес-конференцію, бо, з розмови по телефону з протоієреєм Віталієм Собком саме про конфлікт у Любомлі, дійсно знала, що журналістів з цього приводу скликатимуть на прес-конференцію. Однак ніхто на неї наших журналістів не запросив. Мені теж дивно: чому? Я абсолютно нічого не «вирішувала», тим паче, не зробила висновку, що складні церковні питання «цілком однозначні й зрозумілі». З того, що розповідали парафіяни(!), я висловила свою думку, яку, до речі, поки що не змінила. Думка двох сторін, безперечно, важлива, однак, готуючи певний матеріал, журналіст сам вирішує, яким шляхом іти. Зрештою, як і кожен спеціаліст, має приймати рішення, як йому діяти в тій чи іншій ситуації.
Щодо «невиваженої поведінки» нашого ЗМІ, яка, з Вашого висновку, «поглиблює конфлікт та закликає до непослуху духовній владі», то можу категорично заперечити: ЗМІ не поглибить конфлікту, якщо цього не зроблять самі прихожани чи священики.
Церква відокремлена від держави, та не від людей. І церковне життя їх завжди цікавило й буде цікавити. Тим паче, що люди утримують і церкву, і священиків.
А вже щодо висновку про «привласнення собі Суду Божого», звучить, принаймні, не зовсім тактовно. Від такого зухвальства, буду сподіватися, Бог мене відведе. Але Бог сотворив людину, як найвищу істоту на землі «за образом своїм», якій дав дар мислення(!), щоб вона могла робити свій правильний вибір – адже сам Господь ні до чого не примушує. Тому кожна людина має право на власну думку. А що вже говорити про журналіста, якщо він буде боятися висловити свої погляди! Мої особисті бачення – це не Суд Божий, а висновок з тієї проблеми, про яку пишу.
Хотілося б також чітко почути відповідь на запитання: у чому Ви побачили наклепи на церковну владу? Бо відгук на мою публікацію написаний Вами грунтовно, але жодного слова по суті я так і не прочитала, жодного спростування не почула. Маючи 15 років журналістського стажу,переконалася, що після гострих публікацій у мене відразу з’являться нові вчителі... Я менше знаю школу шанованого професора Здоровеги і його принципи журналістської майстерності, бо навчалась у Києві, проте слова нашого декана, нині вже покійного, професора Анатолія Москаленка пам’ятатиму завжди: «Не нашкодь». А ще для мене важливіші слова апостола Петра: «Послухом правді очистьте душі свої...»
Стосовно «сектантського розуміння Святого Письма», то хочу сказати, що хоча я й належу до переконаних православних християн, проте поважаю й усі інші віросповідування, якщо вони ведуть людину до Бога. Я дійсно завжди читаю Святе Письмо і намагаюся зрозуміти його своїм розумом, а не лише тим, яким мені його тлумачитимуть, бо щораз, спостерігаючи за людьми й життям (а мудрість, як на мене, дається лише від Бога і життя), усе більше переконуюся, що найважливіші заповіді, найцінніші вчення, найвідповідальніші закони – це все те, що залишив нам Ісус Христос. У цьому ще й переконали глибокі думки преподобного старця Серафима Саровського, який розповів монахам, що Господь відкрив йому ті часи, «коли архієреї землі російської, та й інші духовні особи відійдуть від збереження Православ’я у всій його чистоті... бо будуть вчити вченням і заповідям людським, серця їх будуть далеко від Мене». І коли його після цього запитали, чи можна довіряти вченню інших, отець Серафим відповів: «Достатньо одного Ангела-охоронця від св. Купелі нам даного. Якщо лютість у комусь є – не слухай, якщо дівство хтось береже – Дух Божий таких приймає. Проте сам розум май і Євангеліє читай».
Справа не в термінах, а в принципах
Висвітлення церковних проблем – річ тонка і делікатна. Але ми не можемо про них мовчати.
Безумовно, я не богослов і не претендую на повчання такого масштабу. Моє бачення – це бачення мирянина і журналіста, який цікавиться релігійними питаннями (вже 8 років веду сторінку «З Богом у серці»). Мені ніколи не була байдужа як доля незалежної України, так і доля незалежної української церкви.
Наостанок хочу спростувати «яскраві приклади» мого невігластва у релігійній тематиці. Хоч я дуже добре відрізняю єпархію від парафії, та, як не прикро, ця помилка сталася. Тепер щодо послідовності викладення змісту. Як правило, кожен текст починається з врізки (набирається іншим жирним шрифтом), аби читачу коротко донести суть публікації, а вже у тексті йде хронологія подій. Отож, конфлікт, з розповідей парафіян, розпочався ще минулого року, а єпархія сюди втрутилася уже влітку нинішнього року, що й стало приводом її «пікетування». Не знаю, чому для Вас слово єпархіат таке образливе. Під ним розуміють тих церковних осіб, яких Ви вважаєте «духовною владою», «церковною владою» у певній єпархії. Бо саме слово єпархія тлумачиться як церковно-адміністративний округ. Якщо воно вам неприємне, хоча звучить на кшталт «патріархат», – вибачте. Але, окрім цих «яскравих прикладів», ніякого спростування, на жаль, не почула. Думаю, що священнослужителям треба вирішувати не проблеми журналістики, а свої, церковні. Бо без їх вирішення розчарованих людей з’являтиметься щораз більше. Доведіть фактами, що любомльські парафіяни, які відстоюють свого священика, говорили неправду – і опублікуємо інший матеріал.
Ще раз наголошую: журналісти нашого видання і я особисто ніколи не протистоятимемо українській церкві і в жодному разі не зчинятимемо чвар зі священиками і не спричинятимемо церковних конфліктів. Однак про проблеми писати будемо. І релігійні також.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
| Comments: |
