Розганяє хмари руками, силою думки зупиняє кров і накладає шви без… голки

Тернополянка Жанна Дубровська володіє, як мені сказали, дивовижними талантами, тому дізнатися про її знахарські секрети кортіло якнайшвидше. Довідалася справді багато цікавого, а наприкінці розмови попросила Жанну Іванівну глянути, що „не грає” у моєму організмі. За кілька хвилин жінка повідомила: те, те і те. І справді – „живий” рентген не помилився...

Навчатися Жанна Іванівна поїхала у Ленінград, де познайомилася з майбутнім чоловіком-військовим. Поки разом „служили”, змінили тринадцять адрес. У Тернопіль подружжя ненадовго „занесло” у 1961 році. Місто сподобалося, і молоді люди пожартували тоді: „Приїдемо сюди на пенсію!” Так і сталося у 1987-му.
Жанна Дубровська багато років очолює тернопільську Асоціацію народної медицини, товариства сприяння оборони України і любителів домашніх тварин. Науку викачувати яйцем, зливати віск і навіть читати інформацію з води осягли з допомогою Жанни Іванівни багато членів Асоціації. Як у більшості знахарських апартаментів, у її кабінеті не горять по кутках свічки і не блимає лампадка. За фахом Жанна Іванівна режисер. Колись працювала у дитсадку, бібліотеці, будинку культури і вже тоді допомагала людям.
Вмінню діагностувати і давати помічні поради з допомогою молитви вона навчилася у прабабусі Фекли, народної цілительки з Донбасу, яка давала раду іншим, але шанувала й себе – прожила 125 років!
– Прабабуся багато розповідала мені про трави, але ніколи не змушувала запам’ятовувати їхні назви, – розповіла Жанна Дубровська. – Мабуть, вважала, що не запам’ятаю. Я й зараз знаю не всі назви трав, а от від чого може допомогти кожна, мені відомо добре. Користуюся старовинним рецептом цілющої мазі, яка швидко знімає біль, синці, лікує суглоби, опіки, вберігає від простуд, „розсмоктує” простати.

Згадуючи прабабусю, Жанна Іванівна сказала, що старенька змогла передбачити навіть свою смерть.
– Того дня, – каже тернополянка, – вона попросила зібратися найближчих родичів. Сиділи, співали, і тут Фекла встала й принесла з іншої кімнати сито. Зняла з нього хустку і сказала присутнім готуватися отримувати подарунки. Одній родичці дала коробочку з клубком ниток і спицями. „За твоїм в’язанням черга стоятиме”, – сказала. Цій жінці зараз 98 років, а вона й досі чудово в’яже без окулярів. Іншій дісталися ножиці і голка з нитками, а також бабусине: „Бути тобі закрійницею”. Родичка все життя була прекрасною закрійницею. Моїй мамі Фекла вручила черпак і ложку. Мама хотіла бути льотчицею, але стала... кухарем. А дядько отримав шахтарську лампу і напучування: „Бути тобі, Володю, шахтним будівельником”. Так і збулося... Потім Фекла попросила дядю Володю зіграти на баяні мотив пісні „Прощание с Родиной”. Так вона називала полонез Огінського...
Жанні було в той час 13 років, і їй, як і іншій малечі, прабабуся нічого не пророчила. А через багато років мама розповіла доньці, чим закінчився вечір.
– Коли всі розійшлися, Фекла попросила маму залишитися, щоб допомогла помитися, – продовжує тернополянка. – Взяла з-поміж речей, складених „на смерть”, чисте вбрання, помилася, а потім сказала записати на папері поради для колгоспу на три роки наперед – що й коли сіяти. Огірки, наприклад, вона радила висівати того ж дня, коли випав перший сніг. Якщо це була середа, то й навесні насіння потрібно сіяти у середу. Дещицю насінин слід віддати іншій людині – хай теж кине їх у землю. Я одного року так зробила, і уявіть: ні в кого, крім нас із сусідкою, огірки не вродилися. Після агрономічних настанов Фекла наказала мамі: „Скажи Жанні, щоб вона передала свої знання брату, коли йому виповниться 40 років”. Мама отетеріла: сина у батьків не було. Він народився через 16 років...
Той вечір закінчився сумно: Фекла попросила Жаннину маму вимкнути світло і за кілька хвилин померла.

А вже після смерті матері Жанни Дубровської 39-річний брат тернополянки Олег неабияк зацікавився біоенергетикою, знаннями, якими на той час добре володіла його сестра. Разом вони заглянули у мамину скриню і знайшли в ній зроблені маминою рукою записи Феклиних порад.
– На жаль, – каже Жанна Іванівна, – я необачно віддала їх передрукувати і більше не бачила. Деякі уривки зустрічала пізніше у книжках з народної медицини... У тій же скрині ми знайшли і запис про те, що я поїду далеко з дому, захоплюсь хмарами, почну писати вірші, навчуся розганяти хмари, зупиняти дощ, викликати сонце, а свою силу відчую, коли врятую життя кількох людей. Все це я прочитала після того, як зі мною це вже відбулося...
Під час турпоходу допомогла трьом хлопцям, які отруїлися консервами. Згадала тоді бабусю, яка радила: „Коли болить шлунок, уяви, що з ганчіркою в руці „миєш” його чистою водою з відра, аж поки чистим, рожевим не стане”. Хлопці після Жанниного „миття” оклигали швидко. Іншим разом з дерева зірвався і лежав бездиханним хлопчина. Напевно, допомогла йому вища сила, яку Жанна попросила врятувати його, а також задіяні цілителькою точки на тілі хлопчика. Їх показувала колись Фекла. Вона вважала, що не потрібно ламати людині ребра штучним диханням, і радила натискати на певні точки нижче пупця, на вилочковій залозі, посередині чола, на підборідді. Хлопчик розплющив очі... Пізніше Жанна Іванівна не дозволила стати калікою чоловікові, котрий сильно травмував склом долоню. Спершу вона приклала свою руку до його пораненої правиці і промовила дев’ять разів заклинання: „Земле, кріпись, а ти, кров, зупинись!”, і змазала бабусиною чудо-маззю рану. Кровотеча зупинилася. А через три дні поріз загоївся повністю.
– Зараз, – додала цілителька, – я „накладаю шви” без мазі. 
У Ленінграді в білі ночі Жанна милувалася дивовижними хмарами. Їх вона теж навчилася розганяти силою думки, але цим талантом не зловживає – каже, часто втручатися в погоду не можна. Уперше ж зробила подібний „фокус”, потрапивши в молодості під страшну зливу: тоді зупинилася, широко розвела руки і кілька разів повторила: „Я розганяю хмари, зупиняю дощ”. Злива поступово припинилася.

Іноді тернополянка бачить всі внутрішні органи людини. Та після одного випадку, що стався у Донбасі, дар тепер не стовідсотковий. Жанна Дубровська розповіла:
– Якось знайомий попросив за свого друга, що потрапив до лікарні з перитонітом, – розповідає Жанна Іванівна. – Молодий чоловік був у комі. Мені дали його фото, за яким я відчула (а потім побачила і наяву), що його астральне і ментальне тіла вже полишили фізичну оболонку, а ефірне ще „тримається”. Теоретично в такому стані людину можна оживити. З іншого боку, якби я знала, що мозок уже почав зупинятися, то, може, й не бралася б за діло. Я тоді, як зараз розумію, зробила помилку. За моїми зусиллями іронічно спостерігали семеро лікарів, і це мене виводило з рівноваги. Я захотіла „доказати” їм. Звернулася до Господа з проханням допомогти мені не впасти в їхніх очах і повернути молоду людину до життя. Мабуть, потрібно було „переставити” прохання місцями, адже першість я віддала власному марнославству... Я чітко бачила органи хворого, гній навколо виразки. Почала працювати: повернула одне тіло і покликала: „Сашо, якщо ти мене чуєш, дай знати...” А лікар поряд мені: „Він вас не чує”. Повертаю друге тіло і знову звертаюся до пацієнта. Лікар повторює свою фразу. Під час повернення ефірного тіла прошу: „Сашко, хоч віями покажи, що чуєш...” А лікар: „Він вас не чує і чути не...” Медик осікся на слові, тому що Саша в цей момент розплющив очі. Я ж у ту саму мить отримала удар (Жанна Іванівна показала ліву руку, де на внутрішньому боці, біля ліктя, була маленька ямка – авт.). Цей пробій, думаю, був карою за „неправильний” порядок моїх звернень до Всевишнього. Та про свій біль у той час я не думала, а почала подумки вимивати гній. Пам’ятаєте „відро” з чистою водою?...  Тоді я так добре бачила людські органи востаннє. Мене покарали. А Саша за кілька днів виписався й через рік запросив мене на весілля. Я їхала у Донбас на весілля, а приїхала... на похорон. Напередодні Саші не стало. Як розповідала його наречена, вони йшли вулицею, і зненацька чоловік, рвучко передавши їй пакет з весільною сукнею, відштовхнув супутницю, а сам... потрапив під металеві труби, що зірвалися з вантажівки. Очевидно, він встиг помітити, як тріснув трос, що їх тримав, але сам врятуватися вже не встиг. Його придавило залізною масою. Мабуть, повернувши Сашу до життя, я втрутилася все ж „не у свою справу”. Можливо, він відпрацював свою карму і мав піти ще за рік до цього...
До Жанни Іванівни часто звертаються з проханням зняти „пороби”. Дію, зроблену „на смерть”, каже вона, можна відвернути, але потрібно встигнути це зробити. Якщо кільце, котре замикає пупок, замкнулося (дія чорних магів), людині вже ніщо не допоможе. Цілителька може сказати, хто вчинив проти людини зло, але не робить цього. Знімаючи пороб, вона радить усім молитися: „Зніми, Господи, з мене поробку і прости тим, хто робив”. Всі отримані від клієнтів гроші жінка віддає на будівництво церкви св. Георгія.
– Ми не маємо права карати інших, – переконана Жанна Іванівна. – Винного простити може тільки Бог. Для людини головне – не чинити зла. Якщо ми не піддаватимемося спокусі помсти, добро нас не полишить. А заподіяне зло повертатиметься до того, хто його вчинив, і вдарить якщо не відразу, то згодом.
„Втекти” від хвороби, каже тернополянка, можна, якщо не налаштовувати себе на неї. Кажіть собі: „Я видряпаюсь!”, і болячка відступить.